Вестфальська система: випробування ХХІ століттям

Історія модерного часу знає три моделі світового порядку, які формувалися адекватно рівню розвитку цивілізаційного поступу. Перша склалася в Європі після Тридцятилітньої війни, яка закінчилася Вестфальським миром 24 жовтня 1648 р. Вона й досі слугує базовою основою міжнародних відносин. Вестфальська система з певними модифікаціями проіснувала до Першої світової війни і була найтривалішою в модерній історії.

Тридцятилітня війна - перша загальноєвропейська війна. Окрім спільної мети, всі її учасники мали свої особисті інтереси. Війна була вкрай спустошливою і змусила тодішніх очільників європейських країн замислитися над розв'язанням назрілих проблем шляхом політичної домовленості рівних і суверенних держав. На Вестфальському конгресі, що відбувався водночас у Мюнстері й Оснабрюку, було досягнуто першого успіху: Нідерланди і Швейцарію визнали незалежними державами, суверенні права отримали й численні німецькі князівства. Було зроблено перші кроки до визнання суверенітету як обов'язкового принципу, притаманного державі. Тоді ж остаточно отримала легітимність відома ще з часів Риму та Аугсбурзького миру 1555 р. теза: чия держава, того й віра, що остаточно поклало край панівним позиціям католицизму в Європі.

До Вестфальськоїсистеми міжнародних відносин домінувало право сили, до якого часто вдавалися у своїх інтересах великі й сильні проти малих і слабких. Із набранням нею чинності насильство не зникло, але правового визнання набули фактори стримування. За наявності суперництва великих отримав легітимність юридичний принцип недоторканності суверенних держав. Отже, набирав сили принцип домовленості у формулі системи рівноваг, і малі держави продовжували функціонувати поряд з великими. Лише в Європі вижили такі "карлики" як Андорра, Ліхтенштейн, Монако, Сан-Марино. На жаль, залізним правилом це не стало. Але страх агресора за власну безпеку виявився стримувальним чинником. Бо якщо хтось із сильних у своїх утилітарних цілях прагнув розширити власну територію за рахунок малих і слабких, вивершитися над іншими великими, то отримував у відповідь коаліцію - договір про військовий союз опонентів агресора. Які дбали насамперед про власні інтереси й спокій, але від чого в кінцевому результаті вигравали всі.

Вестфальська система вперше утвердила повний суверенітет як верховенство держави на своїй території і в міждержавних справах, легітимізувала поняття "національна держава" з її визначеними кордонами, чіткими функціями та обов'язками. Час, коли великі феодали, ігноруючи владу, вели перемовини з чужими державами, канув у минуле. Державна влада слугувала головним двигуном усього суспільного життя країни, а ведення міжнародної політики від імені нації стало виключно її прерогативою. Суспільство, його члени виступали її підданими.

Механізм захисту суверенних держав удосконалювався протягом століть, закладаючи ідеї суверенного права на життя всіх держав, новий погляд на державу, її місце в співтоваристві інших. Було встановлено баланс сил великих держав, який на початковому етапі представляли Франція і Велика Британія, Швеція, імперія Габсбургів, значною мірою і Річ Посполита. Одна з великих, найавторитетніших і найсильніших, виконувала роль балансира. У ХVІІІ, ХІХ, першій третині ХХ ст. ним була Велика Британія, а з 40-х рр. ХХ ст. й до сьогодні - США.

Разом із тим Вестфальська система була спрямована проти імперських намагань ліквідувати партикулярну систему, не допустити формування суверенних національних держав, а відтак і розпаду імперій. Спроби повернутися до використання права сили, до утилітаризму зазнавали невдачі (Наполеонівські війни, Кримська війна 1853-1856 рр. та ін.).

Суспільно-політичний і технічно-модернізаційний процеси цивілізаційного розвитку видозмінювали саму систему. Етнічна основа поняття "нація" стала політичною, до чого спричинили міграційні процеси, особливо другої половини ХХ ст. На формування політичних націй впливав також розвиток ринкової епохи. Проте її головні принципи й положення зберігали свою актуальність і значущість, ставали надбанням наступних моделей світового порядку, їхніми базовими основами, чому сприяло цивілізаційне вдосконалення економічного, політичного та організаційно-структурного розвитку суспільств, особливо демократичних.

Її базові принципи "суверенітет" і "система колективної безпеки" в новітній час стали надбанням статутів міжнародних організацій (ООН, ОБСЄ, НАТО), основою важливих міждержавних актів. Після двох світових війн особлива увага міжнародного співтовариства приділяється системі безпеки. Вона - продукт історичного розвитку коаліції. Створювана у мирний час для запобігання та опору агресії, система колективної безпеки як вищий ступінь коаліції спрямована проти порушників світового порядку, міжнародного права й державного суверенітету кожної з понад 200 країн світу.

У ХХІ ст. система колективної безпеки видається важливішою і більш прийнятною, ніж військовий союз. В основі її сили лежить не лише військовий, а й економічний компонент, який в епоху глобалізації має не менш руйнівну силу, ніж зброя.

