ВАСИЛЬ КРЕМЕНЬ: «НЕ БАЧУ АЛЬТЕРНАТИВИ ЗМІНАМ»

Завжди цікаво зіставляти «промовисті» прізвища із зовнішністю чи характером їхніх власників. Приміром, автор цих рядків хоч і Семиволос, але шевелюру має цілком непогану. У випадку ж із нинішнім міністром освіти і науки України ситуація прямо протилежна. Його слова, а головне — дії (принаймні за роки перебування на посаді міністра) завжди були по-справжньому «кремінними». Вистояти під тим шквалом критики, який обрушився на нього після вже перших нововведень, і при цьому ні на йоту не змінити власних переконань і курсу намічених реформ, погодьтеся, не кожному під силу. І хоч би як трактували його рішення не пересідати з усе ж таки дуже «колючого» міністерського в значно комфортніше депутатське крісло, за ідеєю, людина з прізвищем Кремень не могла вчинити інакше. Втім, слово самому Василю Григоровичу.

— Справді, я ухвалив рішення залишитися на посаді міністра освіти і науки України. Хоча, безперечно, з погляду суто особистих інтересів, побути чотири роки під «парасолькою» ВР значно комфортніше. Але є й інший бік медалі.

Я трохи більше двох років працюю міністром. За цей час щось зроблено, почалися зміни, розроблено серйозні документи, визначено стратегічні напрями розвитку освіти. Торік пішли до школи діти, які навчатимуться 12 років. І, я вважаю, змінювати міністра в цей час просто недоцільно. Тим більше, що два роки для керівника галузі — дуже мало. Мало для того, щоб по-серйозному вимагати звіту за зроблене, мало, щоб максимально ефективно попрацювати. Тому, попри певний, так би мовити, особистісний ризик у плані кар’єри — адже міністр значно залежніша постать, ніж народний депутат, — я все ж таки і далі працюватиму в МОН.

— Василю Григоровичу, дозвольте уточнити: ви на посаді міністра з 30 грудня 1999 р. Аналізуючи цей період, навіть найзатятіші опоненти нинішньої освітньої політики держави не зможуть звинуватити вас і вашу команду в бездіяльності. Водночас неодноразово доводилося чути обвинувачення на адресу міністерства, мовляв, не з того почали: все, що зараз відбувається, — лише косметичний ремонт, тоді як справді потрібні глибинні зміни відсунуто на задвірки. Як зазвичай реагуєте на таку критику?

— Ну, напевне, критика нікому не подобається, і мені в тому числі. Але я намагаюся більш-менш спокійно до неї ставитися, якщо вона, звісно, не носить зовсім наклепницького характеру. У даному разі так питання ставити можна. Але я, по-перше, не вважаю, що ми займаємося лише косметичним ремонтом. По-друге, ми робимо те, що можемо робити в цих соціально-економічних умовах. На жаль, немає в нас поки що можливості взяти і протягом року комп’ютеризувати всі навчальні заклади. Не можемо щороку друкувати для кожного школяра новий комплект підручників. Немає можливості істотно поліпшити матеріально-технічну складову навчального процесу: адже, окрім комп’ютерів, школа потребує маси так само необхідних речей. Безумовно, я був би радий динамізувати ці зміни, щоб їх швидше відчули і діти, і вчителі, і суспільство в цілому. Але поки що в нашому суспільстві, на жаль, немає навіть цілковитого розуміння пріоритетності освіти й науки в сучасному світі.

Серед завдань, які я ставив перед собою і своїми колегами в попередні роки, — максимально зорієнтувати суспільство, донести до кожного з наших співвітчизників, що в нинішніх умовах освіта й наука — галузі номер один. І не тому, що обіймаю керівну посаду у відповідному міністерстві: є об’єктивні закономірності, обумовлені розвитком світу. Сьогодні його визначають дві тенденції — глобалізація та перехід від індустріального виробництва до науково-інформаційних технологій. Змінюється тип власності, на перший план виходить інтелектуальний продукт. Успіх же, ефективність упровадження науково-інформаційних технологій прямо залежить від рівня розвитку людини. А розвиток індивідуума — головне завдання освіти й науки. Ось чому ці сфери в розвинених країнах є першочерговим пріоритетом.

