Мат у законі, або Як недруковане слово стало друкованим

Разом із декларованою свободою слова в українському культурному суспільстві та мас-медіа дуже швидко стала поширюватися ненормативна лексика. Так, саме та, яка складається із матерних слів. Якщо хтось не знає, то повідомляю: мат — це лайливі, непристойні слова, пов’язані з поняттями сексуальної сфери.

Не буду поширюватися на тему того, що ця лексика історично не властива цнотливим українцям, оскільки чудово знаю, що є у нас і соромітницькі пісні, і чумацький та козацький фольклор, і народні обряди з ризикованими жартами. У них дійсно іноді траплялися слова, які були означеннями «матеріально-тілесного низу» (за М.Бахтіним) і вживалися у певному, дуже обмеженому іронічно-сатиричному та сміховому контексті. Найчастіше в народі користувались евфемізмами, які й допомагали створювати цей контекст і завдяки грі слів досягали комічного ефекту.

Забороняла мат православна церква, як і все, що нагадувало сексуальні стосунки. Ханжество? Може, й так, але варто визнати: в культурі українського і більшості слов’янських народів на цю лексику було накладено табу, яке існувало досить тривалий час. Вважалося, що ці слова пов’язані з негативними контамінаціями. Користувалися нецензурщиною найчастіше маргінали — вживалися ці слова у кримінальному світі, у середовищі так званих босяків, іноді можна було почути мат серед військових нижчих чинів. Трохи «розв’язала язик» Жовтнева революція, але на шпальти журналів і газет, а тим більше книг мат не міг пройти нізащо. Так, існувала цензура. Але ще й було якесь поняття про честь і гідність, а може й хоч якась повага до аудиторії.

Ненормативну лексику ще до середини ХХ ст. принципово не вживала інтелігенція, як творча, так і наукова. Незважаючи на те, що значна частина цього класу, або, як тоді казали, «прошарку», змушена була провести довгі роки у концтаборах — все одно, радянських чи фашистських. А там не дуже й дотримувалися мовної чистоти і не дбали про те, позитивно чи негативно впливає на слухача заборонена у цивілізованому світі лексика.

Цей історичний екскурс потрібен не для того, щоб сказати, як раніше було добре і погано — тепер. Мається на меті інше — довести, що брутальна лайка не закріплена у ментальності нації, тому й позбутися звички користуватися нею досить легко. Сьогодні ж розмитість мовних, а отже й етичних норм призвела до своєрідної моди на ненормативну лексику.

Ніхто вже не дивується, коли чує мат на вулиці. Так розмовляють маргінальні кола і політична еліта — депутати різних кольорів та партій; ті, хто вважає себе інтелігенцією, та шахтарі, металурги, військові, селяни. Користувачі Інтернету довго і зі сміхом спостерігали за мовними муками мера одного з міст України, який, крім мату, слова вичавити з себе не міг. Це він так виступав перед мешканцями великого міста, яке гордо йменує себе першою столицею. Ненормативна лексика стала невід’ємною частиною мови молоді, причому як хлопців, так і дівчат, як студентів університетів, так і тих, кого вони зневажливо називають «гопниками». Навіть деякі викладачі у студентській аудиторії не гребують матом, причому іноді під схвальні вигуки та оплески студентів. Лайливі слова можна почути на сході і на заході України. І не треба думати, що ці люди постійно сваряться, — вони матом розмовляють. Хто б міг подумати, що націю з’єднає звичайна брутальна лайка! І референдумів про мову проводити не треба, і так все зрозуміло.

Але все ж таки «узаконили» мат саме ті, хто мусить професійно володіти словом. Маються на увазі журналісти і письменники. Прикро, коли талановиті журналісти навіть у публіцистичних статтях не знаходять нічого ліпшого, ніж нецензурна лексика або евфемізми, які прямо вказують на всім відомі поняття.

Хоч як це парадоксально, але вперше «кріпке слівце» в мас-медіа пролунало з вуст батька «перестройки» — Михайла Горбачова. Так, він сказав це у стані емоційного збудження під час подій у Форосі і на адресу членів ГКЧП, а вже журналісти підхопили його й смакували із задоволенням. З його благословення брутальна лексика сміливо пішла в народ із «високих трибун» — світу політичної еліти і журналістики.

Далі почали вживати відносно нейтральне переінакшене найменування демократів, а потім пішло-поїхало. Популярна київська газета рекламує пісні з матерщиною, ще й ціни вказують. Нібито прагнучи зберегти всю красу й колорит мови респондента, журналісти виривають із контексту фрази саме з матерними словами. І рясніють газети і теле-, радіоефір — популярна співачка послала політичну партію на…; видатний вчений сказав, що проблеми шахтарів уряду до…; головний лікар повідомив, що ліки у нас… Ніхто б не звернув уваги на балачки поп-діви або «діагноз» невихованого лікаря, якби вони не супроводжувалися нецензурною лексикою. А так — сенсація! Які у нас вчені, медики, співаки — сміливі, розкуті, сучасні, близькі до народу. А «піпл схаває» все — брутальну лайку, неповагу до себе, невміння володіти словом тих, хто за професією належить до інтелігенції, і нефахову роботу журналіста.

Це ж стосується сучасних українських письменників. У більшості своїй вони надривно пишуть про негаразди в житті і недосконалість світу, при цьому старанно змальовуючи цей світ найбруднішими словами. Вони не зупиняються перед натуралістичними, грубими, непристойними і приземленими номінаціями, їх не лякає вкрай примітивне описання думок та емоцій.

Чи можна запобігти поширенню ненормативної лексики? Штрафувати за мат так, як за паління у суспільних місцях? Але в нас і за паління не штрафують, хоч і прийнято про це закон. Кодуватися від патологічного бажання лаятись, як від алкоголізму? Може, новий віце-прем’єр з гуманітарних питань щось запропонує. Бо тим, хто у минулому виконував ці обов’язки, мат, схоже, не заважав.

Психологи стверджують, що слова, на яких у культурі певного народу лежить табу, свідомо чи підсвідомо сприймаються адресатом (у даному випадку адресатом є аудиторія так званих письменників і журналістів) не лише як грубі та цинічні, а й такі, що мають на меті принизити, обезчестити того, хто чує (або читає) лайку. Навіть якщо вона їм прямо не адресована. А завдяки газетам, журналам, Інтернету, книжковій продукції у нас робиться спроба принизити всю націю.

Ще один момент, про який нагадував З.Фрейд. Він казав, що в основі непристойної лексики є бажання забруднити сексуальні стосунки, а це властиво незрілим або слабким натурам.