Всесвіт, який називається бібліотекою

Про користь книжок і книгозбірень для розвитку особистості і нації сказано і написано так багато, що це вже засвоїли майже всі. Навіть наші «заможновладці», які ще кілька років тому давали інтерв’ю виключно біля комп’ютера (мабуть, для того, що б ще раз продемонструвати потенційному електоратові власну «просунутість» і сучасність). Сьогодні тлом для їх міцних постатей слугують книжкові полиці, заповнені фоліантами з працями філософів, істориків, економістів, політологів. Відвідує «політична еліта» книжкові форуми і виставки книжок, бо це модно. Доречно згадати сумно-іронічну мініатюру у виконанні Аркадія Райкіна: «Викликали мене у профком, наказали стати до кінця місяця інтелігентом... Брошуру дали, а ось де читати, не вказали. Так і рука втомиться сторінки гортати!»

Позитив у «моді» на книжки все ж таки є: великі і маленькі «лідери нації» зрозуміли нарешті, що час потребує нового ставлення до життя, інтелектуальності та інтелігентності, набути які неможливо без щирої любові до книги.

Саме проблемі виховання справжньої еліти — інтелігенції та створення української культури взагалі присвячена книжка кандидата історичних наук Людмили Дениско «Бібліотека Київської духовної академії (1819—1919)», що вийшла у світ у 2006 році. Видання здійснено за ініціативи Національної академії наук України та Національної бібліотеки України імені В.Вернадського, де працює авторка цієї книжки.

Бібліотека Київської духовної академії — справді унікальне явище української культури. Викладачі і студенти вважали бібліотеку складовою академії та її невід’ємною частиною, тому й дбали про збереження і поповнення фондів. Варто відзначити, що вона була сформована на основі бібліотеки Києво-Могилянської академії, яка, своєю чергою, стала наступницею бібліотеки Київської братської школи, заснованої у 1615 році. А ця стародавня книгозбірня складалася з книжок, які купувалися на гроші видатних діячів минулого, а також із рукописів та раритетів, привезених відомими мандрівниками, вченими та запорозькими козаками з усіх куточків світу.

Цікаво разом із Л.Дениско простежити джерела формування бібліотеки Київської духовної академії. Крім обов’язкової закупівлі новинок духовної, наукової та художньої літератури, книгообміну, передплати газет і журналів, бібліотека поповнювалася статтями і книжками викладачів і студентів академії, а також подарунками від приватних осіб: «Книжки дарували колишні вихованці, автори друкованих праць, спадкоємці колишніх вихованців, почесні члени Київської академії, установи і навчальні заклади», — пише Л.Дениско. Отже, дарувати книжки бібліотеці вважалося престижним. Непогана традиція була у минулому, чи не так?

Дослідниця зазначає: у складі бібліотеки Київської духовної академії було 17 інкунабул — тобто книг, створених до 1500 року. Зберігалися там і палеотипи — європейські видання доби Ренесансу. Усього їх налічується 132, із них шість — з приватної бібліотеки Петра Могили. Були там і перші видання друкарень Києво-Печерської і Почаївської лаври, Львівської, Острозької, Унівської, Московської та інших старовинних друкарень. А ще перші друковані церковнослов’янською мовою книги, твори українських письменників XVI—XVIII століть, написані на пергаменті Київські глаголичні листки та багато інших насправді безцінних пам’яток духовної культури, які сьогодні мирно (і хочеться вірити — надійно!) зберігаються у фондах Національної бібліотеки України імені В.Вернадського. Але час невблаганно знищує сторінку за сторінкою і, боюся, що скоро і зберігати буде нічого.

