ЧУДОВА П’ЯТІРКА

Проте в Україні достатньо вищих навчальних закладів, де можна одержати якісні знання в галузі права й можливість на практиці набути необхідний досвід застосування своїх знань. Передусім це — корифеї вітчизняної юридичної освіти, такі, скажімо, як Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого (Харків). На думку її ректора Василя Тація, навчання у вузі відповідає вимогам практики, тут здійснюється цільова підготовка кадрів для всієї правоохоронної системи. Коли ж оцінювати якість навчання за кількістю працевлаштованих за фахом студентів, то практично всі 100% випускників, включаючи контрактників, знаходять роботу.

Проте думка практиків про підготовку юристів, зокрема й у традиційних вузах, дещо інша.

Сергій КОЗЬЯКОВ, заступник управляючого партнера в Адвокатському об’єднанні «Сергій Козьяков і партнери»:

— За останні п’ять-сім років різко зріс інтерес до вищої юридичної освіти. Контингент вступників у юридичні вузи складається з тих, хто вступає вперше, а також з осіб, котрі вже мають вищу освіту з іншого фаху й бажають із різних причин отримати і юридичну підготовку.

Це призвело, по-перше, до різкого збільшення випускників із дипломом юриста; по-друге, до різкого погіршення загального рівня підготовки юристів у країні. Серед парадоксальних речей, приміром, можна назвати те, що для одержання ліцензії на підготовку спеціалістів із вищою освітою не потрібно навіть одного кандидата наук!

Сьогодні кращі вузи, що готують юристів, — це Київський національний університет ім. Тараса Шевченка (юридичний факультет) і (ІМВ) Інститут міжнародних відносин при КНУ ім. Тараса Шевченка. При цьому вважається: юрфак, загалом, дає майбутньому фахівцеві кращу підготовку власне як спеціалістові, передусім, із українського законодавства, зокрема щодо процесу, а ІМВ — із міжнародного публічного, міжнародного приватного та європейського права, а також грунтовні знання іноземних мов (вибір близько 35 мов) і хороші основи менеджменту юридичного бізнесу. Також добре готує юристів Національна юридична академія ім. Ярослава Мудрого (Харків).

Ці вузи набагато відірвалися уперед від інших і мають майже бездоганну репутацію в підготовці юристів (якщо, зазвичай, студент сам бажає навчатися). У них працюють кращі кадри: академіки, професори, практики. Якість підготовки підтверджується і рейтингами фахових видань. Так, у списку «Десяти найавторитетніших юристів» газети «Юридична практика», який формується за опитуваннями в середовищі самих юристів, шість — випускники Інституту міжнародних відносин при КНУ ім. Тараса Шевченка, два — юридичних факультетів самого КНУ і два — Юридичної академії ім. Ярослава Мудрого. Приблизно така сама статистика для власників, керівників і головних фахівців кращих юридичних (адвокатських) фірм країни.

Якщо казати про найуспішніших прокурорських працівників, то тут конкурують між собою, насамперед, юрфак КНУ ім. Тараса Шевченка та Харківська юракадемія. Серед нових вузів, котрі дають якісну юридичну підготовку, можна назвати також Київський університет права НАН України, Академію адвокатури, Київський міжнародний університет. Хороших спеціалістів у галузі юриспруденції готують також у Львівському національному університеті, Одеській національній юридичній академії, Івано-Франківському університеті ім. В.Стефаника.

Ігор ШЕВЧЕНКО, президент Асоціації юристів України, генеральний директор фірми «Шевченко, Дідковський і Партнери»:

— У цілому рівень юридичної освіти погіршується. Це пов’язано з тим, що кількість вузів, де готують юристів, збільшується, а кваліфікованих викладацьких кадрів бракує. Нерідко доходить до того, що лекції читають студенти старших курсів, бо в деяких вузах навіть не виконуються нормативи за кількісним складом викладачів. Водночас з’являються вузи, зокрема й приватні, де викладання юридичних наук поставлено досить добре. Традиційно якісну юридичну освіту дає юрфак Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Але його випускники мають дуже слабку підготовку з іноземних мов, що, скажімо, для нашої фірми є визначальним при прийомі на роботу молодого фахівця. У Інституті міжнародних відносин при столичному університеті, навпаки, дають хороші знання іноземної мови, зате юридична підготовка трохи слабша. Узагалі, «юрист-міжнародник» дуже вузька й мало затребувана спеціальність. Також непогано готують фахівців у Національній юридичній академії ім. Ярослава Мудрого. Але там, як традиційно було в радянських вузах, наголос робиться на кримінальне право, а нині більше потрібно юристів-господарників. Один із кращих, на мою думку, вуз із підготовки юристів — Києво-Могилянська академія. Там розроблено сучасні програми, краще готують до практичної роботи. Також я виділив би Київський міжнародний університет, де дають якісну юридичну підготовку та знання іноземних мов. Недавно ми проводили конкурси англійською мовою між студентами кількох вузів: двічі їх вигравали студенти Київського міжнародного університету.

Віктор САЗОНОВ, заступник голови Спілки юристів України:

— Останнім часом юридична освіта в країні значно просунулася: багато в чому тому, що професія юриста стала популярною і престижною. Відбувається розширення спеціального й галузевого навчання, підготовка прокурорів, суддів, адвокатів тощо, оскільки колишня спеціалізація — судово-прокурорсько-слідча — була занадто загальною і вже не відповідає вимогам часу.

Як і раніше, фундаментальні знання в галузі права дають у Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка, Львівському національному університеті, Національній юридичній академії ім. Ярослава Мудрого (Харків), Одеській національній академії. Ефективне навчання в навчальних закладах спеціальних органів управління: митної та податкової служб, зовнішньої торгівлі, дипломатичної і державної служби.

Проте, на жаль, у деяких педагогічних, економічних, управлінських навчальних закладах, де юридичні факультети створено недавно, юридична освіта залишає бажати кращого: у викладацького складу немає спеціальних знань і досвіду, у результаті студенти й випускники не отримують глибоких знань і не володіють правозастосувальною практикою.

Якщо хороші професори, то чому погані лікарі?

Недавній скорботний випадок укотре змусив замислитися над якістю медичної допомоги в країні. Тим паче що йдеться зовсім не про звичайну лікарню і не про пересічних лікарів. У клініці дуже відомого НДІ було прооперовано ректора не менш відомого медичного вузу. Людина, котра не мала, попри пенсійний вік, серйозних проблем зі здоров’ям, наважилася на нескладну операцію. Чоловік самостійно прийшов в інститут, звідки через кілька днів його винесли. Уперед ногами. Почесного ректора, віддавши йому належні почесті, поховали й поспішили забути. Проте його незрима тінь досі витає над інститутом, викликаючи у багатьох запитання: чи була неминучою ця смерть? Що все-таки стало її причиною? Чому це приховали від медичної громадськості? Чому навіть у славетних фахівців буває багато невдач і післяопераційних ускладнень?

