ОСВІТА ДОСІ ТЯЖІЄ ДО МИНУЛОГО

Розвиток ринкових відносин в Україні торкнувся різних сфер суспільства, зокрема й освіти. Як у центрі, так і на місцях викладацький склад вузів, професійно-технічної школи, приватні навчальні заклади кожен по-своєму відреагували на ринкові умови: одні — гнучко, інші з трудом пристосовуються до змін ситуації та до нових соціальних запитів. Правда, переважно все відбувається в жанрі самодіяльності. Чому? Приміром, якщо закон про вищу освіту так і не ухвалено, то чинний закон про профтехосвіту при його зовнішній сучасності вже відстає від життєвих реалій. Навіть у тих законодавчих актах, над якими працювали провідні педагоги й учені країни, є істотні недоробки.

Тепер ось на порядку денному — проект «Національної доктрини розвитку освіти України». На жаль, справжнього громадського обговорення такого важливого документа не вийшло: хто ж у розпалі відпускної кампанії та канікул (проект «Доктрини...» опубліковано в липні) займатиметься такою серйозною справою?.. Фактично увагу суспільства до цього проекту, завдяки засобам масової інформації, удалося привернути лише під кінець літа. Тож обговорення проходить у стилі скоромовки, адже 7—9 жовтня на Всеукраїнському з’їзді працівників освіти «Доктрину... » мають схвалити й затвердити. Багатьох небезпідставно бентежить термін її чинності — цілих сто років! Подумати тільки — який розмах! Можливо, з огляду на динамічність нашої інформаційної доби, варто було б поставитися до такої філософської категорії, як час, зваженіше? І чи не станеться так, що на цей документ чекає доля відомої програми «Освіта в XXI столітті»? Про це та багато про що іншого розмова з делегатом Всеукраїнського з’їзду вчителів, директором Криворізького міжрегіонального центру підготовки й перепідготовки кадрів, кандидатом педагогічних наук Володимиром БАЛАКІНИМ.

— У проекті «Доктрини...» півтора десятка розділів, об’єднаних бажанням дати орієнтир майбутньому освітньому процесу в Україні. Проте, на мій погляд, у цьому державному документі не простежується чіткий зв’язок із життям суспільства загалом, із його розвитком, а потім і вдосконаленням. Візьмімо, приміром, такий розділ, як «Зв’язок освіти з розвитком громадянського суспільства». У ньому досить слабо пропрацьовано зв’язки з соціальною, правовою, економічною політикою держави, нарешті, з громадським життям, максимально наближеним до сучасності. І, що примітно, освіту, як і раніше, розглядають у найкращому випадку як галузь народного господарства, а не як основу модернізації суспільства в цілому.

Чому так сталося? Згадую попередній з’їзд учителів України, делегатом якого я був і входив до складу однієї з робочих груп. Авжеж, тоді всім нам бракувало практичних знань у сфері ринкових відносин, спрацьовувала й пострадянська обережність: як би чого не вийшло… У результаті Закон «Про освіту» тяжіє до минулого… Краще пішли справи з ухвалення Закону «Про профтехосвіту». Під час його підготовки було багато дискусій, приміром, із приводу створення більш сміливого сучасного документа, що допомагатиме в практичному житті професійно-технічним навчальним закладам (ПТНЗам). Лунали думки про те, щоб вони мали змогу себе окуповувати, а також про необхідність позбавити їх від дріб’язкової чиновницької опіки. Проте не можна сказати, що ухвалений закон позбавлений недоліків. Здається, тому, що, знов-таки, у нас не розроблено технології підготовки важливих освітніх документів, мало конкретики, яка випливала б із реального існування ПТНЗів. Здається, і з «Доктриною...» вийшло аналогічне.

— Але «Доктрина...» — не закон. Навіть після її затвердження вона залишиться лише генеральним напрямом, а далі?

— Авжеж, ухвалення «Національної доктрини розвитку освіти України» потягне за собою створення ряду законів, інструкцій, підзаконних актів тощо. Але тут і виникає, так би мовити, заковика. Наші законодавчі акти в більшості своїй написано у відриві від практики, тож їхня «левова» частка й не працює. Згадую думку, публічно висловлену доктором філософії паном Панасюком: «З одного боку, держава створила такі умови, коли неможливо, дотримуючись закону, підтримувати достатній рівень життя. З іншого боку, найвищі стандарти споживання стараннями рекламної індустрії та за мовчазної згоди держави стали життєвими цілями пересічних громадян».

— Не бачу зв’язку з предметом обговорення...