Можна бути невиправним оптимістом і наче заклинання повторювати до безкінечності: «Рукописи не горять!», та все одно доведеться визнати: коли й не згорить рукопис або книжка, їх можуть банально вкрасти. Сумно, що деякі бібліотечні видання так і не повернулися на відведені їм місця в академічній книгозбірні. Проте справжні випробування чекали на бібліотеку Київської духовної академії на початку ХХ століття. Л.Дениско наводить рядки зі спогадів співробітника академії Амбросія Криловського про те, як під час Першої світової війни книжки разом із усім майном академії готували до евакуації з Києва: «У 1915 році найкращу частину бібліотеки, заховавши у 300 ящиків, відвезли до Казані». Цікаво, чи повернулися книжки з цього вимушеного «заслання»? Чи ще й досі «затримались у гостях», як і безліч інших пам’яток української культури, що виставлені у музейних і бібліотечних залах або сховані у численних запасниках музеїв та інших культурних закладів північної сусідки України? Хто-небудь із наших урядовців порушить колись питання про повернення духовної спадщини українського народу? І не лише з Росії, а й з Польщі, Австрії, Німеччини та інших європейських держав. Може, нам колись пощастить, і «найкраща частина» бібліотеки Київської духовної академії повернеться до України?

Але на цьому поневіряння академічної бібліотеки не скінчилися. Л.Дениско знову звертається до спогадів А.Криловського: «1919 рік — найнещасливіший для академії. 1 квітня 1919 року в академії з’явились уповноважені комісари Міцкуп, Будний, Блінов і Фанкельштейн, оголосили про закриття академії і про рішення приєднати бібліотеку і музей до університету». Яких зусиль професурі коштувало збереження у цілості бібліотеки! Ледь устигли заручитися обіцянкою більшовиків не вилучати книжки з академії, як нова влада почала зазіхати на студентську бібліотеку. На щастя, її вдалося відбити: студенти миттєво перенесли усі 4542 томи до фундаментальної книгозбірні і розставили їх у шафах основного фонду, який на той час ще не чіпали.

Авторка книжки здійснила ще одну дуже цікаву і необхідну наукову розвідку — вона знайшла відомості про всіх бібліотекарів академії і написала біографічні нариси про кожного з них. І тут виявилася цікава закономірність: усі бібліотекарі були високоосвіченими, а часто й талановитими людьми. Усі вони, крім обов’язкової для бібліотекаря праці — складання каталогів і збереження книжок, займалися науковою роботою, публікували статті у духовних та світських журналах, читали лекції і проповіді, викладали в академії та семінарії, навіть писали вірші. Ось приклад: виявляється, що автором відомої пісні «Чорнії брові, карії очі...», яку ми звикли вважати народною, був бібліотекар духовної академії Костянтин Думитрашко. Цей ліричний твір присвячено його дружині Ользі, уродженій Цибульській.

Іоанн Скворцов, Августин Мартиновський, Андрій Граніков, Іван Максимович, Олександр Воскресенський, Аверкій Пушнов, Петро Лашкарьов, уже згадані нами Костянтин Думитрашко, Амвросій Криловський та багато інших — усі вони самовіддано працювали у бібліотеці академії. Бібліотека й академія стали для них всесвітом, в якому вони жили, про який дбали, боронили від «загарбників і чужинців» для того, щоб передати нащадкам.

Книжка ілюстрована рідкісними фотопортретами бібліотекарів Київської духовної академії. Видана вона накладом усього лише у 300 примірників. Тож у деяких найбільших бібліотеках України її можна буде знайти. Певно, якщо поталанить. Принаймні у бібліотеці імені І.Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка її поки що немає. Хоча й розташована бібліотека на одній вулиці з приміщенням, де працює авторка. Тож якщо не поталанить, то ще одна грань культури залишиться невідомою для широкого загалу, і ще сотні і тисячі молодих людей будуть вважати, що складові української культури — це фольклор і романи із життя селянства XIX століття, про які їм тлумачили у школі. Так і будуть існувати «потенційні інтелігенти» окремо від справжньої культури нації.

Може, час уже відходити від замилування «шароварщиною», чудовим, щирим, але все ж таки переважно примітивним, народним мистецтвом минувшини. Треба досліджувати та пропагувати справжні вершини духу українців. І, може, не варто ставити скульптурні пам’ятники всім відомим діячам літератури і мистецтва, за бюджетні гроші псуючи архітектурний ландшафт стародавнього Києва, а краще спрямовувати гроші на вивчення духовної спадщини і видання не лише наукових праць діячів минулого, але й перевидання палеотипів, стародруків, рідкісних книжок і журналів, як це робиться в європейських державах, де плекають кожний вияв високої культури.