Україна втрачає архітектурну спадщину

Ця вбрана в барокові шати споруда нині прикрашає центр Києва. Позолота на банях і капітелях, свіжий розпис інтер'єру. Біля них не відчуєш подиху сивої давнини, не торкнешся вимуруваних із плінфи дев'ятсотлітніх стін. Зайшовши до храму, не зустрінешся зі спрямованими на тебе з далекого ХІІ ст. поглядами святих, намальованих богомазами на стінах, стовпах, склепіннях. Щоб опинитися посеред майже первозданної старовини, ім'я якій Київська Русь, треба йти до Софійського собору. А тут усе нове. Собор, що постав на Михайлівській горі, коли Київ іще був "матір'ю городам руським", пережив монголо-татарський погром, був свідком поступового відродження давньої столиці за Литовської доби, боротьби українського народу проти польського панування, зруйнувався не від ветхості.

У січні 1934 р. на ХІІ з'їзді КП(б)У було ухвалено мотивоване економічними та політичними чинниками рішення про перенесення столиці України з Харкова до Києва, "що є її природним географічним центром". Таке рішення означало вирок для архітектурної спадщини минулих віків: у соціалістичній столиці хрести та бані церков були зайві. Для урядового центру обрали місце, де відбувалося становлення державності Русі і збереглися кам'яні свідки тих часів. Вони й мусили поступитися місцем символам соціалістичної доби. На місці Михайлівського Золотоверхого монастиря мали з'явитися помпезні споруди ЦК КП(б)У і ВУЦВК. Монастир руйнували починаючи з 1934 р. Навесні 1936-го його підірвали. Так знищили пам'ятку архітектури світового значення. Безжальна коса войовничого атеїзму, невігластва та прислужництва гуляла по культових спорудах, не розбираючи - з ХІ ст. вони родом, чи з ХІХ… Міста і села втрачали свої архітектурні домінанти, часто найкращі й найдавніші будівлі, які становили частину їхньої історії. Більшість багатовікового культурного надбання народу знищили за кілька років. Лише в 1980-1990-х рр. було складено каталоги втрачених пам'яток столиці.

Ті часи, здавалося, безповоротно відійшли в минуле. Вірилося, що держава, ставши незалежною, робитиме все можливе для збереження не таких уже й численних уцілілих уламків минулих епох на її теренах. Адже відновлені пам'ятки - це лише підробки, що якоюсь мірою копіюють знищену автентичну будівлю. Та, схоже, сумнозвісні 1930-ті роки повертаються. Просто на очах у дореволюційній забудові Києва ще досить міцні будинки зі знаменитої жовтої цегли витісняються залізобетонними монстрами. Час від часу в Україні горять старовинні дерев'яні храми.

Значно менше відомо про загибель колишніх палаців та дворянських садиб, хоча масштаби втрат за пострадянський період вражають. Чимало цих пам'яток минулого, які пережили і революції, і війни, якось таки підтримували за радянської доби.

Та чи переживуть вони нинішній, невоєнний і нереволюційний, час? На відміну від 1930-х рр., їх не підривають динамітом, не руйнують під гучні гасла. Вони зникають з обличчя землі поступово і майже непомітно. Іншими стали й причини: байдужість як органів влади, так і населення до історії рідного краю у поєднанні з мізерними коштами, що їх виділяють на утримання покинутих будівель колишніх садиб, а то й повною їх відсутністю. Кінцевий результат той самий - загибель пам'ятки. А в багатьох селах це чи не єдині потенційні екскурсійні об'єкти, які можуть привабити туристів, любителів старовини, стати джерелом поповнення місцевого бюджету.

Вперше зіткнувся із жалюгідним станом колишніх палаців під час подорожі Слобожанщиною у березні 2009 р. За сивої давнини тут було Дике Поле, з якого кочові орди штурмували форпост осілої Європи - Київську Русь. Лише через віки, в лихоліття Руїни, малолюдне порубіжжя Московського царства зі Степом заселили українці, заснувавши на необжитих землях міста й численні слободи. Росія була зацікавлена в охороні неспокійних південних рубежів випробуваними в бойовій справі козаками і заохочувала цей процес. Тому Слобожанщина (нині це Харківщина і частково Сумщина) отримала від царя такий самий козацький устрій, як і в Гетьманщині. Згодом, за Катерини II, Слобідську Україну спіткала і доля Гетьманщини: її землі царський уряд щедрою рукою роздавав за вірну службу своїм вельможам та козацькій старшині, які прагнули похизуватися один перед одним розкішними палацами, парками, культовими спорудами.

