Тіні забутих часописів: «Труды Киевской Духовной Академии» (1860—1917 рр.) До 150-річчя заснування

Чи можуть бути актуальними статті, написані в позаминулому столітті? Сподіваємося, позитивну відповідь на це питання дасть кожна людина, яка розгорне будь-який том «Трудов Киевской Духовной Академии». Цього року ми відзначатимемо знаменну дату — 150 років відтоді, як побачило світ перше число журналу «Труды Киевской Духовной Академии» (далі — ТКДА). Він щомісяця виходив на теренах України впродовж 57 років — з 1860-го по 1917 р. Сьогодні періодичне видання під цією ж назвою виходить раз на рік під егідою Української Православної церкви Київського патріархату. Знаменна дата — 150 років з дня заснування періодичного видання — мусила б бути однією з віх в історії розвитку української філософської думки, культури і журналістики. На сторінках ТКДА формувалась і кристалізувалась українська філософсько-релігійна думка. Проте назвати цей журнал суто науковим не можна. Професор Київської духовної академії І.Корольков, перший дослідник ТКДА, так визначив концепцію, мету і завдання цього часопису: «Одна з нагальних потреб нашої духовної журналістики — повага до сучасності, живий відгук на її потреби. Мусимо бути ближче до суспільства і до його біжучих, животрепетних проблем і вимог».

Певно, сьогодні більшість опублікованого півтора століття тому матеріалу має стати надбанням істориків церкви, богословів, філософів, релігієзнавців — досить вузького кола фахівців, для яких цінний саме історичний аспект. Але в часописі чимало публікацій, які відповідають духовним потребам людини ХХІ ст., допомагають зрозуміти певні суспільні та політичні процеси, висвітлити роль релігії і церкви у формуванні української нації тощо.

Виникає цілком закономірне запитання: чи був цей журнал популярним серед тогочасних читачів? На жаль, відповідь не назвеш позитивною. Журнал мав усі ознаки періодичного видання для небагатьох читачів, але саме ця аудиторія вирізнялася високим інтелектуальним рівнем, вимагала від журналістики відповідей на духовні запитання, а також прагла філософського осмислення гострих проблем. «Завжди думають, що кількістю передплатників вимірюється значення журналу для суспільства і його користь для читачів, — писав І.Корольков. — Ця точка зору не прийнятна для вчених видань: у нас... чим більш учений і серйозний журнал, чим глибше і ширше розробляються в ньому наукові питання, тим менше він має читачів». Чи впливали публікації журналу на формування суспільної думки? Сподіваємося — так, оскільки ідеї, висловлені на його сторінках, поширювалися серед викладачів і студентів духовних закладів України; статті читали священики, які з амвона або у школі доносили їх ширшій аудиторії; їх обговорювали у релігійно-філософських товариствах, які функціонували в Києві та багатьох провінційних містах.

Появу на світ у 1860 році ТКДА супроводжувала драматична історія, яка свідчить про складний шлях української ідеалістичної думки, про розвиток духовної публіцистики в Україні. Ідея створення релігійного часопису, який відповідав би духовним потребам суспільства, була близька більшості професорів і студентів академії. До проекту нового журналу в академії поставилися дуже серйозно — було скликано конференцію Київської духовної академії, присвячену цій проблемі, і 16 вересня 1857 р. затверджено програму нового видання, в якому передбачалося публікувати статті з богослов’я, церковної історії та філософії, словесності, а також переклади й оригінальні статті. Але тоді будь-яке церковне видання мало отримати дозвіл Святого Синоду, який виконував цензурні функції.

Відповідь від Синоду прийшла через рік: «Цією справою вже дуже давно з честю займається Московська духовна академія, і цією ж справою вісім років займається С.-Петербурзька академія; Казанська академія прийняла на себе частину цієї справи». Студентам і професорам Київської академії наполегливо рекомендувалося перекладати християнські твори минулих часів з латини російською. Власні думки київської духовної еліти, оригінальний погляд на життя, релігію, церкву та її місце в суспільстві не тільки не цікавили «московитів», а й викликали роздратування, що вилилось у заборону видавати часопис.