Сьогодні найчастіше можна почути, що якісна медична послуга в Україні стала дефіцитом. Притому на сполох із цього приводу б’ють не лише пацієнти, а й медики. Питання якості підготовки лікарів кілька днів тому стояло з усією гостротою на розширеній колегії Мінздоров’я спільно з комітетом із питань охорони здоров’я, материнства і дитинства Верховної Ради України й ректорами медичних вузів та установ післядипломної освіти. Вітчизняна медична освіта, підкреслювалося на колегії, усе ще стоїть осторонь Болонського процесу, а отже, відстає в євроінтеграційному розвитку. Системи підготовки лікарів у нас і на Заході принципово різняться (кількість факультетів, навчальних дисциплін, годин тощо). У наших медвузах збереглися застарілі принципи викладання, а також система контролю знань студентів. Як і раніше, оцінки в заліковку за відповіді на запитання в екзаменаційному білеті виставляються за п’ятибальною системою. А яких тільки дисциплін не доводиться вивчати нашому студентові-медику!.. Це і політологія, і релігієзнавство, і основи економічних теорій, і основи права, і соціологія, і історія (цікаво, навіщо тоді було подовжувати шкільні роки до 12?) тощо. Тоді як майбутні лікарі за кордоном поглиблено вивчають медичні дисципліни. Підраховано: третина часу нашого студента-медика марнується. Усе це підштовхує організаторів охорони здоров’я і керівництво вузів до прискорення реформування медичної освіти. Стратегічна мета цього процесу дуже амбіційна — випускники українських медичних вузів повинні стати конкурентоспроможними в будь-якій країні світу.

На сьогодні в Україні функціонує більш як достатня мережа вищих медичних навчальних закладів — 15 університетів та академій, а також 3 установи післядипломної освіти, що фінансуються з державного бюджету. Крім того, готують лікарів на чотирьох медичних факультетах класичних університетів і в двох недержавних вищих навчальних закладах. Це дає змогу повністю забезпечувати потреби країни в медичних кадрах. Попри це, нині близько 16 тисяч лікарських посад залишаються вакантними, зокрема понад 4 тис. у сільській місцевості. А з урахуванням того, що в установах охорони здоров’я працює понад 39 тис. пенсіонерів, реальний дефіцит лікарів становить майже 45 тис. Водночас, починаючи з 2002 року, кількість випускників вищих медичних навчальних закладів, котрі навчалися за держзамовленням, значно зменшилася. І навпаки, збільшилася кількість «контрактників». Середня вартість платної медичної освіти — 1—2 тис. доларів на рік, залежно від «вагової категорії» вузу.

Які з медичних вузів України найкращі? На це запитання, яке, поза сумнівом, цікавить багатьох, ми попросили відповісти авторитетних фахівців.

Олександр ВОЛОСОВЕЦЬ, професор, начальник головного управління освіти, науки й інформаційно-аналітичного забезпечення Міністерства охорони здоров’я України:

— Міністерство охорони здоров’я вперше у країні впровадило рейтингову оцінку діяльності вищих медичних навчальних закладів і в 2001/2002 навчальному році визначило їхній державний рейтинг за всіма напрямами діяльності, а саме: міжнародне, державне й галузеве визнання, навчально-методична робота, наукова діяльність, лікувальна робота, матеріально-технічне забезпечення тощо. Загалом враховувалося 60 показників. Було розроблено спеціальну методику комплексної оцінки вузів за результатами їхньої діяльності. Підкреслюю: всі ці показники не абсолютні, а відносні. Тому досить об’єктивні. Більше того, цей рейтинг дозволяє побачити стан вузів у динаміці, приміром, що зроблено за рік.

Перша п’ятірка цього державного рейтингу: Національний медичний університет ім. О.Богомольця, Київська медична академія післядипломної освіти ім.П.Шупика, Тернопільська державна медична академія ім. І.Горбачевського, Кримський державний медичний університет ім. С.Георгієвського, Донецький державний медичний університет ім.М.Горького.

Цей рейтинг стимулював колективи вузів поліпшити свою роботу. Так, якщо 2000 року у вузах було 1,5 тис. сучасних комп’ютерів, то нині їх кількість наближається до 6 тис. Деякі вузи протягом року зуміли піднятися, приміром, із сьомого місця на третє, з тринадцятого на п’яте. Гадаю, якби рейтинг проводився тепер, перша п’ятірка виглядала б інакше.

Для не залежної від вузу оцінки якості навчання було запроваджено так звані ліцензійно-інтегровані екзамени. Узагалі якість навчання — дуже болюче питання. Чимало людей вважають, що, заплативши за навчання, уже купили диплом. Але вони помиляються. Торік 100 студентів не отримали дипломів, нинішнього їх можуть не одержати близько 500.

— Які спеціальності сьогодні найбільш затребувані?

— Сьогодні найринковіша спеціальність — стоматологія. Держзамовлення на фахівців у цій галузі дуже значне, більшість навчається на контрактній основі. Великий попит і на фармацевтичні фахи.

Є багато вакансій педіатрів, санітарних лікарів, пульмонологів.

— Конкурси в медичні вузи, як і раніше, високі?

— Торік конкурси на лікувальні спеціальності становили 2—2,5 на місце. На стоматологічні й фармацевтичні — 3—4.

Катерина АМОСОВА, доктор медичних наук, зав. кафедрою госпітальної терапії Київського національного медичного університету ім. О.Богомольця, зав. кардіологічним відділенням Київської центральної клінічної лікарні:

— Мені важко бути експертом у цьому плані, й моя відповідь, безумовно, вельми суб’єктивна. Але як людина, котра двадцять п’ять років працює у вищому медичному вузі, я б назвала серед кращих, крім Київського медуніверситету, Донецький, Дніпропетровський. Ця трійка, на мою думку, йде у великому відриві від інших медичних вузів. А далі, можливо, Запорізький і... мені навіть важко сказати, хто наступний. Якщо ж включати до цього списку установи післядипломної підготовки, то це, звісно, КМАПО (Київська медична академія післядипломної освіти).

— Які критерії ви вважаєте визначальними?