— У нас ця першочерговість теж декларується. Причому не один рік і на вищому рівні.

— Згоден, декларується, і тривалий час. Але така пріоритетність не підтверджується ні повновагим бюджетним рядком, ні повагою до освітян, ні створенням широкого науково-освітнього простору. Задоволенню потреб розвитку людини зобов’язані сприяти не лише школа, вузи тощо — у державі має даватися щонайширший спектр послуг освітньо-розвиваючого характеру через ЗМІ, громадські структури тощо. Всього цього, на жаль, поки що немає. А якщо немає розуміння абсолютної пріоритетності і цінності освіти та науки, не можемо на постійній основі спонукати депутатів спрямовувати саме сюди грошові потоки.

Тепер щодо косметичного ремонту. Таке твердження вважаю в корені хибним. По-перше, стратегічні речі, визначені в Національній доктрині розвитку освіти, аж ніяк не поверхового характеру. По-друге, здійснюваний перехід на 12-річну освіту — не просто розтягування в часі періоду навчання. Це певною мірою принципово нова школа, нова середня освіта. Причому нова насамперед за якістю. Дванадцятирічка не лише зніме проблему переобтяженості дітей — вона має забезпечити підготовку дитини до сучасного життя.

У дедалі глобалізованішому світі надзвичайно багато важить уміння людей, нації запозичати все краще, що є у світі. Для цього потрібне знання мов. Тому ми й запроваджуємо з другого класу дванадцятирічки вивчення іноземної у всіх 22 тисячах українських середніх шкіл. Із класу п’ятого-шостого хочемо запровадити уроки ще однієї іноземної мови. І тут важливо не так привнести нововведення, як істотно змінити методику і зміст навчання. Скажімо, усі ми довго вивчали іноземну мову, але, на жаль, більшість нею не може спілкуватися. Напевно, проблема тут не лише в тому, що не було достатньої потреби в такому спілкуванні, а й у тому, що викладання іноземної не завжди було оптимальним. Ми більше вчили знання про мову, ніж саму мову.

У МОН уже створено комісії з кожного предмета, які проаналізують кожну шкільну дисципліну з точки зору концепції, логіки, змісту, обсягу та методики викладання. Адже дуже багато залишилося такого, від чого слід відмовитися. До чого досі нерідко зводиться вивчення тієї ж таки історії? До запам’ятовування дати, скажімо, битви, кількості полків, які взяли в ній участь, імен командирів тощо. Згоден, будь-які знання не зашкодять. Але чи так вони потрібні неісторику? Напевно, доцільніше, аби дитина зрозуміла логіку розвитку історичного процесу. Згодом таке розуміння дасть можливість аналізувати процеси, що відбуваються в реальності, робити правильні висновки й оптимальним чином будувати своє життя.

Вищезгадані проблеми характерні практично для всіх шкільних предметів. Останніх років 15 ми йшли шляхом збільшення кількості знань, що призвело до переобтяженості дітей і водночас до розмивання бази фундаментальних знань. Тому й розпочато серйозну роботу, яка передбачає дуже глибинні зміни.

— А не станеться так, що за безумовно пріоритетним сьогодні напрямом — переходом на 12-річний термін навчання — дітям, які доучуються в 10—11-річці, не приділятиметься належної уваги? Чи не ризикуємо ми, кинувши всі кращі сили на конструювання нової середньої школи? Адже нинішні другокласники і першокласники по закінченні школи кардинально відрізнятимуться одне від одного. Чи планується якимось чином коректувати, «вирівнювати» програми 10—11-річки відповідно до програм 12-річної с/ш?

— Звісно, коректуватимемо і, до речі, коректували вже нинішнього року. Але наші можливості в цьому плані обмежені. Адже, услід за зміною програм, потрібно змінювати підручники, методичне забезпечення. Наші ж підручники повинні працювати 5 років, відразу їх замінити ми не в змозі. Тому головні зміни, які стосуються змісту освіти, відбуватимуться при переході на дванадцятирічку. Звісно, певна розбіжність між випускниками «старої» і «нової» шкіл буде, для цього ми й робимо перехід. Але ця розбіжність не загрожуватиме майбутньому дітей, які закінчать 10—11-річку.