Першим на маршруті постав двоповерховий палац поч. ХІХ ст. в с. Рокитне Нововодолазького району (нині тут ліцей), збудований козацьким полковником Куликівським у модному на той час класичному стилі. Дивлячись на його фасади, важко повірити, що другий поверх надбудували в роки боротьби з архітектурними надмірностями. Має він цілісний вигляд, і різниця у віці поверхів у півтора століття зовсім не відчувається.

Найближчий від Рокитного палац - у Люботині. Зі споруд садиби тільки Миколаївська церква (1843 р.) у доброму стані. Сам палац, збудований у романтичному стилі в середині ХІХ ст. князем Святополк-Мирським, на сьогодні мало відповідає своїй назві. Перебудови й ремонти спотворили його первісний вигляд. Із зовнішніх стін у багатьох місцях обсипається цементна "шуба", оголюючи тиньк та цегляну кладку. Крізь стрілчасті вікна видно такі ж обшарпані стіни порожніх приміщень. (За інформацією в одному з путівників, тут мав бути дитячий будинок.) На шляху від палацу до церкви стояв колись давніший службовий корпус садиби. Яким він був, можна дізнатися з фотографій. А ми побачили лише обгорілі руїни.

Не менш гнітюче враження справляє і найстаріший на Слобожанщині палацово-парковий комплекс в с. Старий Мерчик (Валківський район). Біля входу - відреставрована присадибна церква Всіх Святих. У глибині занехаяного двору - двоповерховий палац (1778 р.), що поєднує архітектурні стилі бароко і класицизм. Уже в цьому його унікальність. Авторство будівлі приписують різним архітекторам - Растреллі, Баженову, Ярославському. Виділених на реставрацію пам'ятки коштів вистачило хіба що на її консервацію - тож на відвідувачів тепер дивляться більмами закладені силікатною цеглою віконні отвори. На облуплених, але ще міцних, прикрашених ліпниною зовнішніх стінах є де зупинитися погляду. Через підвал потрапляємо всередину, піднімаємося рипучими дерев'яними сходами на другий поверх. Усі приміщення поринули в морок. Обережно ступаючи, ідемо на світло в кінці коридору і опиняємося в освітленій через єдине незамуроване вікно овальній залі, де ще збереглася ліпнина на стелі та капітелях пілястрів. Здається, час тут зупинився майже століття тому, коли імперія-велетень опинилася на крутому зламі своєї історії. Але звислі зі стелі шпалери свідчили про те, що в недалекому минулому будівлю експлуатували. Так і є - тут був зооветеринарний технікум.

Зі Старого Мерчика шлях проліг на захід, у Богодухівський район. Перед селищем Шарівка побачили покажчик: "Санаторій". І раптом опинилися перед майже англійським замком. Але не замок часів хрестоносців, а найрозкішніше з "дворянських гнізд" Слобожанщини прочинило перед нами свої ворота. У 1890 р. маєток придбав великий промисловець Леопольд Кеніг, який і збудував із розмахом розкішний палацовий комплекс, включивши до нього вже існуючу будівлю поч. ХІХ ст. За описами, у приміщеннях палацу досить добре збереглися розкішні інтер'єри з розписами на стінах, ліпниною, багато оздобленими камінами і навіть деякими меблями колишнього власника. Санаторію в ньому вже не було. Але були охоронці. Отже, у найкращого на Слобожанщині парково-палацового комплексу, схоже, з'явився власник. На час нашого відвідання туристів на територію пускали, а що буде далі, можна тільки гадати.

Після побаченого виникло запитання: а може, занедбані палаци випадково потрапили до нашого маршруту? Що це не так, переконався в наступних подорожах. У сусідній Полтавщині на мальовничих пагорбах над Сулою розкинулося село Свиридівка (Лохвицький район), що має давню історію. Колись тут було одне з найбільших міст Переяславської землі, за однією з версій - літописний Римів. Про це свідчать вали дитинця, що добре збереглися, та повалений стовп з охоронною табличкою. Значно пізніші часи в селі донедавна представляла садиба поміщика Терешкевича. У радянські часи тут був спершу дитячий будинок, потім - база відпочинку. В 1990-х будівлі стали бездоглядними, і тепер на їхньому місці - згарище і акуратно складена цегла з напіврозібраних руїн. Поблизу Лохвиці, у с. Западинці, також донедавна стояла земська школа, чудовий зразок українського модерну, який у журналі "Міжнародний туризм" названо найчарівнішим творінням архітектора Опанаса Сластіона. Покинуту будівлю врешті-решт спалили.

Поблизу Ворзеля (Київщина), у Мироцькому - таке саме згарище на місці палацу фон дер Остен-Сакенів. А на шляху до однієї з найбільш "палацових" областей України - Житомирщини, у с. Копилів руйнується покинута напризволяще садиба барона фон Мекк.

