ПРОТИСТОЯННЯ МЕТАСТАЗАМ НЕВІГЛАСТВА

У нашій країні налічується близько 45 тисяч бібліотек різних систем і відомств. Міністерство культури і мистецтв фінансує лише шість загальнодержавних бібліотек. Утримання решти здійснюється за рахунок обласних та районних бюджетів. На практиці це означає, що переважна більшість провінційних книгозбірень забезпечується коштами тільки на зарплатню. За таких умов не може бути й мови про будь-який розвиток чи навіть збереження бібліотечної системи. З 1995 року бібліотек поменшало на 2,5 тис., кількість їхніх працівників зменшилася з 32,5 тис. до 28,5.

Як і всі неприбуткові організації, бібліотеки примусили заробляти гроші. У першу чергу на платну основу перевели деякі виховні прийоми проти злісних боржників — пеня за прострочення тримання книжки, штраф (грошова застава) за загублені видання і т.д. Водночас розширився і спектр платних послуг: за нічний абонемент книжок із читального залу та періодики, які раніше ніколи не видавались за межі бібліотеки, за видання підвищеного попиту (тобто детективи та любовні романи), за щорічну перереєстрацію — приховану абонплату (попри декларовану безкоштовність бібліотек), за складну бібліографічну довідку, що стало означати для пересічного читача — здебільшого школяра або студента — можливість уникнути трудомістких пошуків необхідних джерел.

Зрозуміло, бібліотечні працівники змушені були піти на такі кроки, бо йшлося про збереження від передчасного старіння найдорожчого — книжкових фондів. На зароблені гроші доводиться купувати дефіцитні підручники з деяких модних нині спеціальностей, сучасні енциклопедії та довідники. За абсолютно точними даними, пересічна бібліотека-філія у регіонах щомісяця дає прибуток, якого вистачило б на зарплатню бібліотекарям та оплату комунальних послуг. Але це аж ніяк не позначилося на становищі публічних бібліотек загалом.

Кожній тверезо мислячій людині зрозуміло, що бібліотека не повинна бути жорстко зорієнтованою на добування прибутку, функції її зовсім інші.

Сьогодні немає централізованого комплектування фондів, уже не йдеться про системність оновлення або логіку добору нових видань — коштів у провінційної бібліотеки на це немає абсолютно. Завідуючі змушені жебрати у благодійних організацій або чекати на подарунок великих книгарень у вигляді залежаного тиражу непопулярного видання.

Книжкові фонди зяють не просто лакунами, а справжніми проваллями — немає сучасних художніх творів, немає навіть тієї мізерної кількості перевиданої класики, на яку здобуваються державні видавництва, немає нових підручників із таких гуманітарних дисциплін, як літературознавство, мовознавство, історія мистецтва та багатьох інших. На цьому тепер економлять, головне ж бо — купити щось із економіки, інакше можна залишитись без читачів…

Боляче переглядати каталог, у якому не знайдеш «Марусі Чурай» Ліни Костенко, раннього Павла Тичини, Богдана-Ігоря Антонича, численних творів репресованих і діаспорних письменників, європейських поетів українською мовою, Альбера Камю, Франса Кафки, Марселя Пруста — цей перелік нескінченний. Десятки тисяч школярів приречені знайомитися з літературою за хрестоматіями, користуватися заклішованими і неправдивими критичними працями радянського зразка.

На жаль, великі бібліотеки переживають такі ж труднощі. Коли дирекція Парламентської бібліотеки звернулася до провідних приватних вузів із проханням допомогти закупити дорогі підручники з банківської справи, менеджменту і т.д., то відповіддю була мовчанка. Навіщо створювати вузівську бібліотеку або допомагати збільшити екземплярність видань у бібліотеках універсального типу, які працюють із перевантаженням, коли на цьому можна легко зекономити.

Наслідки такого становища — розростання метастаз невігластва, що повільно, але невпинно проникають в усі сфери життя. Не достатньо розвинутій державі мати клан висококваліфікованих юристів, економістів чи іноземних філологів — вони, судячи з усього, не можуть зарадити нашим проблемам. Прагнучи інтегруватись у європейську спільноту, не слід забувати, що потенціал країни визначають освічені і всебічно розвинуті особистості, здатні до самонавчання і постійного підвищення свого фахового рівня, незалежно від спеціальності.

На думку деяких фахівців, цей гордіїв вузол проблем можна розрубати шляхом суцільної інтернетизації. Тут не місце доводити хибність такого погляду, зазначимо тільки, що світова інформаційна мережа в жодному разі не може замінити собою нагромаджені у книгосховищах знання, тим більше що українські інтернет-ресурси далекі від досконалості. Таким чином, обидві системи — бібліотечна та Інтернет — повинні взаємодоповнюватись.

Плідним під таким кутом зору видається досвід університетської наукової бібліотеки ім.М.Максимовича, де проведено широкомасштабну модернізацію: відремонтовано нарешті книгосховища, створено електронний каталог, на черзі — комп’ютеризація робочих місць бібліотекарів. Добре було б при цьому не забувати про комплектування фондів.

Хоч як це банально для когось звучить, але бібліотека — осередок духовності, наша пам’ять в усіх її вимірах — історичному, культурному, державному тощо.

За радянських часів бібліотеки не були, м’яко кажучи, в пошані — бралися до уваги кількісні показники. Найбільша і найголовніша бібліотека України — Національна бібліотека України ім.В.І.Вернадського до 1989 року тулилася в непристосованих приміщеннях у різних кінцях Києва, свідомим був і підпал найцінніших колекцій бібліотеки у 1964 році (підтверджено документально), аналогічно до підпалу в Алма-Аті, а про знищення і розпорошення численних приватних книгозбірень годі й говорити. Тодішня влада чудово розуміла, що таке пам’ять для нації.

Сьогодні реалії бібліотек, у тому числі і найбільших в Україні, — кількатижневі відключення електроенергії, відсутність опалення у розпал зими, неспромога оформити передплату, соціальна незахищеність бібліотечних працівників. Держава зобов’язана у повному обсязі фінансувати систему публічних бібліотек без своєї традиційної вже «економії на сірниках». На інтелектуальному здоров’ї нації не заощаджують. Бібліотекам, замість байдуже спостерігати їхню перманентну війну за бюджетні кошти, слід нарешті дати можливість займатися лише фаховими проблемами.