КЛІНІЧНА СМЕРТЬ HOMO LEGENS?

Ні для кого не секрет, що за останні десять років сфера функціонування художньої літератури різко звузилась. Дехто зопалу пояснить це явище прискореним темпом життя, новими технологіями і т.д. Однак спробуємо неупереджено розібратися у причинах і наслідках такого становища. Зрозуміло, торкнемося лише деяких аспектів проблеми.

Основною ланкою літературної освіти у нашій країні, як відомо, є середня школа. З неї учні повинні винести уявлення про історичний розвиток української літератури та світового письменства. Як свідчить досвід учителів, школярі читають тільки твори за програмою і то з примусу. Основний масив літератури залишається поза увагою. Коло літературних зацікавлень сучасного школяра обмежується вимогами вступних іспитів. Замість прочитання і власної інтерпретації твору, що грунтується на знанні основ теорії літератури, набуває поширення зазубрювання готових дефініцій та тлумачень. Відсутні елементарні навички аналізу літературного тексту, власного розуміння прочитаного. Діти охочіше студіюють методичні журнали із розробками уроків, призначені, власне, для педагогів. Доводилося спостерігати, як на заняттях, що велися за поширеними нині збірниками конспектів, учні, що знають їх напам’ять, відверто нудьгували, зневажливо стежачи за вчителем. Відсутня мотивація самостійного ознайомлення із твором — достатньо озвучити один із сучасних підручників чи посібників. Ясна річ, таке спостерігається не в усіх школах. Але для переважної більшості випускників середніх закладів читання високохудожньої літератури так і не стало потребою.

Донедавна саме література відігравала основну роль у становленні особистості, розвиваючи у дітей розуміння основних принципів, на яких грунтується людське суспільство. А тепер... Наведу лише цитату з офіційної інструкції: «В 10-х, 11-х природничо-математичних та технологічних класах загальноосвітніх навчальних закладів з українською мовою навчання курс «Зарубіжна література» вивчатиметься інтегровано з курсом «Українська література». Кількість годин на нього скорочено». Коментарі, погодьтеся, зайві.

Учорашні учні сьогодні стають студентами. Відлучена від красного письменства молодь, плануючи власне майбутнє, тепер керується уявленнями про «красиве життя». Схема здебільшого нескладна: престижна спеціальність — стрімка кар’єра — квартира — машина. Очевидний «благодатний» вплив телебачення, жовтої преси, масової культури загалом. Тому спостерігаємо постійний дефіцит професіоналів із робітничих спеціальностей, водіїв електротранспорту і т.д. Кожен, виявляється, хоче бігати із ноутбуком та мобілкою. Але вдається це не всім, звідси — розчарування, психологічні кризи. Чому дивуватись? Юний кар’єрист і не чув про концепцію «сродної праці» Григорія Сковороди, не читав Діккенса, Бальзака, Золя і багато іншого.

Та й звідки йому про таке знати? У вищій школі історія літератури не викладається, вона, вочевидь, зайва. Маємо дванадцять обов’язкових у всіх вузах предметів, серед яких релігієзнавство, яке читають колишні знавці наукового атеїзму, політологія — система політичних переконань викладача, економіка — перефарбована марксистська політекономія і т.д. Для більшості студентів названі предмети не фахові, тому читають їх аж ніяк не найкращі, м’яко кажучи, спеціалісти. За окремими винятками (філософія, світова культура) дисципліни обов’язкового компоненту є для студентів схоластикою і звичайнісіньким марнуванням часу. Для викладання літератури часу і ресурсів не знаходиться. Уявіть собі випускника університету, який має уявлення про розвиток літератури на рівні учня середньої школи. Лише філологи професійно вивчають українську та світову літературу; брак спеціалістів з останньої, до речі, відчувається постійно.

Молода людина перетворюється на додаток до комп’ютера. «Читати? На це немає часу!»...

Не будемо повторювати загальновідомі істини про естетичну функцію літератури. Згадаймо інше. Людина не може існувати винятково у чорно-білому тривимірному світі, повсякчас мати перед очима сіру дійсність, одноманітну буденність. Для нормального життя необхідний четвертий, п’ятий тощо виміри, що їх пропонує художня література. На жаль, примітивні комп’ютерні ігри — лише ерзац реальності, що засмоктує нестійку свідомість, своєрідний різновид психологічної залежності.