— У мене є досвід роботи завідувачем головної кафедри госпітальної терапії. Протягом більш як десяти років спілкуюся з колегами з усіх медичних вузів. І, природно, стежу за тим, як їхні студенти складають держіспити. Найсуворіше поставлений процес у Донецьку. Я дуже шаную професора Березова Віктора Матвійовича за чудово організовану навчально-педагогічну роботу. Ще в радянський час у Донецькому медуніверситеті була лабораторія вищої медичної освіти союзного значення. Своє лідерство у цьому плані Донецьк зберіг і нині. Там практикувалися т.зв. експертні зрізи. Уже тоді студенти розв’язували ситуаційні завдання, які були для нас абсолютно новими. Ці завдання складали Віктор Матвійович та його колектив. Більше того, рік у рік там ставилися двійки на держіспиті.

Останні кілька років у медвузах проводиться ліцензійний екзамен «Крок-2» (за американською системою). Це письмовий іспит (він не анонімний). Студентам пропонується 200 тестів із клінічної медицини. Кожен із тестів — це стислий опис клінічної ситуації і п’ять варіантів відповіді, із яких один правильний. Отож, за результатами цього екзамену лідирують Донецький і Дніпропетровський медуніверситети.

— А київський?

— Наш вуз, на жаль, був спочатку на шостій позиції, а потім опустився ще нижче. Цього року, треба сказати, ми мобілізувалися, не годиться столичному національному медуніверситетові пасти задніх.

При цьому слід зазначити, що рейтингове місце нашого університету за результатами ліцензійного іспиту було одним із найоб’єктивніших, бо ми спеціально не «муштрували» студентів.

— Крім «Кроку-2», у недалекій перспективі планується запровадити «Крок-1» і «Крок-3».

— Одна зі складностей сьогодні — це нестиковка між західним підходом до оцінювання знань студента та нашими традиційними держіспитами. Рік у рік ми порівнюємо результати «Кроку-2» і державного екзамену. Треба сказати, кореляція дуже й дуже слабка. Ми поки що намагаємося зістикувати несумісні речі — західні підходи й наші традиційні. Але запровадження ліцензійного іспиту — це рух уперед. Рейтинг за «Кроком» — краще, що в нас нині є для оцінки якості знань.

У рейтингу, на мою думку, слід враховувати кількість захищених дисертацій, статей у солідних журналах і обов’язково публікації в західних часописах. Ну й, безумовно, закордонні гранти.

— Чимало людей переконані, що якість підготовки медиків різко впала...

— Я з цим не згодна. І дозволю собі висловити таку крамольну думку. Я закінчувала інститут 1978 року. Спираючись на свій досвід, можу сказати: сьогодні на клінічних кафедрах зі студентами працюють більше. Мені здається, що нинішні студенти з клінічних питань знають більше, ніж випускники мого покоління. Тепер з’явилися об’єктивізовані методи оцінювання знань. У студентів сьогодні, безумовно, мотивації менше, ніж це було раніше, коли молодий лікар міг прожити на свою зарплату.

— Які, на вашу думку, недоліки нашої медичної освіти?

— Це передусім вал. У жодному зарубіжному медичному вузі немає такого, щоб на клінічній кафедрі в групі було по десять-дванадцять чоловік. Стільки студентів на одного викладача — це неприпустимо. Навчити їх неможливо.

На мою думку, платний прийом на навчання — хибна практика. А в нас половина студентського контингенту — платники. У Києві, та і в багатьох великих містах знайти роботу неможливо. Навіщо нам надвиробництво лікарів?

У нас дуже велике навантаження на викладача. Коли працівник кафедри весь свій час витрачатиме лише на педпроцес, він декваліфікується як лікар. Що в нас уже спостерігається. На Заході, до речі, ніде немає такого величезного педнавантаження.

І третій аспект — це об’єктивізація контролю знань. Однозначно: іспит повинен бути анонімним.

Микола ПОЛІЩУК, професор, голова комітету з питань охорони здоров’я, материнства та дитинства Верховної Ради України:

— Як практикуючий лікар-нейрохірург і викладач хотів би зауважити, що за останні вісім-десять років я змінив свої погляди на підготовку кадрів, зокрема для нейрохірургії. Я багато спілкувався із закордонними колегами, вивчав їхній досвід. Система підготовки кадрів у них цілком інакша. Я також переконався, що і в нас можна підготувати висококваліфіковані кадри. І головне в цій справі — мотивація до навчання.

Однозначно: контрактна форма навчання істотно погіршила підготовку медичних кадрів. Водночас я вважаю, що така форма навчання має повне право на існування. Я — за пільгові кредити на навчання, і коли студент навчається відмінно, держава повинна погашати кредит.

Рівень знань студентів — головний критерій роботи вузу. Вимоги до них мають бути однаково високими — чи то бюджетник, чи то контрактник. І якщо студент не подолав певної планки знань та фахових навичок, — він не повинен продовжувати навчання ані державним, ані власним коштом. Плата за навчання — це не купівля диплома, це можливість навчатися.

Сьогодні держава має регулювати лише кількість фахівців у тій або іншій медичної галузі. У нас розвинена спеціалізована допомога й зовсім не розвинена первинна медико-санітарна допомога. Торік направлення працювати лікарями загальної практики отримали тільки 14% випускників, а в Києві — лише 2%. Переважна більшість обрала «вузькі» фахи. Причина такого становища — відсутність мотивації. Нині є мотивація стати «вузьким» спеціалістом — стоматологом, гінекологом, урологом, хірургом тощо. Чим більше хворих, тим краще лікарям. Тоді як у лікаря загальної практики мотивація повинна бути інша: чим менше хворих, тим менше роботи й тим більше економиться коштів. Але для цього необхідно докорінно змінити практику фінансування в охороні здоров’я, сімейний лікар повинен працювати як юридична особа.

Рейтинг вузів легко було б визначити за умови анонімного складання іспитів. А поки цього немає, ні про які рейтинги не може бути й мови. Так званий державний рейтинг вузів «за основними показниками діяльності», практикований свого часу в Мінздоров’ї, інакше як профанацією й не назвеш.

Багаторічний досвід дозволяє мені мати думку про якість підготовки фахівців у деяких вузах. Побувавши в багатьох із них, я побачив, де і як поставлено роботу з підготовки лікарів. Вартий уваги і наслідування досвід Тернопільської медакадемії ім. І.Горбачевського. Лише один приклад. Викладач отримує надбавку до зарплати, якщо він веде заняття із зарубіжними студентами іноземною мовою. Або підготував навчальний посібник, методичні рекомендації і т.п. Тобто в нього є мотивація підвищувати свій професійний рівень, творчо працювати. Хороша система підготовки фахівців у Вінницькому національному медуніверситеті, Івано-Франківській державній медичній академії. Приємне враження справили на мене окремі випускники Одеського медуніверситету, хоча це не дає підстави судити про вуз у цілому. Дуже здібні, грамотні спеціалісти виходять також із Київського національного медуніверситету, але в цілому його випускники не найкращі. Високим рівнем підготовки вирізняються молоді фахівці, котрі закінчили Дніпропетровську медакадемію.