Професор І.Корольков так прокоментував цей факт: «…Св. Синоду… завгодно, щоб при Київській академії був заснований новий, окремий від «Воскресного чтения» журнал, за прикладом «Творений святих отців», що виходив при Московській академії, — того ж вигляду, обсягу і з тими ж підрозділами на два головних відділи. Пропозиція видавати самостійний журнал… була зустрінута академічною корпорацією з повним співчуттям… Проте створення журналу за прикладом того, що видавався при Московській академії, зовсім не співпадало з поглядами і намірами київської академічної корпорації: їй не хотілося бути відголоском московської — вона прагнула йти в журналістиці своїм шляхом, відмінним від московського… Тому й конференція академії мала сміливість не погодитися із вказаною пропозицією… Св. Синоду».

«Академісти» знову звернулися до чиновників від релігії з вимогою дозволити видавати журнал за власною, запропонованою ними програмою. Їм дозволили, але наполегливо радили назвати журнал уніфіковано — «Труды Киевской Духовной Академии» (треба зазначити, що ця назва була типовою для періодичних видань, які виходили при духовних академіях — існували «Труды Московской Духовной Академии», під аналогічною назвою виходив журнал при Санкт-Петербурзькій духовній академії, а також при Казанській). Дозвіл Святого Синоду було отримано в листопаді 1859 р., і журнал побачив світ після двох років протистояння академії та синодальних чиновників.

Чому ж київські академісти не пішли торованою стежкою, а знайшли нову — створили оригінальну програму, запропонували власну концепцію журналу тощо? Імовірно тому, що традиції Києво-Могилянської академії та високий інтелектуальний потенціал викладачів цього наукового закладу дозволяв їм мати власну позицію і відстоювати її, незважаючи на настанови чиновників від православ’я. По суті, київські «академісти» отримали першій досвід перемоги у боротьбі з церковною та світською цензурою.

Критично переосмисливши досвід періодики, яка виходила під егідою церкви, редакція ТКДА виробила власну програму. Завданням цього часопису було не лише висвітлення історичних і теоретичних проблем християнства, а й живе духовне керівництво віруючими, виховання суспільства в дусі активного ставлення до релігії, моралі. Цього вимагав час перетворень, які відбувалися в Європі, проте в Російській імперії не було жодного журналу, який би повністю відповідав цим вимогам.

Відгукнутися на виклик часу змогла лише Київська духовна академія. Її професура відчувала новітні тенденції і знайшла потрібні форми, аби не відривати релігію від народу. Українські православні діячі вміли співіснувати з людьми іншого світогляду та світосприйняття, інших конфесій. І саме це сприяло розширенню тематичної палітри періодики, дозволяло не обмежуватися пропагандою традиційних церковних цінностей, а нести світло християнства в душу кожного, хто хотів вірити.

Прагнучи зробити журнал близьким і зрозумілим, автори ТКДА, як зазначали перші дослідники часопису, намагалися розмовляти з аудиторією сучасною мовою. І саме проблема мови журналу стала початком нескінченної прихованої полеміки, яку змушені були вести автори ТКДА зі Святим Синодом, московськими та санкт-петербурзькими чиновниками. Говорити з читачами зрозумілою мовою, доносити високі ідеї християнства до кожного читача було завданням редакції «Трудов…»

Ці тенденції більш повно й чітко проявилися наприкінці ХІХ — початку ХХ ст., а надто в бурхливі 1917—1920 рр., коли деякі професори Київської академії виступали у світській та церковній пресі з пропозиціями щодо необхідності переведення богослужіння українською мовою, а також обстоювали ідеї перекладу священних книжок.

Попри суто академічну програму і переважну кількість теологічних статей, «Труды...» вже з перших випусків зверталися до нагальних проблем тогочасного суспільства, висвітлюючи їхнє соціально-філософське підґрунтя, глибоко аналізуючи ключові аспекти суспільного життя.