На жаль, попри звершення у світі після 1991 р., які давали надію, анексія Криму, неоголошена війна проти України перекреслили принципи Вестфальської системи, всі попередні зусилля у формуванні багатополюсної моделі світу, контури якої ледь намітилися. Ці події зруйнували всю договірну систему, вироблену багатьма поколіннями політиків, дипломатів, правників. Ядерна зброя, закладена у воєнні доктрини, перестає сприйматися як стримувальний чинник… Водночас проявилося вкрай небезпечне явище нехтування державним суверенітетом. Якщо це вчасно й рішуче не зупинити, буде зруйновано консенсус, на якому будуються цінності цивілізації і які на початку ХХІ ст. виявилися такими незахищеними.

Важкому випробуванню піддано ставлення до суверенітету й колективної безпеки. Намітилася реальна спроба повернення до двополярного протистояння по лінії демократія-тоталітаризм, що може призвести до жорсткої непримиренності з непередбачуваними наслідками. Негативним чинником є і те, що міжнародне співтовариство і досі не виробило чітко прописаних правил покарання агресора за посягання на національні кордони суверенних держав. А приклади конкретних правил у світовій практиці є. Якщо якась із 54 країн Співдружності (Британської) порушує принципи демократії, вдається до авторитаризму/тоталітаризму, то підлягає автоматичному виключенню з організації.

Політику Заходу допомогти пострадянським країнам стати рівноправними членами міжнародного співтовариства Росія сприйняла як наступ на її імперські інтереси. Звідси неприйняття змін у Європі і світі, прагнення ліквідувати новий державний порядок на пострадянському просторі, не допустити повного суверенітету України як найбільш реальної перешкоди на шляху відновлення євразійської імперії.

Дії Росії проти української суверенності світ сприйняв як порушення міжнародного порядку, зокрема Заключного акта 1975 р. в Гельсінкі, Будапештського меморандуму 1994 р., як абсолютне нехтування російсько-українським пакетом міждержавних договорів та угод. На місці сили права знову запанувало право сили. Москва знову підтвердила, що суверенітет союзних республік у складі СРСР був лише імітацією, квазісуверенітетом, що прикривав радянський колоніалізм. Їхнє прагнення до повного суверенітету - для Кремля щось надумане і не вкладається в стратегію імперського мислення.

У відповідь на порушення вестфальських принципів Москвою постала антиросійська коаліція західних демократичних держав, підтримана десятками країн - членів ООН в усьому світі. Ї хоча вона має інші обриси й набір інструментів впливу, її нелетальні удари по порушникові принципів міжнародного співжиття дошкульніші за гармати й танки. Сила коаліції - в економічній могутності сучасного глобалізованого світу. Як наслідок - Росія опиняється в дедалі жорсткішій ізоляції.

Водночас світ чекає рішучих кроків від європейських і світових організацій, особливо ООН. Міжнародна організація, яка, згідно із задумом засновників, стоїть на варті миру й безпеки у світі, теоретично має право вдатися до акцій покарання аж до позбавлення порушника членства в ООН. Однак практично зробити це непросто. Сам порядок процесу невиразний і лукавий. Відповідно до статуту ООН він починається з подання Радбезу до Генасамблеї ООН. А в ньому все вирішують п'ять постійних членів. І якщо хоч один накладе вето, рішення не буде ухвалено. Усі знають наперед, чим закінчиться засідання Радбезу. Факт залишається фактом: не можна постійному члену водночас позначати свою високу присутність і відповідальність у Радбезі і руйнувати підвалини, на яких стоїть ООН. Нинішня ситуація вимагає невідкладних змін, насамперед реформування Радбезу з його одіозним вето-вироком як проявом абсолютної влади одного постійного члена над світом та обставинами. ООН потребує нового функціонального статуту. Становище, коли переможці у війні й досі посідають місця почесних постійних членів Радбезу, не відповідає новій розстановці сил. Демократичні й гідні поваги в світі Німеччина і Японія позбавлені цього. У такому самому становищі й Індія та Бразилія. Не можна відкладати й ухвалення нового положення про миротворчі сили та їхні функції, згідно з яким високу місію миротворця можна надавати лише країні нейтральній, не сусідній і незацікавленій, тим паче аж ніяк не фігуранту конфлікту.

ООН тільки тоді стане сильною, коли діятиме швидко й ефективно, оскільки її опорою у підтриманні миру та безпеки є переважна більшість країн світу. Адже руйнівна сила сучасної зброї настільки велика, що з фінансового погляду заподіяні збитки доведеться відшкодовувати десятки років. Було б цілком справедливо стягувати з країн-агресорів репарації. Якщо існує принцип непорушності міжнародного права, то має існувати й покарання за нехтування ним. У даному випадку йдеться про загальні універсальні правила для всіх держав світу, які майже 370 років тому почали формуватися у Вестфалії. Принципи, вироблені там, апробовані часом і практикою. І сьогодні, як і завжди, дуже доречні.