Таким чином, мусимо констатувати відчуження сучасної людини від літератури. Втратить, звичайно, більше людина, ніж література.

На першому місці у поширенні творів красного письменства завжди були літературні журнали. Це найбільш оперативний і доступний спосіб донесення письменником своєї продукції до читача.

У якій ситуації опинились вони тепер? Прикро, але факт: художні часописи нині практично не впливають на суспільне життя. Причини дві — економічна скрута самих журналів, а відтак — низький загальний рівень матеріалів, що не сприяє читабельності. Тираж більшості видань мізерний: «Київ» — 1400, «Кур’єр Кривбасу» — 2000 і т.п. Дехто сором’язливо приховує такі дані.

Кілька років тому літературні журнали мали наклади у десятки тисяч. Найпопулярнішим часописом був єдиний в Україні журнал іноземної літератури «Всесвіт», тираж якого іноді сягав ста тисяч. Зайве говорити про крайнє зубожіння передплатників: науковців, учителів, студентства. Однак справжнім ударом по тиражах стало припинення передплати на журнали мережею бібліотек.

Становище бібліотек у нашій державі — тема окремої розмови. Упродовж кількох років бібліотекарі відчайдушно боролися за фінансування. Наслідки цієї боротьби жалюгідні. Сьогодні на передплату середньостатистичній регіональній бібліотеці виділяється 30% від вартості мінімальної кількості видань. Аби зберегти читача (не забуваймо, що досі існує ще совдепівський план по читачах!) замовляються видання масового попиту. Є бібліотеки, які роками не передплачують художніх журналів. Результат — читач звикає, привчається до їхньої відсутності. У такий нехитрий спосіб зруйновано, здавалося б, економічну схему підтримки неприбуткових видань. Основним замовником виступала мережа бібліотек, нині вона не має коштів. Чиновники, у свою чергу, з обуренням відкидають зазіхання редакцій на дотації або пільгове оподаткування та розповсюдження, — держава ж бо бідна. Насправді достатньо було б лише належним чином фінансувати систему публічних бібліотек.

Деякі журнали знайшли спонсорів, інші вбачають вихід у тотальній економії і відтягають неминуче банкрутство випуском спарених та потроєних номерів. Спільним залишається одне — більшість із них не виплачує нормальних гонорарів, віднаджуючи перспективних письменників. Згодом починають волати про кризу сучасної української літератури, вказуючи пальцем на убогий зміст деяких «товстих» журналів. Однак такі могильники української літератури намагаються не помічати інших часописів. Приміром, той же «Кур’єр Кривбасу» — модерний журнал із читабельними творами, зразками якісної масової літератури. «Немає україномовних детективів!» Вони є. «Немає любовного роману!» Знову неправда. Перелік можна продовжувати.

Якщо видання не займається саморекламою, це не означає, що воно неякісне. «Всесвіт» пропонує рубрику «Всесвіт» — школі», де друкуються українські переклади програмових творів зі світової літератури, тираж — 2000. Вдумаймося у цю цифру... Згадаймо, що деякі вчительські журнали мають наклад понад 20000, а таких видань у нас десятки.

Ніхто на допомогу держави вже давно не сподівається. Ми повинні допомогти собі самі, запропонувавши нашим дітям сучасну читабельну українську книжку (нехай журнальну). Чому ми такі байдужі до нашого ж майбутнього?

«Березіль», «Вітчизна», «Всесвіт», «Дзвін», «Дніпро», «Київ», «Кур’єр Кривбасу», «Сучасність» — у нас їх небагато, але й існування тих, що є, — під загрозою.

Homo legens (людина, яка читає) зникає. Читання залишилось потребою старшого покоління інтелігенції. Загальний інтелектуальний рівень нації визначається обізнаністю зі світовим і вітчизняним письменством. Однак комусь хочеться мати напівосвічених громадян, що вміють тільки правильно виводити назву потрібного виборчого блоку.

Що ж, ми до цього впевнено прямуємо. Знищена податковим пресом українська книжка, зникнуть журнали, вкотре закриють (але вже назавжди) «Літературну Україну». А література?.. Література не зникне — вона стане самодостатньою системою із настановою на елітарність, духовним продуктом для небагатьох.