— Дуже хотілося б з вашою допомогою поставити крапку і в дискусіях навколо горезвісної 12-балки.

— Глибоко переконаний: цей крок був абсолютно правильним. І не лише тому, що п’ятибальної шкали оцінювання немає ніде у світі, крім Росії (та й то мій колега — міністр освіти РФ пан Філіппов — кілька місяців тому назвав їхню систему оцінювання архаїчною). Нас 5-балка, а по суті, 4-балка, не задовольняла з кількох причин. По-перше, наявністю лише трьох позитивних балів. До чого це призводило? Якщо взяти за 100% усю суму знань, яку має оцінити вчитель, то на кожен позитивний бал припадало 33%. Тобто один школяр вивчив на 2%, інший на 32% — обидва одержували «трійку». Один засвоїв на 98%, інший на 68% — обидва відмінники. Але ж перший від другого відрізняється. Причому дуже істотно. Потім, 12-балка не має такого різкого поділу на позитив і негатив, як було раніше. Втім, його немає ні в природі, де за ніччю настає ранок, а не день, ні в житті людини, ні в пізнанні.

Раніше ми щороку мали 41 тисячу другорічників — 41 тисячу дитячих душ, які втратили віру в можливість реалізувати в школі свої здібності, свої сили. Водночас їхня потреба самоутвердитися не зникала. Не вийшло в школі, дитина йшла на вулицю з усіма наслідками, які з цього випливали. Нова ж система оцінювання дозволяє набагато більшою мірою реалізувати особистісний підхід у вихованні й освіті дитини, що є для мене головним напрямом у реформуванні галузі.

Ми повинні відмовитися від переконання, яке існувало донедавна, мовляв, дитина — чистий аркуш паперу, на якому можна намалювати все що завгодно. Це абсолютно хибна методологія. Дитина від народження є носієм певних здібностей. І максимум, що ми, батьки та вчителі, можемо зробити, — допомогти ці здібності розпізнати й розвинути, щоб у дорослому житті дитина могла самореалізуватися якомога природнішим для неї шляхом. Тобто освіта має будуватися, базуючись на здібностях дітей. Виходячи з цього, слід визнати: не буває дітей однаково обдарованих і в математиці, і в співі, і в малюванні. 12-балка дає можливість об’єктивно оцінювати школяра, не принижуючи його гідності. Якщо він погано малює, але при цьому чудовий математик, — відповідними будуть і оцінки. Якщо він добре малює і погано розуміється на математиці, хоч як би ми його ламали 10 чи 12 років, він ніколи не стане ще одним Лобачевським. І не треба! Тих знань, які учень отримає у школі, буде достатньо, аби згодом порахувати сімейний бюджет. Одне слово, 12-балка дозволяє, якщо так можна висловитися, людяно ставитися до дитини і стимулювати її до навчання.

— З огляду на вищевикладене, зміни в порядку складання випускних іспитів у школі (два обов’язкових, три з п’яти — на вибір школяра) — теж одне з підтверджень переходу на особистісно орієнтовану освіту?

— Цілком правильно. Те ж саме, впевнений, можна сказати і про скасування перевідних екзаменів. Я — за чесність взаємин у школі. Якщо вчитель рік викладав у класі, він чудово знає, хто як засвоїв матеріал. Для чого, питається, потрібні взаємні екзекуції по закінченні кожного навчального року? Природно, буде підсумкова держатестація після початкової та базової (9 класів) шкіл.

Мене нерідко запитують: чому математика не є обов’язковим іспитом для випускників? Не заперечуватиму, це дуже важливий предмет. Але не всі мають до нього здібності, і не можна освіту зводити лише до математики. Лави представників «точних» професій завжди зможемо поповнити за рахунок тих випускників, для кого алгебра, геометрія та фізика — улюблені предмети. Навіщо ж змушувати і так званих ліриків складати цей іспит?