Олег ПЕРЕТЯКА, кандидат наук державного управління:

— Назвати п’ять кращих медвузів дуже важко з таких причин. По-перше, медичні вузи «закріплено» за певними регіонами, тому в областях сконцентровані випускники переважно «базового» навчального закладу. По-друге, спеціалісти не дуже цікавляться, який вуз закінчив їхній колега.

Вважаю, в Україні в медичних фахівців досить низька кваліфікація. Особливо це стосується випускників останніх п’яти-восьми років. Дипломи вітчизняних медвузів не котируються за кордоном, за рівнем практичної підготовки наші випускники не можуть конкурувати з середніми медичними працівниками інших країн.

Спираючись на власний досвід (працював начальником відділу кадрів обласного управління охорони здоров’я і директором курсів підвищення кваліфікації середніх медпрацівників) та регіональну специфіку, можу запропонувати такий рейтинг українських медвузів:

Київський національний медичний університет ім. О.Богомольця; Тернопільська медична академія ім. І.Горбачевського; Одеський медичний університет; Донецький медичний університет; Харківський медуніверситет.

Андрій СЕРДЮК, академік АМНУ, директор Інституту гігієни та медичної екології ім. О.Марзєєва, екс-міністр охорони здоров’я України:

— Не можу погодитися з думкою, що якість підготовки лікарів останнім часом у нас різко погіршилася. Медична вузівська школа була в нас однією з найкращих у колишньому СРСР і залишається нині на рівні. Сьогодні в студента-медика є всі можливості стати хорошим лікарем. Інша річ, що деякі студенти-контрактники вважають, мовляв, коли заплатив за навчання, то це дає право на отримання диплома.

Назвати п’ятірку кращих вузів дуже складно. Я їх усі знаю, вони для мене рідні. Але якщо вас цікавить моя суб’єктивна думка… Пальму першості я віддаю Дніпропетровській медичній академії. Дуже хороший, сучасний вуз — Харківський фармацевтичний університет. Високим рівнем підготовки спеціалістів характеризується Львівський державний медичний університет ім. Д.Галицького. Невеликий, але дуже хороший вуз — Вінницький національний медичний університет ім. М.Пирогова. Найпотужніший за своїм професорсько-викладацьким складом Київський національний медуніверситет ім. О.Богомольця. Потім ідуть Донецький, Тернопільський, Одеський...

Фінансист із фермерським ухилом

Як і юридичну, економічну освіту сьогодні можна одержати чи не в кожному другому вузі країни. Відчувши кон’юнктуру, економістів різних профілів почали готувати будівельні, туристичні, технологічні, транспортні, медичні й навіть філологічні вузи. Взагалі-то, зовсім не погано, коли фахівець у галузі, скажімо, харчових технологій знає бухоблік або економіку підприємств. Але дипломи з подвійною чи вузькою спеціалізацією видають лише деякі вузи.

Так, у Київському університеті туризму, економіки і права є спеціальність «Економіка туризму і готельного господарства», у Таврійській державній агротехнічній академії (м. Мелітополь) їх кілька — «Економіка фермерських господарств», «Біржова діяльність в АПК», «Фінансування і кредитування в галузях АПК». Більшість же переважно готує за традиційними спеціальностями: «Економічна теорія», «Облік і аудит», «Фінанси», «Банківська справа», «Економічна кібернетика», «Економічна теорія», «Міжнародна економіка». Тому головна проблема для абітурієнта — визначити вузи, у яких економічну освіту дають найліпше.

Перший показник, на думку більшості опитаних журналістом «ДТ» викладачів вузів (із певних причин вони не захотіли називати своїх прізвищ), — форма власності навчального закладу. Як і раніше, вважають, що в державних інститутах та університетах підготовка краща, ніж у приватних. Хоча зрідка трапляються винятки, щоправда, це стосується лише великих вузів.

Також чималу роль відіграють і традиції викладання, що дотепер збереглися в державних вузах. У зв’язку з цим, до речі, варто звернути увагу і на те, коли в обраному вузі з’явилася потрібна студентові економічна спеціальність: багато економічних кафедр створені недавно, вони не мають напрацьованих програм навчання, потрібної кількості кваліфікованих викладачів і нерідко дають дуже посередню освіту. Навіть тоді, коли вуз лідирує за своїм основним профілем.

Наступний пункт — матеріально-технічна база. Сучасна економічна освіта грунтується на комп’ютерних технологіях, без яких читання підручників — майже марна трата часу. Далі — кваліфікація викладачів. Тут деякі регіональні вузи за професорсько-викладацьким складом можуть скласти гідну конкуренцію столичним.

Ще один показник — організація виробничої практики. Взагалі-то, кожен вуз зобов’язаний посилати студентів на практику — без цього він не пройде акредитації. Але все залежить від того, скільки часу на цю практику виділяється і в яких підприємствах та організаціях вона проходить. Як правило, великі державні і приватні вузи мають домовленості з різними підприємствами та організаціями, зокрема й за кордоном. Деякі навіть організовують закордонні стажування, щоб студенти згодом могли одержати дипломи іноземного зразка (лише окремі вітчизняні вузи можуть похвалитися тим, що їхні дипломи визнаються не тільки в Україні).

І, нарешті, останній і, на думку наших респондентів, найважливіший момент: мотивація студентів, чітке розуміння того, для чого студент учиться, і прагнення одержати якомога кращу освіту. Як правило, у державних вузах ця мотивація вища, там більше честолюбних і амбіційних молодих людей — це формує відповідне інтелектуальне середовище. У такій атмосфері «підтягуються» відстаючі, викладачі намагаються «викладатися» за максимумом, даючи в багатьох випадках значно більше, ніж передбачено програмою. У більшості приватних вузів мотивація студентів низька, зацікавлених у навчанні — меншість: напевно, молодь думає, що, заплативши за навчання, можна більше нічого не робити.

З огляду на вищезазначене, найчастіше наші респонденти називали такі вузи: Київський національний університет ім. Тараса Шевченка (економічний факультет), Київський національний економічний університет, Київський національний торгово-економічний університет, Міжрегіональна академія управління персоналом, Європейський університет і Київський міжнародний університет.

Думка практиків стосовно економічної освіти у країні трохи інша.

