ЦІНА ВИЩОЇ ОСВІТИ

Нещодавно підписаний «Закон про вищу освіту» не виправдав сподівань багатьох: покликаний врегулювати діяльність вищих навчальних закладів у сучасних умовах — він не передбачив кардинальних зрушень чи реформ у вищій школі. Обговорення закону зосередилося лише на кількох позиціях: відсоток бюджетників, процедура обрання ректорів та діяльність вітчизняних вузів за кордоном. Надто актуальними ці проблеми не назвеш.

На жаль, укотре думкою основного учасника навчального процесу — студента — ніхто не поцікавився. А його непокоїть багато що.

Найбільш болючою на сьогодні залишається проблема доступності вищої освіти для пересічного громадянина. Не секрет, що здобуття кваліфікації стало питанням життя і смерті для сотень тисяч українських родин. Традиційно батьки не шкодують коштів на освіту, чим вміло користуються спритні ділки, маніпулюючи уявленнями про перспективність та престижність того чи іншого фаху. Підкреслимо: не йдеться про об’єктивні запити ринку праці, а лише про штучний ажіотаж довкола стихійно популярних спеціальностей.

Міністр освіти впродовж року декілька разів складає переможні реляції про чотиривідсоткове зростання кількості бюджетників. Однак «легше верблюду пройти крізь вушко голки, ніж звичайному абітурієнту втрапити на певні факультети. Посадовці міністерства не приховують корумпованості у вищій школі — з нею пропонують боротися розширенням кількості контрактників, — мовляв, нехай краще платять офіційно. Звідси уся ця колотнеча довкола 51-процентної квоти бюджетників, яка, на думку міністра, «штучно обмежує можливості тих, хто бажає навчатися на платній основі». Занепокоєння В.Кременя можна зрозуміти, адже доведеться випрошувати чималі кошти з бюджету, тоді як легше перекласти тягар фінансування на батьків, половина яких, виявляється, легко може собі дозволити заплатити за навчання. Мабуть, зайвим буде відсилати зацікавлених до щорічних зведень про рівень доходів українського суспільства, переважна частина якого знаходиться за межею бідності, інша — на ній балансує.

Фактом вищої школи стала кастовість: існує ціла низка спеціальностей, доступна тільки чітко визначеному колу осіб. Справа навіть не в тому, що талановита людина із пролетарським корінням не зможе вступити на бажаний факультет — у неї просто ніколи не буде відповідного рівня підготовки, адже мережа привілейованих середніх закладів міцно увійшла в нашу дійсність. Таким чином, вища освіта, як і освіта загалом, суворо диференційована відповідно до рівня доходів. Нам можуть заперечити, що в цьому немає нічого поганого, але варто пригадати виродження особливо закритих каст в Індії чи аристократичних родів у Франції відповідного періоду. Інший промовистий факт: введення з осені позаминулого року платного навчання у вузах Австрії призвело до скорочення на третину кількості студентів.

Існують проблеми і в самій вищій школі. Зрозуміло, викладачів непокоїть навчальне навантаження, яке часто не залишає часу на наукові дослідження, оплата праці і т.д., студентів турбує інше. Свідомо оминемо питання стипендіального забезпечення, що межує із приниженням, побутові умови і, закономірно, способи виживання студентства у сучасних умовах, коли насправді вже не до навчання, — зосередьмося, натомість, на змісті освіти.

Сьогодні вже очевидно, що перелік із дванадцяти обов’язкових для всіх університетів дисциплін (все інше — фахові предмети та спеціалізації) — аж ніяк не відображає університетську освіту. Цей базовий компонент нагадує, швидше, випадковий набір курсів. Нещодавно офіційні джерела міністерства повідомили про зменшення аудиторного навантаження на студентів до тридцяти годин на тиждень. Чомусь ніхто цьому не радіє: викладачам це загрожує скороченнями, а студенти повинні замислитись — зменшення за рахунок чого? Якщо фахових дисциплін, то вища освіта як така поступово втрачає сенс, перетворюється на ерзац, адже самонавчання і самоосвіта можливі у людей матеріально незалежних, не змушених півдня займатися в аудиторіях, а потім відпрацювати 8-годинний робочий день (або й ненормований) поза стінами університету. Якщо ж скорочення обов’язкових дисциплін, то яких саме, і коли, нарешті, поцікавляться в нас: від чого бажано було б відмовитися, а на що збільшити години?

У класичних університетах зберігаються авторитарні взаємини між викладачами і студентами, водночас навіть у школах набуває поширення педагогіка співробітництва. Студент ще не став партнером викладача, особою, що самостійно, лише при певній допомозі професора здобуває фах, визначає напрямок своїх наукових зацікавлень і т.д. Самоврядування студентства, як і участь у плануванні навчального процесу, залишаються лише на папері. Ми й досі позбавлені права обирати спецкурси, викладачів нормативних дисциплін і т.п., при тому, що відповідний досвід є в кількох провідних університетах України, які не бояться експериментів і новаторства.

Ефективність вищої освіти, як відомо, вимірюється працевлаштованістю спеціалістів. І тут стикаємося з парадоксальною ситуацією. Виявляється, обсяги прийому визначаються автономно від реальних потреб ринку. Щороку штучно нарощується кількість випускників із вищою освітою, адже не йдеться про якість. Будь-якій обізнаній людині відомо, що за кілька років збільшити якісний кадровий потенціал вузів, який би забезпечував навчання наявних нині студентів, неможливо — для цього потрібен тривалий час і значні витрати.

Вищі навчальні заклади щороку видають 360 тисяч дипломів. Статистика свідчить, що із числа випускників вузів ІІІ—ІV рівнів акредитації у 1999—2000 навчальному році лише половина отримала направлення на роботу. Працевлаштування інших було проблематичним. Нікого вже чомусь не дивує відсутність роботи для фахівців, які вчилися за держзамовленням, тобто, за логікою, були вкрай потрібні державі.

Якщо на підготовку фахівця витрачаються бюджетні кошти, то, природно, держава мала б його працевлаштувати, іншими словами — відновити практику направлень на роботу. Маємо цілі факультети, що готують спеціалістів для віртуальних потреб. Відразу ж по закінченні їхні випускники мусять перекваліфіковуватися.

Що може запропонувати периферійний центр працевлаштування? Курси продавців і операторів котелень, а щоб стати хоча б друкаркою, треба вже їхати в обласний центр. То чи таким вже позитивним видається заплановане на поточний рік збільшення бюджетників на 10%?

Вища освіта, відірвана від реальності, як і надміру прагматична, стає тягарем для суспільства, затратною сферою, що не завжди пропонує задовільний результат. Наявні диспропорції між запитами ринку і пропозиціями вузів, сучасними вимогами до кваліфікаційного рівня фахівця і часто недоступністю «спорідненої» спеціальності для абітурієнта лише поглиблюють кризу в освіті і в жодному разі не можуть трактуватися як ознаки її реформування.