Ще одне нововведення — семестровість оцінювання знань. Це також не нами винайдений велосипед, є сила-силенна країн, де канікули по 5—6 разів на рік, але при цьому навчальний процес поділений лише на два семестри. А пояснюється все дуже просто. Візьмімо нашу колишню другу чверть тривалістю менше двох місяців. Уявімо клас із 30—35 дітей. Є предмети, які викладаються лише один раз на тиждень. Учитель знає: щоб поставити підсумкову оцінку за чверть, кожну дитину треба опитати, щонайменше, двічі. Тож він приходить на урок від початку зорієнтований не на те, як найефективніше, з пізнавальної точки зору, провести заняття, а на те, як якомога швидше опитати максимальну кількість дітей.

До речі, одна з найболючіших проблем нашої школи — заформалізованість учителів. Їм потрібно стати розкутішими! Адже доки викладач не матиме можливості творчо працювати, доти ми істотно нічого не змінимо.

— Однак, погодьтеся, творча праця потребує відповідної матеріальної винагороди. Павки Корчагіни, готові трудитися на знос за ідею, — у минулому. Нинішня молодь не рветься в «сіячі розумного, доброго, вічного», насамперед через мізерні гроші, які сьогодні одержують викладачі.

— На превеликий жаль, мені практично нічого вам заперечити. В Україні сьогодні наявний щонайсерйозніший перекіс в оплаті праці: найважливіші для людини сфери — освіта, наука, охорона здоров’я — найменш оплачувані. Однак дисбаланс шкідливий не лише тому, що вчитель зле почувається, не може купити методичну літературу і, ніде правди діти, — одягтися відповідно до свого статусу. Кращі випускники далеко не завжди хочуть іти в педвузи. А з ненайкращих учнів важко зробити хорошого вчителя. Тож ми, не виправляючи ситуацію, закладаємо передумови для свого відставання через 10—15 років.

Водночас задля справедливості слід зазначити: протягом останніх років зроблено істотний крок у плані поліпшення матеріального стану українських педагогів. Повністю ліквідовано заборгованість із зарплат, торік зросли оклади освітян. З 1 січня 2001 р. уперше почалися 50-відсоткові виплати від передбачених 57-ю статтею Закону України «Про освіту» надбавок, із 1 вересня 2002-го вони виплачуватимуться на 100%. І це лише перші кроки, які обов’язково буде продовжено в наступному році.

— Тобто ви в майбутнє дивитеся з оптимізмом.

— Головне сьогодні — закріпити намічені позитивні тенденції. За 2—3 роки цілком реально вийти на досить пристойні зарплати педагогів, що дасть їм можливість більш-менш нормально жити і працювати.

— Ні для кого не секрет, що педагогічна освіта України має застарілу структуру підготовки кадрів, відсутні ефективні механізми реагування на ситуацію, що постійно змінюється. Брак же кваліфікованих педагогів, і ви самі про це згадували, прирікає на невдачу левову частку перспективних реформаційних проектів. Коли ж буде розірване це замкнене коло?

— Ну, щодо застарілої структури ще можна посперечатися. Та й у цілому нашу систему педосвіти я не ризикнув би назвати поганою, її просто потрібно модернізувати. Розробляються нові стандарти для підготовки педагогів, нові навчальні плани. Йдеться про те, щоб змінити не так форму навчання, як зміст і психолого-педагогічну складового процесу підготовки майбутніх учителів. Якщо викладач не буде психологічно грамотним, ми ніколи не перейдемо до педагогіки толерантності, особистісно орієнтованої школи.

— Торік у вересні було оприлюднено результати дев’ятимісячних досліджень аналітичних груп, які працювали в рамках проекту «Програма підтримки вироблення стратегії реформування освіти». Висновки, зроблені дослідниками, були дуже невтішні. Наслідком нинішньої катастрофічної ситуації стане зменшення кількості учнівської молоді. Водночас, переконані аналітики, Україна зовсім не проводить відповідної політики, не вироблено важелів впливу на ситуацію, у тому числі і через систему освіти. Чи можна вже говорити про якісь конкретні кроки, спрямовані на розв’язання цієї проблеми?

— Безумовно, проблема зменшення народжуваності додає чимало негативу і в освітню сферу. З часом ми не зможемо поповнити першими класами цілої низки не лише сільських, а й міських шкіл. З огляду на цю й інші причини, я і є переконаним прибічником програми «Шкільний автобус». Ми не плануємо закривати школи, але зобов’язані підготуватися до неминучого.

