Чужа серед своїх

Сюжет і діючі особи

Усе почалося 15 березня 2004 р., коли несподівано для всіх, без будь-якої підготовчої і роз’яснювальної роботи, президентський указ змінив в країні структуру судів. Одним розчерком пера міські і районні були трансформовані в міськрайонні. Таким чином, замість14 судів загальної юрисдикції Донецька область отримала 7, але об’єднаних, у збільшеному варіанті. Про раптову реформу, до речі, судді дізналися постфактум з газетних повідомлень.

Окрім проблеми територіального злиття, відповідно постало питання змін в управлінні. Чисельність голів скорочувалась удвоє. Обласна суддівська рада в авральному порядку розглянула і затвердила список кандидатур на посади керівників новоутворених міськрайсудів. 22 березня її рішення було схвалене у Києві на екстреному засіданні Ради суддів України і мало стати, як зазначено в Законі про судоустрій, основою чергового президентського указу щодо голів нових судів. Адже за тим же законом, призначення на адміністративні посади в судах здійснює глава держави за поданням голови Верховного суду, що ґрунтується на рекомендаціях Ради суддів країни.

Бути основою ще зовсім не означає відігравати роль категоричного імперативу. Тим не менш, у Слов’янську, як і в Донецьку, практично ніхто не сумнівався, що місцевий міськрайсуд очолить саме Михайло Геєнко, який до епохального указу керував Слов’янським міським судом. Його ім’я з-поміж інших фігурувало в обласному суддівському поданні до столиці.

Як воно там опинилося — і є центровим питанням всієї цієї, відверто кажучи, дуже непривабливої історії. Відповідь, між іншим, пролила б світло не тільки на останні події у Слов’янському міськрайсуді, які вже стали надбанням громадськості, але й загалом на нинішній стан системи правосуддя — області і країни. Бо в даному випадку критерії підбору і затвердження кандидатур для управління чи не основною, без перебільшення, ланкою суспільного (не лише судового) життя виглядають вельми сумнівними.

Хоча голова Донецької обласної ради суддів Галина Некрасова запевняє, що, пропонуючи прізвища суддів до указу Президента, очолювана нею рада і Апеляційний суд області враховували чимало факторів — досвід роботи, ділові якості, організаторські здібності кандидатів. Зрозуміло, в їх позитивному контексті. Щодо Слов’янська вибір мав бути особливо прискіпливим та зваженим з огляду і на специфічність взаємин району із законом (криміногенна ситуація дуже напружена і місцеві суди буквально завалені роботою), і на те, що суд там — найбільший в області за суддівським корпусом у 18 чоловік, з безліччю проблем, які не вирішувались роками.

Однак, слова пані Некрасової дивним чином цілковито протирічать фактам, про які вона не могла не знати. Адже що можна сказати про організаторські здібності і ділові якості керівника суду, в роботі якого неодноразово виявлялося безліч недоліків. Як свідчать, приміром, результати перевірки організації діяльності Слов’янського міськрайсуду (за участю голови Апеляційного суду Донецької області О.Кондратьєва і за погодженням з головою обласної ради суддів Г.Некрасовою) з року в рік саме у Слов’янському міському суді, яким керував Михайло Геєнко, нараховувалось в залишку по кілька сотень нерозглянутих справ. Люди сиділи по два-три роки під вартою в очікуванні судового рішення. А це вже не якийсь там недолік, а справжнє НП.

Замість 14 суддів за штатним розкладом насправді чомусь працювало лише шість з колосальним навантаженням, що, зрозуміло, негативно позначалося на якості роботи. На кожного міського суддю припадало по 500—700 громадянських справ і 80 карних. Серед причин, що призвели до таких кричущих аномалій, комісія зазначила погану організацію та неналежну підготовку суддями справ до судового розгляду, а також низький рівень організації керівництва діяльності суду з боку його голови. Який, до речі, несе за це персональну відповідальність.

Не дивно, що скарги на міський суд йшли суцільним потоком. На що вищестоящі на адміністративній драбині судові інстанції Донецька і Києва реагували мляво. Якщо взагалі реагували. Мирилися з таким станом справ і місцеві органи суддівського самоуправління.

Адвокати же за найменшої можливості домагалися розгляду ввірених їм справ в районному суді. Там тяганини не було. Суд працював планово і якісно, в чому, безперечно, заслуга його керівника Катерини Горбенко. Це навіть відмітила у своїх висновках за результатами останньої (у лютому цього року) планової перевірки комісія від Верховного суду України.

Не відлякував адвокатів навіть жахливий стан судівської будівлі, зведеної ще за часів Сталіна (викладена з червоної цегли здравиця вусатому генералісимусу добре видніється в сонячну погоду барельєфними тінями на фронтальній стіні). Відтоді тут не було жодного капремонту. Робити щось уже пізно — будівля прогнила від фундаменту до даху. Санстанція постановила її взагалі знести, бо перебувати там небезпечно для здоров’я. Скрізь грибок й повно щурів. (Робочий день суддів традиційно починається з чищення мишоловок).