Триденну подорож колишніми дворянськими садибами Житомирщини ми розпочали з Ружина - містечка, розташованого на півдні області. В його центрі - костел Божого Тіла (1809 р.), а в двоповерховій сучасних форм будівлі неможливо впізнати палац середини ХІХ ст. Головною ж метою цієї ділянки маршруту був палац у с. Рогачі, "забутий усіма реєстрами і путівниками, але ще прекрасний", як написано в одному з путівників видавництва "Грані Т". Перед селом звернули на грунтівку і, обігнувши занедбаний парк, опинилися перед справжнім "дворянським гніздом". Колишнім. Колишньою була і школа: з 1995 р. тут пустка. Окраса палацу - портик із шістьма колонами коринфського ордера, що підтримують щедро оздоблений ліпниною фронтон. Ще тримається ліпнина вже пошкоджених інтер'єрів будівлі. І якщо не станеться змін на краще - садиба приречена.

Далі лінія маршруту повела на північ, до Бровок Перших. У центрі села, посеред занедбаного парку, - збудований у класичному стилі (1826 р.) палац Рильських. Один з його власників, Діонісій, був двоюрідним братом Тадеуша - батька класика української літератури, чия значно скромніша садиба збереглася в с. Романівка. Ще років 15 тому палац польського аристократа належав дітям: тут була школа. Хоч від розкішних інтер'єрів майже нічого не залишилося, ззовні будівля зберігала свої первісні форми, а статус навчального закладу давав певні гарантії для її майбутнього. Тепер навколо - густий чагарник, за яким майже не видно порожніх віконниць. Усередині палац справляє особливо гнітюче враження. Ходячи колишніми класами, дивуєшся, як за такий короткий час можна довести до катастрофічного стану будівлю, що простояла майже 200 років. Виламано всі двері. Перекриття цокольного поверху горіло і в багатьох місцях замість нього тепер діри. Вже частково зруйнувалися внутрішні стіни, на підлозі купи битої цегли. А в стіні заднього фасаду чималий пролом. Єдину в селі пам'ятку старовини почали використовувати як будівельний матеріал.

Від Бровок Перших до Андрушівки - близько 20 км. Ще ближче від Андрушівки до Червоного. У цих населених пунктах збереглися куплені в збіднілої польської шляхти цукрозаводчиками та меценатами Терещенками палаци. Поруч - діючі цукрозаводи. Неймовірно розбагатівши на виробництві цукру, нащадки кріпака Артема Терещенка щедро вкладали кошти у благодійність, будівництво навчальних закладів, лікарень для бідних, притулків. У Червоному ми несподівано опинилися перед похмурим готичним замком. Стрілчасті вікна, масивний контрфорс, дві високі вежі, що впиралися зубчастими верхівками в таке ж похмуре небо, - все асоціювалося із Середньовіччям. А тим часом триповерховий палац був збудований у ХІХ ст. польськими магнатами Грохольськими. Один із нових його власників Федір Терещенко у 1910 р. заклав при цукрозаводі майстерні для ремонту та складання літаків. Півроку тут працював піонер вертольотобудування Ігор Сікорський. Тепер палац переживає далеко не кращі часи. В бездоглядній будівлі вже встигли похазяйнувати вандали. Особливо пошкоджено палацовий театр, який добре видно з другого поверху. Віднедавна частину приміщень займає монастир Різдва Христового.

Наступний пункт маршруту - с. Іванківці, що південніше від Бердичева. Тут зберігся палацовий комплекс Журовських (поч. ХІХ ст.), що включає збудований у класичному стилі двоповерховий палац, флігель, а також манеж, який, завдяки високій вежі, нагадує замок. Нині в палаці сільська школа, тож будівля доглянута, охайна. Кажуть, що в приміщеннях збереглася чудова ліпнина. Але вежа, в якій на час наших відвідин уже був чималий пролом, цього року обвалилася.

А на черзі - ще два маєтки Терещенків, уже не куплені, а збудовані ними самими. У с. Турчинівка від кам'яних воріт із написом "ПТУ-30" алея повела в глиб старого парку, до двоповерхової кам'яної споруди з вибагливими формами башточок, фронтонів, віконниць. Здавалося, що зійшов зі сторінок історичних романів і втілився на березі мальовничого ставка у реальність один із палаців французької аристократії. Однак збудував його 1899 р. колишній український селянин для своєї дочки - графині Наталії Терещенко-Уварової. Є старий парк зі ставками і в сусідньому селі Тютюнники, але панської садиби вже немає: кілька років тому її розібрали на цеглу. В с. Дениші, поблизу мосту видно руїни, що трохи нагадують середньовічні. Збереглися зовнішні стіни головного й частково бічних фасадів великого двоповерхового палацу Терещенків і вежа зі зруйнованою верхівкою. Від інших стін та флігеля залишилися тільки фундаменти, які нині законсервовані.