Володимир КУНГУРЦЕВ, віце-президент із питань науки та освіти Українського національного комітету Міжнародної торгової палати:

— На перше місце за якістю підготовки фахівців економічного профілю я б поставив Київський національний економічний університет і Київський торгово-економічний університет. Перший дає кращу теоретичну підготовку, другий —глибші практичні знання. Як на мене, ректор торгово-економічного університету краще зорієнтувався в сьогоднішній ситуації і зумів вчасно підкоригувати навчальні плани: вуз готує висококваліфіковані кадри економістів для торгівлі, митниці, спецслужб. Серед приватних вузів я б виділив невеликий, але з хорошим підходом до навчання студентів Київський інститут ринкових відносин. Він здобув визнання не тільки в нашій країні, а й за кордоном. Проте якщо говорити про якість економічної освіти загалом, то отримання диплома ще не свідчить про готовність випускника до роботи на підприємстві. Так було завжди, так є тепер. Один із аналізів дипломних робіт студентів засвідчив: до самостійної діяльності готові лише троє-четверо з десяти.

Віктор ЛИСИЦЬКИЙ, кандидат економічних наук:

— Зі мною на стажуванні в Нацбанку працювали студенти з Києво-Могилянської академії — там дуже непогана підготовка. Я хорошої думки про Національний технічний університет «КПІ» (зі мною працювали деякі його випускники) — я б віддав йому друге місце. Третє — Київському національному університетові ім. Тараса Шевченка і Київському національному економічному університету. Також серед лідерів я назвав би Український державний морський технічний університет ім. адмірала Макарова (Миколаїв).

Віктор БАЗИЛЕВИЧ, доктор економічних наук, декан економічного факультету Київського національного університету ім. Тараса Шевченка:

— Наприкінці 80-х — на початку 90-х, коли економіка опинилася перед новими якісними змінами, постала потреба у підготовці фахівців практично всіх економічних спеціальностей. Загалом економічна освіта останніми роками якісно змінилася. Навчальні плани і методичне забезпечення актуалізовано. Економічна освіта в сучасних умовах дуже активно змінюється і здатна робити певні кроки назустріч ринку та суспільству.

Наш факультет почав готувати студентів з економічної теорії, економіки підприємства, міжнародної економіки, менеджменту організацій, обліку й аудиту, економічної кібернетики, банківської справи та фінансів. До того ж усі ці кафедри — випускаючі. Тому освіта на економічному факультеті дає можливість працювати в усіх галузях економіки і охопити весь спектр посад — від технічних до керівних. Але головне, що вирізняє наших випускників, — фундаментальна системна теоретична підготовка, яка дає можливість аналізувати, самостійно вибирати варіанти вирішення проблем.

Звичайно, для того, щоб стати справжнім професіоналом, потрібна практика. Відповідно до навчальних планів, у нас на неї відведено до двох місяців. Але сьогодні не обов’язково працювати на конкретному підприємстві, щоб набути необхідних навичок. Дуже важливо вміти користуватися сучасними методами аналізу, знати, звідки і як одержувати потрібні дані, мати достатньо інформаційного і статистичного масиву даних — усе це надають комп’ютерні технології. Завдяки їм студенти працюють із реальною документацією і нормативною базою, що існують на реально діючому підприємстві. Тому вже на студентській лаві людина отримує позитивний практичний досвід, який закріплюється й адаптується вже безпосередньо на практиці. Тобто, якщо раніше випускникові був потрібен значний період для «входження» в роботу, то сьогодні, завдяки комп’ютерним технологіям, він уже в процесі навчання адаптується до умов праці, включається в технологічний процес і практично відразу після одержання диплома готовий до виконання досить складних функцій.

— Які ще вузи, на вашу думку, дають найбільш якісну економічну освіту?

— Щоб сказати, наскільки різна освіта у вузах, потрібно мати у своєму розпорядженні певні параметри. Один із них — олімпіади з різних економічних спеціальностей. Їх проводить і сам економічний факультет університету, і посилає своїх студентів у інші вузи. У нас не один рік проводиться олімпіада з економічної теорії, нинішнього року в ній брало участь 23 навчальних заклади практично з усіх регіонів. Перше місце посіла студентка економічного факультету Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. На другому місці — представники Київського національного економічного університету. У цілому підготовка в цьому вузі на досить високому рівні. Там є своя специфіка, але в них також давні традиції викладання, працюють висококваліфіковані кадри, і випускник цього вузу має хорошу підготовку.

Я також відзначив би, що на належному рівні готуються кадри і в Київському національному торгово-економічному університеті. У Харківському національному університеті ім. В.Каразіна серйозна економічна школа, і випускників цього вузу також поважають професіонали. Ще б я назвав серед вузів, які дають якісну підготовку, Донецький національний університет, у якому працюють багато випускників нашого факультету. Серед недержавних вузів я б відзначив Міжрегіональну академію управління персоналом, Європейський університет.

Кібернетика — сходинки у віртуальний світ

Професію програміста, комп’ютерника пересічний громадянин в Україні поставив на сьоме місце. Тобто в народі вироблено чітке уявлення про те, що ми живемо в інформаційному світі. Ідучи за модою, багато вузів (навіть ті, котрі виросли з технікумів) намагаються готувати програмістів. Природно, отримати не лише диплом, а й серйозні знання, можна далеко не в кожному з них. «ДТ» запропонувало проаналізувати ситуацію провідним українським фахівцям і назвати факультети, де можна одержати грунтовну підготовку з цієї професії.

Сергій АЗАРОВ, доктор технічних наук, директор Lucky.Net:

— Я не хотів би все спрощувати й розставляти по поличках, мовляв, ось цей університет на першому місці — загорніть. Вища освіта занадто серйозна річ, аби тут помилитися, тому пропоную спочатку розібратися, що стоїть за вже таким звичним словом «програміст». Програмування базується на п’яти концепціях мов програмування. Тут і імперативні мови, і мови, побудовані на рекурсивних функціях, які дозволяють розв’язувати значно цікавіші завдання, пов’язані зі штучним інтелектом. Наступна концепція програмування — об’єктно-орієнтовані мови. Є кейс-технології і ще багато чого іншого. Проте можна володіти лише частиною цього багатства і працювати програмістом.

Цей фах за кваліфікацією можна розділити на три рівні. На першому працюють так звані кодувальники. Для них достатньо знати одну мову. Така робота — те саме, що праця перекладача з іноземної.