Втім, незабаром має бути новосілля. Обійнявши у травні 2003 року посаду виконуючої обов’язки голови райсуду, К.Горбенко розгорнула неабияку господарську діяльність з облаштування нового приміщення, справедливо вважаючи, що старе ганьбить честь суду. Не лише районного. Тепер у підготовлені її стараннями п’ять поверхів з просторими і світлими кабінетами і судовими залами має переїхати весь
об’єднаний міськрайсуд. (На сьогодні він розкиданий у кількох місцях).

Ось через те, хто стане господарем кабінету його голови, в Слов’янську і спалахнув скандал, який не робить честі системі правосуддя не менше, ніж стара будівля зі щурами. Річ у тім, що рішення ради суддів Донецької області фактично (однак, не юридично) було цілковито проігнороване. Несподівано для всіх (а для декого в області це взагалі був шоковий удар), Указом Президента України від 23 березня 2004 року про призначення керівників новоутворених місцевих судів посаду виконуючої обов’язки голови Слов’янського міськрайсуду обійняла Катерина Горбенко. (До слова, щодо Донецької області, то в президентському указі з семи прізвищ представлених в рішенні обласної ради суддів кандидатів збіглося лише одне).

Кульмінація конфлікту

Що трапилось за березневу ніч, котра минула між засіданням Ради суддів України і указом Президента, мабуть, назавжди залишиться за лаштунками. Зрозуміло одне — система, в якій чиїсь особисті інтереси ставилися вище за будь-які інші, в тому числі і професійні, раптом дала збій.

В Донецьку це розцінили не інакше, як службову підробку, до якої ніби доклала руку Державна судова адміністрація України.

З правової ж точки зору причин особливо гарячкувати не було. Президент букви закону не порушив, оскільки призначив не голів судів, а лише виконуючих їх обов’язки. Але, як давно відомо, немає нічого сталішого за тимчасове. Ось уже більше року причеплені до адмінпосад літери «в. о.», мов важкі гирі, не дають можливості нормально працювати керівникам шести міськрайсудів Донеччини. Для Катерини Горбенко вони взагалі стали непомірним життєвим випробовуванням.

Її не чекали на цій посаді. Багато хто взагалі не хотів бачити п.Горбенко на чолі колективу, що не тільки не приховувалось, але й відверто демонструвалось. Втім, місцева влада її підтримувала. Міськвиконком і райдержадміністрація Слов’янська направили подання на ім’я голови Верховного суду України з проханням призначити саме Катерину Горбенко керівником міськрайсуду.

Ніхто з керівництва судової влади області не вважив за потрібне представити нового голову колективу новоутвореного в районі суду. Через кілька днів після свого призначення вона з подивом дізналася, що з 80 працівників установи одномоментно на лікарняний вийшли 33. Майже всі, як можна було передбачити, — з міського суду. Протягом кількох наступних місяців замість 18 суддів на роботу приходило лише 4, ледь справляючись з навалою громадянських, карних, адміністративних справ і працюючи буквально від ранку до ночі. Лише в жовтні суд запрацював у повному складі — усі, хто мав, «перехворіли» й нарешті було доукомплектовано штатний розклад після наполегливих прохань пані Горбенко. Печатку їй видали лише в середині травня. Психологічно важка ситуація ускладнювалась відсутністю заступників, на яких мав право лише голова, а не виконуючий його обов’язки.

— Я розуміла, що то був відвертий саботаж з боку окремих представників міськсуду і відверте несприйняття мене на цій посаді О.Кондратьєвим і Г.Некрасовою, — каже Катерина Панасівна. — І ті, і ті воліли б бачити на моєму місці свого висуванця М.Геєнка. Для цього треба було представити мою діяльність якнайгірше. Почалися кадрові призначення за моєю спиною, навішування на мене колишніх «гріхів» міськсуду, нескінченні, позапланові й упереджені перевірки з Донецька зі звинувачувальним ухилом. Хоча усі прекрасно бачили, в яких екстремальних умовах мені доводилося працювати. Чіплялися до найменших дрібниць, аби була причина винести мені дисциплінарне покарання. Вказували, приміром, на відсутність планів оперативних нарад, а ми їх, буває, проводимо по кілька на день, чи планів на передплату періодики. Однак й припустити не могла, що це, врешті, переросте у неприховане цькування з публічним приниженням моєї людської гідності перед суддівськими колективами району та області.

Аби якось себе захистити від несправедливих й принизливих докорів голови Донецького апеляційного суду О.Кондратьєва, пані Горбенко неодноразово зверталася в Раду суддів України і Вищу раду юстиції, адміністрацію Президента і Судову адміністрацію з проханням провести в Слов’янському міськрайсуді об’єктивну перевірку його роботи. Просила також вирішити питання з її посадою — або затвердити головою суду, або взагалі звільнити із завислої у повітрі адмінпосади з приставкою «в.о». («Наївна, — казали їй, співчуваючи, друзі, — у «виконуючих обов’язках» ходять роками. Он, приміром, у Львівській області керівник одного райсуду в такому підвішеному стані уже 8 років. Те саме й у нас в Торезі»).