ФІЛОЛОГІЧНА ОСВІТА: ВІК ГІБРИДА

Мабуть, через кілька років вітчизняна система освіти докорінно змінить своє обличчя. Запорукою цьому мають стати новації, впроваджувані останнім часом МОН України. До позитивних зрушень у цій сфері можна було б віднести, приміром, уведення іноземної мови з другого класу в усіх загальноосвітніх школах, перехід на 12-річний термін навчання та нову систему оцінювання. Важливо при цьому зовнішні зміни наповнювати реальним змістом, щоб вони не залишилися косметичними. Адже проблеми викладання іноземної мови полягають не так у кількості годин, як у їхній якості, зумовленій відсутністю інтенсивних методик та браком кадрів.

Одним із найважливіших завдань середньої школи є викладання української мови і літератури, що пояснюється, крім загальнозрозумілих причин, обов’язковістю складання цих дисциплін на випускних іспитах у школі та вступних у вузі.

В освітянських колах неодноразово виникала ідея розмежувати викладання названих предметів з тим, щоб їх читали різні вчителі, які б спеціалізувалися або тільки з мови, або літератури (в тому числі зарубіжної). Дискусія на сторінках спеціалізованих часописів із відомих причин не могла відбутися, хоча пропоновані зміни цікавили багатьох.

Більшість ліцеїв та гімназій гуманітарного профілю вже давно запровадили відокремлене викладання, що дало можливість учителю зосередитися на своєму предметі, глибше його опанувати. Та й самі вчителі, хочемо ми цього чи ні, віддають перевагу або мові, або літературі, хоч і змушені викладати обидва предмети.

Укотре доводиться наголошувати на принциповій відмінності мистецтва слова (літератури) від лінгвістики (у шкільній практиці — українська мова). Існують різні методики викладання цих предметів, вони навіть потребують неоднакової парадигми мислення. Впровадження пропонованої новації дало б змогу зекономити людські зусилля, удосконалити навчання, одночасно уникнувши матеріальних витрат.

Відповідно університетська освіта, не кажучи вже про педагогічну, зорієнтована на середню школу і пропонує подвійну спеціальність, хоча на старших курсах, як відомо, студенти діляться на літературознавців і лінгвістів. При цьому університет має врахувати і потреби академічної науки, яка не знає про існування такого гібрида: її цікавлять фахівці певного напряму. У цій дивній подвійній орієнтації вища школа перебуває і досі.

Ознакою світової науки є поглиблена спеціалізація. Ніхто не заперечує і важливості генералізації: завжди будуть потрібні вчені універсального типу, які вміють простежити загальні закономірності в кількох споріднених галузях. Але наполягати на неможливості відокремити літературу від мови на тій підставі, що, мовляв, художні твори написані українською мовою, — означає захищати вчорашній день.

Якщо середня школа буде готовою до таких змін, то автоматично відбудеться переорієнтація і вузівської освіти.

На жаль, проблема не поодинока. Філологія, як жоден інший напрям науки, національно зумовлена, що диктується самим об’єктом дослідження — національною мовою і літературою. Відповідно вона малочутлива до поширення нових ідей у світі, на відміну від точних наук. Можливо, тому так довго не вдається відкрити кафедру комп‘ютерної лінгвістики в Україні або так важко пробиває собі право на життя спеціальність «літературна творчість»? А, може, це чиясь залюбленість у минуле, коли всі гуманітарні науки були під дахом єдиної справжньої — філософії?

Ці давно не нові ідеї мусять бути втілені або відкинуті в результаті обговорення, яке чомусь ніяк не почнеться.