Битва з голодом

Голодомор 1932–1933 рр. не залишився поза увагою українців за межами СРСР. Попри всі намагання радянського уряду приховати факт голоду, інформація про нього таки потрапляла за кордон. А українська громада всіляко намагалася привернути до цього лиха увагу світової спільноти і допомогти землякам матеріально.

Перші кроки

Свідчення про голод почали з'являтися за кордоном уже навесні 1932 р. У колекції документів дослідного інституту "Україніка", викладеній на сайті Електронного архіву визвольного руху, знаходимо лист О.Тернового до не відомих нам Василя і Богдана, де він описує жахливе становище у Крижопільському та інших районах Вінниччини: "Соколівка, Шарапанівка, Чоботарка, Китайгород, Савинці детально здихають, як так можна виразитися, реально виходить. В нашому селі насіння було, але його забрали до зерна в одноосібників". Є в листі й повідомлення про селянські бунти - у Кодимі й Немирові, під час яких не обійшлося без жертв - і з боку селян, і з боку тих, хто їх розганяв.

Листи й свідчення втікачів, що часто з'являлися у західноукраїнській пресі, спонукали українську громаду до активніших дій. Одним з перших, хто офіційно повідомив про голодомор в Україні, став Кость Мацієвський - голова Закордонного бюро Української радикально-демократичної партії у Празі. 14 грудня 1932 р. він звернувся з листом до митрополита Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького і попросив виступити на захист українського народу: "Вас, Високопреосвящений Владико, всі послухають: і високі достойники церкви, і світова преса, і міжнародні благочинні установи, які зможуть завчасно вирядити на Україну безсторонні анкетні комісії, досвідчитись на власні очі, що там діється, і може своєчасними заходами врятувати життя не одній тисячі людей". Митрополит підтримав заклик і порадив створити центральне бюро, яке зосереджувало б усю інформацію про голод для оприлюднення її на міжнародному рівні. Сам він очолити це починання не міг через важкий стан здоров'я, проте пообіцяв організаторам підтримку з боку церкви.

У лютому 1933 р. на сторінках газети "Нова Зоря", яку видавала Українська католицька народна партія, а згодом і на сторінках видань Українського католицького союзу "Мета" і "Христос - наша сила" почали з'являтися статті про голод в Україні. 24 липня 1933 р. вище духовенство УГКЦ на чолі з Шептицьким звернулося до парафіян Галицької церковної провінції з відозвою, в якій описувало ситуацію в Україні і закликало допомогти голодуючим усіма можливими засобами. Після оголошення документ переклали італійською і надіслали Папі Римському та нунцію у Варшаві.

У Галичині ж наступного дня після оголошення відозви 35 українських громадських організацій, серед яких були Українська парламентська репрезентація, товариство "Просвіта", Наукове товариство ім. Шевченка, Український католицький союз, Союз українок та інші, створили у Львові Український громадський комітет рятунку України (УГКРУ), що мав координувати надання допомоги голодуючим. Документи цієї організації, зібрані дослідним інститутом "Україніка" та оприлюднені на сайті Електронного архіву Українського визвольного руху, свідчать про те, що її благодійна та інформаційна діяльність, вийшовши за межі Галичини, дуже швидко набрала обертів.

Успіхи і невдачі

У серпні 1933 р. комітет уже мав осередки у Рівному, Чернівцях, Празі, Брюсселі, зав'язав контакти з українськими організаціями в Женеві, Парижі й Лондоні. Останні робили все від них залежне, аби інформація про голод набула якомога більшого розголосу. Вже 17 серпня 1933 р. голова Головної еміграційної ради в Парижі О.Шульгин сповістив комітет про контакти з Міжнародним комітетом Червоного Хреста в Женеві, де пообіцяли зробити все можливе, аби допомогти українцям, однак висловили сумнів, що радянський уряд захоче цю допомогу прийняти. Не плекав великих надій і сам Шульгин, проте складати руки не збирався: "Маємо ще щось зробити, в крайньому разі освітити в ширших рямках нашу національну катастрофу". Він закликав комітет збирати більше інформації про голод, щоб потім перекласти її французькою і оприлюднити у вересні під час асамблеї Ліги Націй. Такі самі прохання викладено й у листі Українського бюро в Женеві до львівського часопису "Діло" від 26 серпня того ж року. Керівництво бюро просило пересилати побільше автентичних матеріалів - листи з України, фото, свідчення втікачів, обов'язково посвідчені хоча б двома особами, а також статистичні дані "про число, стан та місце побуту втікачів, що перейшли в останнім часі до Польщі".