Другому рівню відповідає програміст, котрий займається алгоритмами. Їх можна писати в будь-якій алгебраїчній, графічній, табличній і навіть лексиграфічній формі. Власне, алгоритм — це послідовність операцій, що приводять до бажаного кінцевого результату. Програмісти, котрі пишуть алгоритми, як правило, за інтелектом значно перевищують кодувальників.

Третій рівень — системні програмісти. Вони оперують не одним алгоритмом, а їхньою сукупністю...

Гадаю, сказати все це необхідно, аби той, хто ступає на цей шлях, усвідомив, чим він хоче займатися і які в нього для цього є дані. Так, коли людина збирається бути кодувальником, її нескладно навчити певній мові. При цьому варто врахувати: програмування — фах, який вимагає специфічних якостей. Приміром, я не зміг би працювати програмістом, бо мені не притаманна скрупульозність, інтерес до деталей, відсутнє вміння радіти віднайденню нових елементів і викладати з них мозаїку. Кодувальник, котрий знає досконало одну мову, як віртуозний токар, «виточує» різноманітні програми. Аби стати хорошим кодувальником, бажано мати базову математичну освіту, але не обов’язково закінчувати суперуніверситет. Я знаю досить-таки непоганих програмістів зі знаннями на рівні прикладної математики.

Вимоги підвищуються, якщо людина збирається займатися алгоритмізацією. Вона має бути хорошим прикладним математиком і зобов’язана добре знати всю бібліотеку алгоритмів, яка існує сьогодні. Окрім того, вона повинна розбиратися в різноманітних методах організації обчислень, розуміти, що таке розпаралелювання процесу та ще багато чого. Бажано, аби при цьому освіту було здобуто в солідному навчальному закладі. В Україні це Київський національний університет ім. Тараса Шевченка та, звісно, факультет інформатики й обчислювальної техніки в Національному технічному університеті «КПІ». Якщо ви хочете займатися фундаментальними теоретичними питаннями, обирайте класичну університетську освіту, коли ж вас приваблює жива робота в фірмі, на виробництві — обирайте факультети технічних університетів. Вони досить хороші в кількох українських містах...

Нарешті, третій рівень — системні програмісти. Я свідомо кажу про них після того, як репрезентував університети, бо стати системним програмістом не можна, не попрацювавши певну кількість років на солідну фірму. Тут потрібна компанія-бренд, котра допомогла б молодій людині потрудитися в колективі над великим проектом. Лише тут вона зможе подивитися на себе з боку і стати класним професіоналом.

Олександр ПАВЛОВ, професор, декан факультету інформатики й обчислювальної техніки Національного технічного університету України «КПІ»:

— Ми живемо в постіндустріальному, інформаційному світі. У ньому всім потрібні програмісти — розробники інформаційних технологій. Чому беруть наших випускників на роботу в усі країни? Річ у тому, що розробка інформаційної технології для будь-якого об’єкта — суто індивідуальна. Скільки створюється об’єктів, стільки потрібно програмістів. Відчуваючи цю тенденцію, нові вузи й навіть колишні технікуми намагаються відкрити свої факультети програмування.

У чому специфіка факультету інформатики й обчислювальної техніки «КПІ» на цьому тлі? Ми прагнемо випускати не користувачів, котрі мали б справу з інформаційними технологіями, розробленими десь, а проектувальників нових технологій. Тому наш випускник повинен мати величезний багаж: глибоке знання математики (це передусім), системного аналізу, програмування. Аби їх дати студентові, ми, по-перше, зберегли, попри всі труднощі останніх років, наші традиційні наукові школи. Візьміть будь-який приватний навчальний заклад, створений протягом останніх десяти років, — там нічого цього немає, бо пройшло занадто мало часу, аби вони могли «наростити м’язи». По-друге, ми поставили завдання — забезпечити студентам можливість вибору. Вони з третього курсу працюють у фірмах...

— І скільки вони заробляють?

— Коли відбувається розподіл випускників, я пропоную відмінникам іти в аспірантуру. У відповідь чую: «Шановний пане професоре, а скільки ви заробляєте?..» І далі дізнаюся, що він уже має втричі більше. Мої п’ятикурсники одержують до 400, а найкращі — 600 доларів, 100—150 доларів — їхня зарплата вже на третьому курсі. При факультеті існують науково-дослідні інститути. Є навіть приватна фірма, котра здобула популярність у світі. Завдяки їй із факультету не пішли кращі професори в галузі розробки інформаційних технологій. Хоча ці професори майже нічого не отримують за викладацьку роботу, але з третього-четвертого курсу вони набирають у свої лабораторії студентів, і з їхньою допомогою впроваджують сучасні інформаційні системи у виробництво. Наші студенти створили інформаційне забезпечення для податкової служби України. Нині вони розробляють інформатику для транспорту нашої країни. Тобто студенти ще в університеті отримують найцінніший досвід розробки та впровадження сучасних інформаційних технологій.

— Чи можна вступити до вас без «блату»?

— Лише так і потрібно вступати, бо слабкий студент у нас не втримається. Ми в середньому по факультету відраховуємо 200—300 студентів за рік. Навчатися в нас дуже важко. Але інакше не можна — важливий рівень та ім’я. Професія програміста дає змогу зайняти гідне становище в суспільстві. Найкращий приклад того — Білл Гейтс. Я пишаюся, що фірма «Майкрософт» виділила гроші на відкриття лабораторії інформаційних технологій на нашому факультеті. Я міг би назвати прізвища наших дуже успішних випускників. Ось свіжий приклад: кілька банків звернулися до ректора із проханням провести зустрічі з успішними студентами КПІ, аби взяти їх на роботу. Сьогодні очевидно — щоб заробити мільйони, потрібен тренований мозок.

Біда нашого факультету — тут навчаються талановиті прагматики. Сьогодні вони приходять не займатися наукою (про що мріяло наше покоління), а здобути знання, аби добре жити. У чому їм не відмовиш — вони закохані в комп’ютер...

— Чому ми не можемо організувати талановитих комп’ютерників і заробляти мільярди, як це робить Індія, Бразилія, Шрі-Ланка?

— По-перше, у світі не хочуть, аби розробка була українською. До мене як до декана двічі приїжджали представники відомих фірм «Філіпс» і «Сіменс» із вельми привабливою пропозицією. Мовляв, ми вам скажемо, що потрібно викладати факультативом на старших курсах, і забезпечимо практику в Голландії, Німеччині, аби випускники могли «з коліс» працювати за рубежем на фірмах. За це обіцяли дуже привабливі зарплати викладачам. На їхній подив, я запропонував готувати випускників для українських філій цих фірм, щоб люди нікуди не їхали. Фірмачі пішли й більше не приходять. Якщо далі наша країна розвиватиметься за сценарієм, змальованим в інтерв’ю Михайла Згуровського («ДТ», № 18—19, 2004 р.), то вже в недалекому майбутньому вона буде першою у рамках ЄС із розробок і продажу програмних продуктів. Бо таких наукових сил, такої якості освіти в галузі програмування, як в Україні, немає ні в Польщі, ні в Угорщині, ані навіть у Франції... Нам усе-таки дісталася хороша спадщина — у Києві був світовий центр кібернетики й інформатики, і ми всі вийшли звідти. Окрім того, в Україні традиційно сильна математична школа.