— Запевняю вас, найбезпосередніший. Чому ні в законі про профтехосвіту, ні в «Доктрині...» немає навіть рядка, що стосувався б питань роздержавлення, приватизації (не плутати з «прихватизацією»), чи хоча б дозволу брати банківські кредити державним бюджетним навчальним закладам? Боязно через сформовану в державі ситуацію?

Справді, як пише одне авторитетне видання, «...можна припустити, що тіньовий капітал в Україні набрав критичної маси, наблизившись до латиноамериканського рівня (60—65%)». Читаючи роботу Макса Вебера «Етика протестантизму й дух капіталізму», справді доходиш закономірного висновку: поки що наш доморослий капіталізм перебуває на кримінальному етапі. А коли це так (а що воно так, у цьому немає ніяких сумнівів), то можна лише дивуватися, що в дев’яноста відсотках існуючих або ухвалених законів немає навіть натяку на відповідальність за невиконання цих самих законів. Але таку суперечність видно навіть із глибинки, її не можуть не розуміти ті, хто ухвалює закони України... Такий стан справ позначається й на освіті.

Наведу приклад із життя. З огляду на місцеву специфіку, запити ринку, ряд держпідприємств і серйозних фірм нашого міста зробили соціальне замовлення на фахівців-токарів високого багатопрофільного класу. Охочих навчитися цієї робітничої професії — хоч греблю гати. Але на якій базі навчати дітей? На які кошти облаштувати навчально-виробничий процес? Почали думати й шукати. І якось одержали інформацію, що в один із банків «прогоріла» фірма «заставила» цех, де є вкрай необхідний нам розточувальний токарний верстат. Щоб його викупити, потрібна застава. І ось, попри наявність пакета договорів й інших документів, директор банку відмовив у кредиті: немає права давати гроші під заставу державному навчальному закладу. Хто програв? Передусім, діти й суспільство.

— Період, який ми проходимо, загалом-то «класичний». Цей шлях пройшли свого часу цивілізовані країни. Певне, так вже влаштоване людське суспільство, що «в основі будь-якого багатства лежить злочин». Звісно, це про тих, хто сьогодні перерозподіляє капітал...

— Візьмемо такі імена, як К.Маркс, М.Вебер, французький економіст Ж.Сей, котрі сходилися в одному, скажімо: «...капітал виходить до пограбування й насильства», і тому «необхідна допомога (якісного — В.Б.) законодавства, щоб освятити спадкування». Це саме до того, про що говорилося вище. Та повернімося до проекту «Доктрини...» Глава «Фінансування системи освіт» розмита, нереалістична, безперспективна.

Чи інший приклад із практики. Сьогодні більшість ПТНЗів у середньому на одного учня заробляють тридцять гривень. Не хочуть працювати? Не вірю. Невигідно, бо левову частку доводиться віддавати...

Багато разів і на різних рівнях я говорив і продовжую наполягати: розв’яжіть руки, дайте можливість за-роб-ля-ти, пра-цю-ва-ти. Але все наштовхується на запліснявілі інструкції колишніх років. Сподіваюся на з’їзд і розумні поправки до проекту «Доктрини...».

— У системі профтехосвіти ви працюєте багато років. Невже досі не переглядалися інструкції та документи ще радянських часів?

— Хіба що вибірково, та й то, поки смажений півень не клюне. Це в нас уже стало традицією. На тисячу чоловік, котрі навчаються в нашому центрі (а це кілька ПТУ, школа й ін.), у бюджеті закладено певну суму. Ну й віддайте її навчальному закладу. А дзуськи... Замість 92-х майстрів виробничого навчання обходимося 60-ма. Заощадили, і натішитися не могли: усе пустимо, думали, на культуру, соціум, спорт. Дарма раділи. Виявляється, зекономлене нами «спливло» комусь недбайливому, перерозподілилося — так, як це практикувалося за радянських часів.

— Це ви торкнулися вже соціальної сфери. До речі, у «Доктрині...» їй цілу главу присвячено.

— Стосовно розділу «Соціальне забезпечення учасників освітнього процесу», то, знов-таки, підходжу до її оцінки як практик. Раніше всі ПТУ перебували на балансі підприємств, які й утримували палаци культури, самодіяльність, спорт тощо. Хто, і головне, за що сьогодні їх утримуватиме? У бюджеті на це кошти не передбачено. Отже, у проекті «Доктрини...» це повинно знайти відповідне відображення. Адже в усьому цивілізованому світі так: дають можливість чесно заробити, заплатити й мати все, що душа побажає. Фантастика, скажете? Але колись потрібно починати жити цивілізовано, тим паче, що «Доктрину...» розраховано на все XXI століття.