Вересень 1933 р. приніс перші успіхи і невдачі. З одного боку, комітет уже мав низку осередків у містах Галичини та Волині, до складу яких входили представники різних громадських організацій. З іншого - перші спроби винести питання про надання допомоги голодуючим на міжнародний рівень зазнали невдачі. 19 вересня О.Шульгин повідомив голові комітету В.Мудрому, що керівництво Міжнародного Червоного Хреста відмовилося звернутися до радянської влади через те, що керівництво СРСР не визнавало факту голоду, і побоялося звинувачень в антирадянській пропаганді. Єдине, на що погодилися в організації, - на посередництво у наданні допомоги окремим особам і за кошти, зібрані українцями, а також, за умови надання адрес і за рахунок організації. А от звернення Головної еміграційної ради до французької громадськості знайшло підтримку - було створено Міжнародний комітет допомоги України. Окрім цього, Раді вдалося опублікувати матеріали про голод у французьких газетах.

Інформаційна та благодійна діяльність набирала обертів і на теренах Західної України. 29 жовтня 1933 р. керівництво УГКРУ вирішило провести день жалоби за загиблими від голоду, під час якого планувалися богослужіння, віча з виголошенням доповідей про становище в радянській Україні, збір коштів на допомогу голодуючим. Повідомлення та резолюції зборів, надіслані до Центрального комітету, дають уявлення про перебіг і масштаби цієї акції.

Пам'ять жертв Голодомору вшановували у Рівному, Стрию, Коломиї, Кременці, Теребовлі, Костополі, десятках сіл та містечок Галичини і Волині, а також в українських громадах Бельгії, Франції, Люксембургу, Болгарії, Чехословаччини, Австрії, Італії. Не скрізь вийшло провести акцію в запланований день, до того ж організаторам часто чинила перепони польська влада. У звіті про проведення дня жалоби у Рівному читаємо, що "оповістки з закликом до участи в панахиді і нарадах розліплені по місті, поздирано поліційними агентами". А в селі Шпанів неподалік міста проводити панахиду взагалі заборонили та ще й поставили біля церкви поліціянта (щоправда, богослужіння все одно провели). Були й випадки, коли акція завершувалася провалом. Так, у Кременці чиновники заборонили друкувати оголошення про захід, а в церквах "консисторські кола постановили відправляти панахиди з промовами, де пятнували б лише комунізм за безбожницькі тенденції". У Костополі місцева влада заборонила утворити осередок УГКРУ і збирати пожертви на допомогу голодуючим, а в церкві священик "замість слова про голод на Україні прочитав пастирський лист митрополита Діонісія". Проведення ж віч та мітингів польська влада заборонила через вбивство секретаря радянського консульства оунівцями у Львові, що сталося незадовго до початку акції, 21 жовтня.