Малокомплектні школи, характерні для сільської місцевості, де один викладач веде кілька предметів, — уже сьогодні величезна проблема нашої освіти. Їм надзвичайно складно забезпечити належні умови для підготовки учнів. І в майбутньому ми обов’язково прийдемо до того, що давно характеризує цивілізовані країни, — дитину возитимуть до хорошої школи в комфортабельному автобусі. Але, повторюю, я не прибічник штурмування питання, вважаю, що початкова школа має бути скрізь, де є діти. Програму ж «Шкільний автобус» потрібно розвивати, відповідним чином фінансувати. До речі, за нашими підрахунками, її повсюдне впровадження істотно здешевило б отримання освіти. Сьогодні ми змушені утримувати приміщення, вчителів малокомплектних шкіл, а ці гроші можна було б набагато ефективніше витратити на матеріально-технічне забезпечення освітнього процесу.

Якщо коротко, я не сказав би, що ми не готуємося до наслідків нинішньої демографічної ситуації. До речі, одним із її плюсів буде те, що вузи почнуть боротися за абітурієнтів, адже їх стане набагато менше. І я гадаю, в недалекому майбутньому частина слабких вузів, особливо приватних, розориться. Оскільки сьогодні серед них є й такі, які існують лише тому, що досі наявний попит на дипломи.

— Ті ж таки дослідники говорили про відсутність в Україні системи моніторингу якості освіти. Про те, що система показників діяльності навчальних закладів носить або суто декларативний, або статичний характер, який практично не має нічого спільного з міжнародними системами показників якості, що використовуються у рейтингових оцінках. Ваша думка з цього приводу.

— Підстави для такого погляду, безперечно, є. До останнього часу діяльність школи ми значною мірою визначали на основі тих оцінок, які ставили самі вчителі. Директор школи, кожен викладач, природно, були зацікавлені у якнайвищих балах. Тому нещодавно я підписав лист, яким начальникам управлінь освіти заборонив збирати дані про середню успішність школи. І тим більше на їхній основі будувати висновки про її діяльність. Я й директорам шкіл не рекомендую судити про вчителя, базуючись на «оцінковому» показнику. Один педагог ставить реальні оцінки, інший, щоб його не критикували, завищує їх. Відтак чесному викладачеві ще й на горіхи перепадає. Оцінка — інструмент взаємодії між учителем і учнем. Все.

Що робимо, аби перейти на міжнародну систему моніторингу навчальних закладів? Спільно з Міжнародним фондом «Відродження» створили незалежний центр тестування, який протягом трьох років має відпрацювати систему тестування. Вона використовуватиметься для зарахування дітей до вузів на основі єдиного іспиту (випускний прирівнюється до вступного). Плануємо через рік провести такий експеримент із низкою вищих навчальних закладів. Крім того, при міністерстві створено держінспекцію, мета якої — по-новому оцінювати рівень освітньої діяльності в тому чи тому регіоні або школі. Тож ми проблему знаємо, бачимо шляхи її розв’язання і рухаємося в правильному напрямі.

— Від одного з делегатів ІІ з’їзду освітян почула ось що. Цитую: «Поки в нас буде така АПН, як зараз, глобальних позитивних змін нічого очікувати, хоч би хто ставав міністром. Адже в нас надзвичайно відстала педагогічна думка. Справді, всі педагогічні ідеї народжуються в школі. Але навіть поділитися досвідом, механізмами його реалізації неможливо — гальмує педагогічна наука». Прокоментуйте, будь ласка, вищевикладене з позиції президента АПНУ.

— АПНУ за ці роки зробила лише свої перші кроки. Її створення було проголошено 10 років тому на базі двох інститутів — педагогіки і психології. Зараз до її складу входять 10 інститутів. Раніше АПН була академією лише середньої освіти, сьогодні під її егідою працюють інститути вищої, профтехосвіти, засобів навчання тощо. Лави АПН поповнилися молодими прогресивними вченими. В останній період було зроблено істотні кроки в розвитку вітчизняної педагогічної науки. Досить сказати, що Україна — єдина серед пострадянських держав (крім РФ) країна, яка створила повний комплект підручників для середніх шкіл. Причому близько 80% їх написано вченими АПНУ. Сьогодні в академії панує творча атмосфера, наші вчені щороку видають сотні книг. Тому я аж ніяк не можу погодитися з тим, що наша педагогічна думка надзвичайно відстала. Хто ж тоді забезпечив становлення національної системи освіти?