Численні палаци Вінниччини також дожили до наших днів у різному стані. Для багатьох із них фатальними стали останні десятиліття. У виданих нещодавно путівниках про них іще написано як про вцілілі, а насправді на їхніх місцях нерідко можна побачити лише руїни та згарища.

В одному з найкращих палаців Вінницької області (с. Чернятин) нині технікум

Першим у променях вечірнього сонця перед нами постав найбільший на маршруті триповерховий палац у с. Іванів
(20 км на захід від м. Калинівка). У ХV ст. тут стояв замок. А в середині ХVІІІ ст. магнат Адам Холоневський збудував палац, залишивши від замку чотири вежі та деякі стіни. Нині в його приміщеннях дзвенять дитячі голоси, тут - школа-інтернат. Парадний фасад відреставровано, заднього рука реставраторів іще не торкалася. Значно менший за іванівський двоповерховий палац (ХІХ ст.) у сусідніх Гущинцях стоїть на узвишші над Південним Бугом. Судячи із занедбаного вигляду, будівля вже не експлуатується. Але вікна цілі, двері замкнені, тож є надія, що до його інтер'єрів мародери не доберуться.

Далі нитка маршруту повела на схід, до палацу в с. Стара Прилука (бл. 1780 р.). Будівля належить школі-інтернату, і це певна гарантія збереження пам'ятки. Перше враження від побаченого: перед нами - частина Маріїнського палацу. Царський палац у Києві справді слугував за взірець при перебудові у 1880-х. З дозволу директора школи зайшли всередину барокової будівлі і несподівано опинилися у мавританському палаці: ряди ажурних колон з такими самими ажурними зубчастими арками, геометричні орнаменти, яскраві барви.

А палацу у с. Нападівка пощастило значно менше. Причина стандартна: 1986 р. сільська школа переїхала до нової будівлі. Саме від неї стежинка вивела нас до залишків кам'яної брами. За нею - острівець минулого, точніше - його уламків. У глибині дворища поміж струнких ялин та білокорих беріз - іще красива, незважаючи на порожні віконні й дверні отвори, одноповерхова будівля. Класичний шестиколонний портик, на фронтоні якого ще вціліла ліпнина, подекуди збереглися маскарони (скульптурне оздоблення у вигляді людської голови або голови тварини анфас) над вікнами. Зайшли в палац, далі - коридорами й кімнатами до круглої зали. І стало ясно, що до такого стану пам'ятку довели не час і природні чинники: до безглуздого, нічим не мотивованого нищення витворів мистецтва доклали руку вандали. Скрізь - проламані перекриття, понівечені або знищені панно на античні теми, потрощена ліпнина. Про спроби врятувати палац від остаточного руйнування свідчать дві недавно вимурувані (чи відновлені) стіни всередині та новий дах з оцинкованого заліза. Хочеться вірити в майбутнє пам'ятки як одного з об'єктів "палацового" маршруту Вінниччини.

Палацу в Андрушівці поталанило ще менше. На невисокому пагорбі при дорозі впадають в око рештки, що обрисами нагадують середньовічний замок. А ще ж не так давно будівля була в задовільному стані і використовувалася як колгоспний склад, потім - молочарня. Тепер тут суцільні руїни, які навряд чи вдасться колись повернути до життя. Палац ХVІІІ ст., що пережив і революції, і війни, не зміг пережити часів роздержавлення.

Останнім був палац у с. Спичинці - нині тут школа. Попри неробочий день та вечірню годину ми застали там директора Руслана Чередника і вчительку Валентину Чередник, які й провели коротку екскурсію. Збудований наприкінці ХІХ ст. Генриком Тишкевичем у стилі ренесанс палац мав нагадувати замки Франції. Будівля не зазнала ні перебудов пізніших часів, ні такого модного нині "євроремонту" і ззовні милує око своїми первозданними гармонійними обрисами. В міру скромних можливостей її підтримують у доброму стані. У приміщеннях частково збереглася ліпнина. В найкрасивішому з них - невеличкий музей зі старовинними меблями та предметами побуту дореволюційних часів.

Серед мандрівників найпопулярнішими є країни, де вміють не тільки цінувати видатні пам'ятки минулого, а й дбайливо ставитися до всього, що становить хоч якусь історичну чи архітектурну цінність. Туди везуть гроші, а звідти - багаті враження. А як же Україна? Що вона зможе запропонувати туристам, як вітчизняним, так і закордонним? І чи не доведеться в майбутньому знову складати мартирологи безповоротно втраченого в часи незалежної України?