Пам’ятник жертвам голоду-геноциду в Україні 1932–1933 рр. Скульптор Роман Коваль (Вінніпег, Канада, 1983 р. )

І все ж серед документів, що стосуються акції, є чимало повідомлень про успішне проведення заходів та про резолюції, ухвалені їхніми учасниками. Найбільшу увагу звертає на себе переказ доповіді депутата польського сейму Д.Великановича на дні жалоби в Рівному, який у своєму слові не лише розкритикував більшовицький режим, а й зауважив, "що великою причиною нинішньої трагедії є ми самі, а це тому, що ми були все покірні, та залюблені виключно в своїм власнім гніздечку, а не знали сусідських метод експанзії. Коли би ми були заставили наших противників боронитися перед нашою експанзією, тоді ворог не важився би нападати на наші загороди". Що й казати, золоті слова…

Інформаційні битви

Поки в Галичині і на Волині збирали кошти на допомогу голодуючим, українські громадські організації продовжували бити в міжнародний набат, намагаючись привернути увагу і гуманітарних організацій, і західних урядів. Інформаційні битви точилися й за океаном, у США. Тут українці намагалися схилити на свій бік президента Ф.Рузвельта. У листопаді 1933 р. керівництво УГКРУ надіслало йому листа, в якому описувало становище Наддніпрянщини і наголошувало, що голод виник не через неврожай, а через "безвідповідальну радянську економічну політику, що призвела до повного розорення цієї не так давно квітучої країни". Ще раніше українські громадські організації у США розпочали протестну кампанію проти визнання більшовицького уряду (до 1933 р. між двома країнами не було дипломатичних відносин), під час якої робили наголос на ситуації в радянській Україні.

3 листопада 1933 р. Шостий конгрес Об'єднання українських організацій в Америці ухвалив оголосити листопад "місяцем протесту проти московсько-совітського варварства на Україні" і висловив протест проти визнання СРСР американською владою. У своїй заяві, опублікованій 7 листопада того ж року в газеті "Свобода", конгрес запропонував сформувати безпартійну американську місію, яка мала перевірити факти голоду в Україні, і вже тільки після її висновків вирішувати питання про встановлення дипломатичних відносин між двома державами. У разі визнання більшовицького уряду делегати конгресу просили президента "поставити Совітам перед визнанням вимогу негайного припинення терору на Радянській Україні, дозволу на поворот на Україну з Соловецьких островів, Сибіру і інших місцевостей українських політичних засланців, а зокрема українських культурних діячів". За прикладом західних українців українська громада США планувала влаштувати 19 листопада день жалоби за загиблими від голоду, під час якого збирати пожертви для голодуючих.

Повідомлення про день жалоби не залишилося без уваги американських комуністів. Під час антирадянської демонстрації українців у Нью-Йорку 19 листопада 1933 р. виникли сутички - близько 500 місцевих "більшовиків" спробували перегородити шлях 8-тисячній ході. Дев'ятьох учасників заворушень поліції вдалося заарештувати. Втім, на адміністрацію Рузвельта ані ці події, ані численні звернення української діаспори (не лише з Америки, а й Європи) не справили жодного враження - дипломатичні відносини з СРСР таки було встановлено. Не вдалося українцям і переконати американських урядовців надати допомогу голодуючим - на телеграму Бельгійського комітету допомоги голодуючим до державного секретаря США від 11 листопада 1933 р. було отримано відповідь, що уряд Сполучених Штатів "не може під цей час взяти жадньої участи щоби облегшить їхні болі".

По той бік Атлантики аналогічні спроби були трохи успішнішими. Українцям таки вдалося привернути увагу європейської спільноти до проблеми голоду. Ситуацією зацікавилися не лише гуманітарні організації, а й католицька церква. У жовтні 1933 р. зусиллями віденського архієпископа кардинала Теодора Інніцера було створено Комітет допомоги голодуючим в СРСР. На його установчі збори приїхали представники різних віросповідань і національностей. Очолили організацію заступник голови Австрійського Червоного Хреста Рудольф Мітленер і генеральний секретар Європейського конгресу національностей Евальд Амменде. Як повідомляла своїм читачам 20 жовтня вже згадувана газета "Свобода", комітет вирішив "віднестися через радіо до цілого світа й представити йому трагічне положення вимираючої з голоду України і Кавказу". Та успішно розпочата справа швидко загальмувалася. У листі Віденського комітету порятунку від 17 листопада до Львова читаємо: "Отже, як всюди так і тут правительство хоче мати спокій і остерігло о. Кардинала, щоби не надто ангажувався. Червоний Хрест в Австрії від самого початку спротивлявся цій акції, а тепер тим більше".