З початку 1870-х рр. журнал набув переважно академічного характеру, теологічна проблематика і тлумачення богословських текстів висунулися на перший план. Це призвело до втрати виданням актуальності, і як наслідок — зменшувалась аудиторія, звужувалося коло потенційних читачів, падали наклади тощо.

Але вже на початку 1880-х рр. ревізійна комісія запропонувала раді академії переглянути концепцію ТКДА. Комісія дійшла висновку: «Труды...» мусять служити завданням суспільної, моральної і релігійної просвіти; значить, вони мають бути органом загальнодоступним для освіченої аудиторії, а не науковим, призначеним лише для школи... У той час, коли так багато сил витрачається для того, щоб в суспільну свідомість уводити неправдиві, псевдонаукові теорії, поняття і погляди, що несумісні зі столітніми основами морально-суспільного життя і християнськими поглядами... представники релігійної просвіти... мусять дбати про зміцнення у народі релігійно-морального духу». Ця остання фраза дуже промовиста, вона висвітлює концептуальні особливості не лише програми ТКДА, а й концепцію існування Київської духовної академії, і — ширше — глибинного розуміння релігії українським народом. На відміну від типу християнства, що був властивий російській церкві та філософам-ідеалістам, які будували свої концепції на основі візантійської моделі православ’я з її тяжінням до розв’язання проблем Всесвіту, представникам київської філософсько-духовної школи була притаманна увага до моральних та екзистенціальних аспектів буття, пошуків місця людини в суспільстві та спроб з’ясувати значення для Бога життя окремої людини.

Це зумовило характер публікацій на шпальтах ТКДА: чільне місце в часописі займали роздуми на філософсько-етичні теми П.Авсєнєва, В.Екземплярського, В.Завитневича, П.Кудрявцева, В.Карпова, П.Ліницького, Й.Михневича, О.Новицького, М.Петрова та ін. Кожен робив свій внесок у розвиток теології та філософії, створюючи водночас неповторне обличчя журналу. Автори ТКДА не просто стежили за перебігом подій суспільно-політичного життя, а намагалися дати їм належну оцінку, коментар, таким чином перетворюючи свої виступи у пресі на яскраві публіцистичні статті.

Можна без перебільшення сказати, що на шпальтах ТКДА поставала історія України — не «окраїни» імперії, а древньої, самобутньої країни зі своєю унікальною і трагічною долею, пошуками свого шляху у світі, власною культурою, наукою, літературою, мистецтвом. Сьогодні, після публікації багатьох наукових праць, у яких висвітлюється позиція представників Православної церкви в українському питанні, однозначно негативно або позитивно ставитися до їхньої діяльності неможливо.

Досліджувати історію України студенти і викладачі почали з духовної академії. Грунтовною працею її випускника А.Аскоченського «Київ з його стародавнім училищем Академією», яка вийшла окремою книжкою у 1854 р., було започатковано традицію написання мемуарів. Деякі з них публікувалися на шпальтах ТКДА, а більшість склали мозаїчну картину історії Київської духовної академії, титанічний труд написати яку було покладено на професора Ф.Титова.

Потім настав час дослідження київських старожитностей. На сторінках «Трудов…» публікувалися наукові доробки академічної професури, присвячені церковним архітектурним пам’яткам Києва. В них докладно висвітлювалась історія створення храмів і монастирів, подавалися відомості про архітекторів, художників, які розписували стіни святинь, іконописців, а також змістовна інформація про ікони, книги, церковне оздоблення.

Завдяки членам Церковно-археологічного товариства, організованого 1873 р. у Києві, на сторінках ТКДА публікувалися матеріали з історії Православної церкви в Україні, а потім і інші статті, в яких висвітлювалися різні аспекти багатовікового шляху українського народу, друкувалися літописи й документи, які слугували джерелами для наукової роботи, досліджувалася культурна, літературна, мистецька, фольклорна спадщина минулих часів.

Наприкінці ХІХ ст. у складній поліфонії журналу дедалі відчутніше лунали теми з яскравим ліберально-демократичним забарвленням. Глибоке, творче дослідження підвалин і концептуальних засад християнської філософії та церковної історії, неупереджений аналіз соціально-політичної ситуації в Російській імперії та у світі, пошуки місця церкви і взагалі православної культури в історії існування держави та всього людства привели київських філософів до критичного перегляду стосунків з офіційною церквою, Святим Синодом, самодержавством.