— Назвіть, будь ласка, п’ять кращих факультетів у вузах України, де можна здобути хорошу кібернетичну освіту?

— Перше місце, без удаваної скромності, я віддав би нашому факультету, потім поставив би Національний технічний університет «Харківський політехнічний інститут», Національний університет радіоелектроніки (Харків), далі — Львівська політехніка, Донецький політех. Теоретична інформатика добре поставлена на факультеті теоретичної кібернетики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка.

Іван СЕРГІЄНКО, академік НАНУ, директор Кібцентру НАН України:

— Я б поставив на перше місце Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, на друге — КПІ. Вони майже одного рівня. Відзначив би відповідний факультет у Києво-Могилянській академії. Є ще Фізико-технічний інститут при НАНУ. Там працюють кафедри з різних напрямів: матеріалознавства, фізики, біофізики. Є там і наша кафедра. На ній навчається лише близько 20 осіб, але це освіта на сучасному рівні. Можна було б ще назвати Дніпропетровський університет, Інститут штучного інтелекту в Донецьку. Необхідно також відзначити потужні факультети у Сімферопольському та Львівському університетах. Непогано поставлено справу в Ужгороді. На щастя, в Україні є де здобути серйозну кібернетичну освіту.

Професія — мільйонер

Вочевидь, рівність у злиднях неабияк набридла українцям, і вони п’яте місце в рейтингу віддали бізнесменові, саме уявлення про якого стільки років витравлювалося з нашої свідомості. Дев’яте місце посів менеджер — теж професія з виключно ринкового світу (її лише недавно внесли у класифікатор професій в Україні), а десяте місце дісталося приватному підприємцю — узагалі чистому буржую. Загалом професії, що відкривають перспективу заробити мільйон, зайняли майже третину п’єдесталу пошани. На жаль, наші експерти опинилися в тупику — жодна професія не продемонструвала стільки різних думок. Воно й зрозуміло — це для нас нове. Сподіваємося, абітурієнт із названих експертами вузів вибере саме той, котрий виправдає його сподівання.

Борис МАЛИЦЬКИЙ, професор, директор Центру дослідження науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.Доброва НАН України:

— У США існує проста система оцінювання якості роботи вищого навчального закладу — рейтинг визначається не за статусом закладу (наприклад, національний), не за кількістю студентів, а за внеском, що його вносять випускники вузу в розвиток світової економіки. Мені найближчий інноваційний менеджмент — без урахування інноваційного моменту в сучасній освіті, на мою думку, неможлива об’єктивна оцінка роботи вузу. На жаль, ці елементи ще не здобулися в нашому суспільстві на належну увагу. Тому, гадаю, немає сенсу визначати рейтинг наших вузів.

Володимир ЩЄЛКУНОВ, професор, президент Українського національного комітету Міжнародної торгової палати:

— Вибираючи фах, не зайве зазирнути вперед. За роки, коли студенти вчитимуться, багато що зміниться, у тому числі й популярність різних професій. Тенденції в освіті випереджають подальший розвиток країни. Приємно відзначити тенденцію останніх років — намітилося збільшення кількості бажаючих опанувати інженерно-технічні спеціальності, хоча недавно тут спостерігався катастрофічний обвал. Стабілізувалася ситуація з охочими вступити на юридичні факультети. Як і раніше, ваблять професії, пов’язані з міжнародною економікою, правовими відносинами та всім, що стосується побудови систем логістики.

— Які п’ять факультетів найкраще підготують до несподіванок, що таїть у собі робота бізнесмена? Адже програма підготовки менеджерів, напевно, дуже відрізняється від підготовки економістів...

— Чому? Фактично одне й те ж — наші програми відповідають міжнародним нормам і вимогам, вони затверджуються в МОНе. На мій погляд, хорошу підготовку можна одержати у спеціалізованих університетах. Хай би що казали про нові технології, про прогресивні системи навчання, про роль дистанційного навчання, але школа і традиція — це дуже важливо. Тому найсильніші економічні школи, як я розумію, є в Київському національному економічному університеті. Що стосується міжнародної торгівлі, міжнародних відносин, питань, пов’язаних із бізнесом, — це в Київському торгово-економічному університеті. Багато дисциплін тут викладається з правил ведення бізнесу Міжнародної торговельної палати. Третє місце я віддав би економічному факультету Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Серед перспективних назвав би і Київський університет ринкових відносин. Не можна не відзначити Європейського університету. Досить сильна школа в Києво-Могилянській академії, де зуміли об’єднати реальну українську дійсність із вимогами міжнародного рівня до менеджменту. В усіх цих вузах — добре поєднання викладання теорії та практики.

Василь ГЕРАСИМЧУК, професор, декан факультету менеджменту і маркетингу Національного технічного університету «КПІ»:

— Коли Союз ішов до розвалу, задихався військово-промисловий комплекс, стало зрозуміло — звичні традиційні підходи вже не працюють. Тоді в «КПІ» було створено кафедру управління виробництвом, потім кафедру промислового маркетингу і, зрештою, у 2002 році відкрито ще одну кафедру — міжнародної економіки. Аналогічні процеси досить характерні для українських вузів України останнім часом, і результати свідчать самі за себе — чимало наших студентів працюють у бізнесі, багато хто з них готується відкрити власну фірму.

Проте навчання в нас — не для слабких, тому що дуже високі вимоги до знання математики. Якщо її не здаси, не потрапиш на факультет менеджменту і маркетингу. Це дуже жорстке і густе сито. На жаль, школа в Україні знизила рівень підготовки дітей. Довелося організовувати систему довузівської підготовки — є близько 100 шкіл, із якими ми погоджуємо свої вимоги. І вони дають нам сильних абітурієнтів. Тут довузівську підготовку проходять близько 10 тисяч дітей. Проте її закінчення — ще не гарантія вступу.

Підготовка на факультеті ведеться не так, як це робиться в інших вузах. Ми спрямовуємо навчання на те, щоб наш інженер-менеджер мав свою нішу, а не був економістом загального профілю. Так само, як, приміром, і юрист у нашому вузі — це юрист для конкретної промислової галузі. У нас акцент на економіці підприємства, організації виробництва, менеджменті, маркетингу, основах підприємництва.