Повільно, але зрушилося діло у Великій Британії. 11 жовтня 1933 р. Українське бюро в Лондоні повідомляло керівництву УГКРУ, що станом на початок місяця відбулося вже два засідання представників англійських гуманітарних інституцій "в справі допомоги голодуючим на Україні". Англійці вважали за більш практичне не тиснути на радянський уряд через пресу, а збирати допомогу і доставляти її до районів, що найбільше потерпали від голоду. Та і цей шлях виявився не з легких - радянські представники вперто заперечували факт голоду, переконуючи англійців, що Україна не тільки не голодує, а незабаром іще й сама нагодує Європу, бо врожай цього року був добрий. Проте допомогу прийняти погодилися, але не через голод, а тому що "теперішня економічна криза не минула й України і там єсть також богато людей, які потребують помочі". Для цього гроші та продуктові посилки мали йти через систему ТОРГЗІН - ту саму, до крамниць якої зубожілі радянські громадяни несли коштовні речі, обмінюючи їх на продукти.

Користі від такої допомоги було мало, бо вона була адресною - перекази і посилки надсилалися конкретним людям. Та іншого виходу в УГКРУ не було - на жодні "гуманітарні конвої" радянський уряд не погоджувався. Тому в листуванні між комітетами подибуємо прохання пересилати адреси людей, які потребують допомоги, - і видатних, і маловідомих. По суті, найбільшу користь від такої допомоги отримувало радянське керівництво, а не голодуючі, бо далеко не всі мали можливість надіслати листа за кордон. Торгзінівські операції слугували для уряду непоганим джерелом надходження іноземної валюти: станом на 1934 р. через ці установи в радянську Україну надійшло 375432 перекази на суму 4,3 млн торгзінівських карбованців. Та навіть ці гроші не завжди доходили до місця призначення - через смерть адресатів, зловживання працівників мережі та репресії з боку каральних органів, які змушували громадян відмовлятися від допомоги.

Збір пожертв і різноманітні благодійні акції тривали і 1934 р. Про це свідчить листування Головної еміграційної ради в Парижі з УГКРУ. У грудні 1933 р. О.Шульгин попросив львів'ян знайти і вислати до французької столиці якомога більше українського "хенд-мейду" - "вишивок, різьблених речей з інкрустаціями, ріжних череп'яних виробів". Французьке товариство "Франс-Оріян" запропонувало раді організувати благодійний концерт-ярмарок на допомогу голодуючим. Діаспора радо вхопилася за ідею: адже товариство перебувало під протекторатом міністерства закордонних справ, а його почесним головою був президент Франції. Ясна річ, така подія не пройшла б повз увагу місцевої преси, а саме це й потрібно було українцям. Підготовка до заходу зайняла кілька місяців, а 4 травня 1934 р. у розкішних залах на вулиці Гоша відбулися концерт і ярмарок. Перед гостями, яких було понад 1000 осіб, виступили українські й іноземні артисти (крім українських народних пісень публіці було запропоновано також оперний спів і балет). В інших приміщеннях працювали виставки книжок, картин українських художників, вишивок, дерев'яних та керамічних виробів (останні, як повідомляли організатори, мали "великий естетичний успіх").

Як бачимо, тодішнім українським волонтерам вдалося розірвати коло мовчанки навколо теми голоду (і вона мала чималий розголос), та не вдалося пробити залізну завісу і врятувати своїх земляків від голодної смерті. Виснажений економічною кризою Захід не збирався псувати відносини з Радянським Союзом і продовжував пускати на свої ринки українське збіжжя, а наші селяни і далі "урізноманітнювали" своє меню стравами з ховрахів та лободи…