— До речі, чи вдалося за останні роки навести лад у процесі створення підручників? Пам’ятаю, свого часу ви говорили про те, що багато їх не «стикується» як по вертикалі (тобто між класами), так і по горизонталі — міждисциплінарно; що навчальна література не відпрацьована в плані понятійного апарату і базових знань.

— Вже створено механізм ліквідації цих вад. Але, знову ж таки, їх неможливо усунути відразу. Нині, коли впроваджуємо нові підручники, намагаємося максимально погоджувати їх по горизонталі (про вертикаль говорити поки що рано, адже діти, які пішли в дванадцятирічку, навчаються лише в першому класі), відпрацьовувати в плані понятійного апарату тощо. Взагалі, моя мрія — щоб кожен школяр мав свій власний підручник. Ми обов’язково звернемося до нової ВР із законопроектом про створення особливого пільгового режиму для видання освітньої і наукової літератури. Адже сьогодні виходить, що не підручник для учня, а навпаки.

— У зв’язку з переходом на дванадцятирічку постала проблема: нові підручники, перш ніж запустити в маси, просто ніде апробовувати. Чи не вийде так, що комусь із сьогоднішніх першокласників «пощастить» провчитися 12 років за непридатними, як згодом з’ясується, підручниками?

— Не думаю. Адже ми беремо нові підручники не «зі стелі». Як правило, це посібники, які діють і сьогодні. Єдине — даємо завдання авторові доопрацювати його добротну книгу відповідно до нових програм. Тобто на основі поганих підручників нові не створюємо.

— Як ви оцінюєте нинішній стан вищої освіти України, і які її проблеми вважаєте найболючішими?

— У цілому я позитивно оцінюю українську систему вищої освіти. Наші випускники з багатьох спеціальностей конкурентоспроможні. Природно, є в нашого вузівського утворення і мінуси. Серед основних — слабка індивідуалізація навчального процесу, його недостатня технічна оснащеність, обмежені можливості для самостійної роботи студента.

— Яким чином обсяги прийому до вузів співвідносяться з реальними потребами ринку? Щороку зростає кількість випускників із вищою освітою і водночас у половини вчорашніх студентів виникають серйозні проблеми з працевлаштуванням. Тобто держава, по суті, викидає на вітер шалені гроші: безліч людей навчається за держзамовленням, а потім не може влаштуватися за фахом.

— Нас нерідко звинувачують у тому, що ми «перевиробляємо» спеціалістів. Згоден, не всі, хто закінчує вузи, можуть влаштуватися за фахом. Але людина з вищою освітою більш розвинена як особистість, конкурентоспроможніша. У нормальних ринкових умовах вона зможе створити і для себе робоче місце, і для когось іще. По-друге, ми як держава у своїй життєдіяльності мусимо максимально враховувати світові тенденції в організації тієї чи іншої сфери. Одна з них — освіта дедалі більше стає не лише засобом підготовки спеціалістів, а й обов’язковим етапом у розвитку людини. Є країни, в яких 80—90% молоді здобувають вищу освіту. Таким чином у нації з’являється благодатний грунт для максимально широкого впровадження науково-інформаційних технологій. Тому й ми повинні створити умови, за яких найбільша кількість наших співвітчизників могла б одержати високоякісну вищу освіту.

Ще одне важливе питання: хто її повинен фінансувати? У нинішніх умовах, на мій погляд, говорити треба про різні джерела. Зрозуміло, держава має постійно збільшувати кількість «держзамовників», що вона в останні роки і робить. Ми дали можливість тим, хто може платити за навчання, здобувати освіту в будь-яких провідних вузах. Захистили батьків таких дітей, адже до останнього часу плата за навчання будь-коли могла збільшитися. Впровадили (вперше в СНД) держкредитування молоді, яка прагне здобути вищу освіту. Протягом останніх двох років такі кредити отримали по 2 тис. дітей. Моя мрія — створити таке розмаїття у фінансуванні здобуття вищої освіти, щоб кожна молода людина, незалежно від матеріального становища своєї сім’ї, могла навчатися у вузі.