У 1880-х рр. академія утвердилась як один із провідних вищих навчальних закладів Європи, де викладали найкращі професори Російської імперії. Зрозуміло, що вони були постійними авторами ТКДА.

Одним з найактивніших дописувачів був М.Петров. За його власними словами, «всі мої твори та статті мають місцевий київський або взагалі український характер не лише за своїми джерелами українського походження або міста находження, але й за змістом». Упродовж десятків років, починаючи з 1876-го, на сторінках «Трудов…» вийшли у світ статті М.Петрова, присвячені українській літературі. Концептуальною їхньою особливістю став принцип автохтонності української нації, який він доводив на прикладі художньої літератури: «Дивляться на Київську штучну літературу ХVII і ХVIII століть як на один з епізодів у загальному розвитку російської літератури, я ж маю намір розглядати її як самодостатню... літературу зі своїм колом екстериторіального поширення, значення і впливу... вона мусить бути віднесена до історії української чи малоросійської літератури, тому що розвивалася на українській основі... була національною і за змістом, і за мовою».

«Український елемент» у 1880—1890-х рр. став досить відчутним у «Трудах Киевской Духовной Академии», проте він зосереджувався переважно в культурологічних та історичних аспектах. В умовах подвійної — церковної і світської — цензури українська ідея не могла реалізуватись у політичному плані. Втім, одностайності у ставленні до «українського питання» в авторів і редакції ТКДА не було. Але й імперський принцип «самодержавство, православ’я, народність» у журналі не домінував. Більше того, проблема влади і церкви постійно обговорювалась у часописі. Роздуми професорів КДА над цими аспектами суспільного життя актуальні й сьогодні, для незалежної України зокрема.

Ідейно об’єднало авторів і редколегію ТКДА лише ставлення до більшовицької влади, яка, стверджувалось у журналі, сповідувала ніцшеанську мораль. Професор Соколов писав, що владу в країні захопили ті, хто сповідував ніцшеанську ідею надлюдини, і що наслідки панування цієї моралі для народу будуть жахливими. В.Соколов, як і більшість представників українського духівництва, не міг погодитися із трактуванням соціалістами гасла «Свобода, рівність, братерство». Ще в 1912 році він попереджав своїх сучасників: послідовники Ніцше, до яких він відносив прихильників ідей більшовиків, «…свободу розуміють як власну розбещеність, рівність як можливість потрапити наверх і братерство як необмежену можливість користуватися братами з власною метою».

Зрозуміло, що більшовицьку революцію професура Київської духовної академії — постійні автори ТКДА — не сприйняла й активно виступила проти охлократичної влади, яка переродилась у тоталітарну. Свободу слова, думки, совісті, релігійного вибору новий уряд відкинув. Духовна еліта української нації була розпорошена і знищена. «Труды Киевской Духовной Академии» спалювали разом із церквами, богослужебними книгами та іконами. І лише деякі примірники часопису потрапили у фонди архівів, бібліотек і приватних колекцій. Повний комплект ТКДА на території України, наскільки нам відомо, зберігся лише в Бібліотеці НАН України ім. В.Вернадського.

«Нащадками» Київської духовної академії себе вважають три науково-навчальні заклади — Києво-Могилянська академія, Київська духовна академія УПЦ КП і Духовна академія УПЦ МП. Здавалося б, саме вони повинні змагатися за кількість і якість дослідження філософсько-ідеалістичної спадщини минулого, перевидавати й вивчати праці українських філософів і науковців — викладачів і професорів Київської духовної академії. На жаль, поки що цього не сталося. Проте вже давно настав час вивчити всі аспекти поліфонічної української культури і журналістики зокрема. Можливо, тоді не буде потреби у формуванні міфічної історії України, і науковці зможуть на основі опублікованих наукових праць, документів і фактів написати справжню історію народу і держави, набагато цікавішу за вигадану. А головне — достовірну.