Безумовно, наша вища школа має більшою мірою орієнтуватися на потреби ринку. Скажімо, останнім часом зріс попит на інженерів. Отже, теперішнє 8-відсоткове збільшення кількості «держзамовників» значною мірою буде зорієнтоване на підготування технарів. З другого боку, якщо студент самостійно платить за вищу освіту, наше завдання — дати можливість її здобути, може, навіть не цікавлячись, збирається людина опісля працювати за фахом чи ні.

Держава не може працевлаштувати кожного випускника вузу. Між ними обов’язково має бути і буде конкуренція. Ось ви сказали, що не всі, хто вивчився за держзамовленням, працевлаштовуються. А я поставлю зустрічне запитання: якщо студент 5 років погано навчався, чому держава йому ще й роботу давати повинна?

— Якщо неефективно навчався, нехай поверне витрачені на нього гроші. Можливо, варто напрацювати і такий механізм?

— Дуже не зайве. Але наразі треба говорити про працевлаштування тих, хто може ефективно працювати. Значення диплома як такого поступово зменшується. Людина мусить не просто мати диплом, а бути готовою до виконання тих чи інших обов’язків.

Безумовно, багато що треба змінювати в нашій вищій школі. Як я вже говорив, ще дуже низький рівень індивідуалізації навчання студентів. Нинішнього року ми настійно рекомендуємо ректорам зменшити аудиторне навантаження на учнів хоча б до 30 годин (в усьому світі воно становить 24—28, у нас досягає 36 годин без збереження кількості викладачів). При цьому, природно, слід створювати умови для самостійної роботи.

Необхідно відпрацювати механізм, який сприяє розширенню можливостей вибору студентом тих чи тих курсів, предметів. Адже наша вища освіта значною мірою відгонить школярством: жорсткий графік лекцій, семінарів. У більшості країн студент за період навчання набирає певну кількість балів за фахом, загальногуманітарними дисциплінами тощо. А в рамках кожної з цих груп вибирає предмети і навіть викладачів. Це дуже динамізує навчальний процес. У нас же, на жаль, досі є педагоги, котрі читають лекції з пожовтілих зошитів... Зрозуміло, великою мірою це відбувається через нашу бідність. Але водночас за кордоном лекція — в нашому розумінні, коли професор читає, а студент записує, — давно померла. Лектор приходить, роздає всім матеріал, а читає оглядову лекцію з 3—4 тем, обов’язково дискутує зі студентами. До такої вищої школи і нам слід прагнути.

— І останнє запитання. Як — певна річ, за новою 12-бальною шкалою — ви оцінюєте свої перші два роки в кріслі міністра?

— Чесно кажучи, оцінювати самого себе мені б не хотілося. Скажу так. За ці роки нам вдалося збурити педагогічну (і не тільки) громадськість, звернути увагу на освіту, стати на шлях модернізації. Я впевнений: ми йдемо в правильному напрямку. Безумовно, якісь кроки можуть бути не на сто відсотків вивірені, але у співпраці з учителями, у дискусіях виходимо на оптимальні рішення. Нічого не змінюватимемо — відстанемо ще більше. Тому я альтернативи змінам не бачу.

Нам дуже важливо змінити ставлення до дитини у школі, в сім’ї. Адже ми дуже часто, прагнучи зробити їй добро, не поважаємо її, ламаємо, не бажаючи визнавати, що вона інша, не дослухаємося до неї, не даємо можливості бути самою собою. А доки наша школа не формуватиме самодостатніх індивідуумів, про стабільну, з динамічним розвитком демократичну державу можемо лише мріяти. Тому я й проголошую лейтмотивом освітнього процесу дитиноцентризм: у школі головний — школяр, у вузі — студент.

Обов’язок української школи — формувати людину, здатну сприймати і творити зміни. Прагнення до нових знань, уміння і потреба здобувати їх має стати визначальною рисою способу життя сучасного громадянина України. Сьогодні homo sapiens — це людина, яка постійно навчається. Систему освіти, здатну формувати таких людей, ми і мріємо створити в нашій країні.