Є багато цікавого і в наших колег в інших вузах. Я б відзначив Київський національний економічний університет (у народі — нархоз), економічний факультет Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, Національний університет «Львівська політехніка», позитивно ставлюся до колег у Національній металургійній академії (Дніпропетровськ), Національному політехнічному (Харків), Національному технічному університеті (Донецьк), Національному технічному університеті (Севастополь), Національному технічному університеті (Одеса).

Богдан ГАВРИЛИШИН, професор, академік НАНУ, екс-директор Міжнародного інституту менеджменту (Швейцарія):

— Я назву лише два відомих мені вузи, які готують менеджерів у західному розумінні цього слова. Це Міжнародний інститут менеджменту в Києві (ректор — професор Богдан Будзан) і Бізнес-школа в Києво-Могилянській академії, якою керує професор Павло Шеремета. Ці заклади працюють за європейськими програмами, у них викладають відомі в усьому світі професори, тож їхні випускники цілком на рівні. Про це свідчать як відгуки європейських бізнесменів про студентів цих бізнес-шкіл, так і перемоги останніх у міжнародних бізнес-змаганнях, у яких бере участь дуже сильний склад зі США, ЄС та інших країн. Я впевнений, невдовзі українські бізнесмени стануть дуже відомими у світі. Перші їхні кроки дуже вражають.

Павло ШЕРЕМЕТА, професор, Бізнес-школа Києво-Могилянської академії:

— У своїй оцінці я спиратимуся на західні критерії оцінювання хоча б тому, що там напрацьовано колосальний досвід у розвитку і викладанні дисциплін, які сприяють формуванню бізнесмена, менеджера. Насамперед відзначу, що на Заході існує чіткий поділ професій економіста і менеджера. Економічні факультети там займаються тим, що пов’язано з економічною теорією. Це мікро- і макроекономіка, економетрія. Тобто тут вивчають теоретичні основи функціонування всього економічного механізму. Економісти можуть займатися і вужчими питаннями, наприклад, історією економічних учень, політичною економією, соціальною економією, економікою міст тощо... На такому факультеті головний напрям — вивчення теорії, тому основна вимога до студента — наявність аналітичних здібностей.

Водночас бізнес і менеджмент потребують певних людських якостей. Навіть бізнес-факультети на Заході називаються бізнес-школами. Тут необхідні управлінські, лідерські риси. У нас такі школи називаються ще інститутами менеджменту. Хоча не слід забувати, що й випускники цих шкіл повинні пройти досить хороший аналітичний тренінг.

— Назвіть, будь ласка, п’ять кращих бізнес-шкіл в Україні…

— За якістю підготовки, гадаю, ми — перший номер. Розумію, це нескромно, проте чесно. На друге місце я б поставив Міжнародний інститут менеджменту (МІМ). Ви правильно зробили, що, аналізуючи, розділили економічну і бізнес-освіту. Вузи, які я назвав, готують спеціалістів у західному розумінні. Основна база для підготовки в них — програма MBA, що дозволяє випускати магістрів бізнес-адміністрування. Навіть такий відомий державний вуз, як КНЕУ, дає програму МBA. Отож, хоч наша держава її й не визнає, ні нам, ні нашим випускникам це репутації не псує.

Відзначу, що багато українських вузів, які випускають менеджерів, готують їх не за програмою MBA, а викладають менеджмент організацій — фах, ліцензований МОН. Тут орієнтація йде не на глобальні тенденції у світі, не на бізнес-освіту в західному розумінні, а на стандартну адміносвіту. Це факт нашого життя, і я залишу його без оцінки. Фактично більш-менш об’єктивний рейтинг у цих умовах виставити неможливо, адже це все одно що порівнювати яблуко з грушею.

Поділ на підготовку менеджерів у західному розумінні і за профілем Міносвіти необхідно ще доповнити тим, що вузи, які належать до МОН, насамперед готують бакалаврів. Ми ж із бакалаврами не працюємо. Ми готуємо менеджерів, які вже пройшли школу виживання в бізнесі, ми працюємо з тими, у кого за плечима школа практичного менеджменту.

Терміново потрібні «іноземці».
Гідної оплати не гарантовано?

Сьогодні вітчизняна шкільна освіта підтримується стараннями людей, котрі відкинуті за межу бідності, але продовжують служити суспільному благу й тоді, коли держава, по суті, відвернулася від них. Довго така ситуація тривати не може. Але вибуху обурення вона вже не викликає. Немає сил. Немає віри в керівництво освітою. Немає надії, що хтось нарешті відповість за все, що відбувається. Але, схоже, у самому суспільстві ще залишилася повага до Вчителя. Його великого терпіння, творчої праці, людинолюбства й вірності покликанню. Напевно, той факт, що шкільні викладачі потрапили у фаховий топ-лист, засвідчує і зрушення у свідомості наших співгромадян, і поступове розуміння: у постіндустріальному інформаційному суспільстві цінністю номер один є знання і вміння. А провідником до них (читай — до успішної кар’єри й високої зарплати) як був, так і залишається учитель. Безумовно, висококваліфікований, творчий і сучасний. Одне слово, учитель нового покоління.

Яким педагогічним вузам країни під силу кувати такі кадри, взагалі — які педуніверситети України заслужили право іменуватися кращими, ми спробували з’ясувати в авторитетних освітян. А заодно поцікавилися, які, на їхню думку, вчителі-предметники сьогодні «наймодніші» і найзатребуваніші та хто складе їм конкуренцію завтра-післязавтра?

Павло ПОЛЯНСЬКИЙ, директор департаменту загальної середньої і дошкільної освіти МОН України:

— Узагалі, на мою думку, будь-які рейтинги (за винятком спортивних, де є чіткі критерії ранжирування) будуть суб’єктивними. Наразі я можу судити про «хорошість» того чи іншого педвузу з листів, які надходять у МОН і засвідчують інтерес громадян до того чи іншого вищого навчального закладу, їхнє бажання вступити в нього або віддати туди на навчання своїх дітей. А також із участі цих вузів у сучасних інноваційних проектах. Приміром, у всеукраїнському експерименті з впровадження системи зовнішнього стандартизованого тестування. Тому я назвав би Національний педагогічний університет ім. М.Драгоманова, за ним його регіональних «колег» — Одеський педуніверситет, Харківський, Полтавський, Тернопільський, Ніжинський. Навчальні заклади, куди випускники цих вузів влаштовуються на роботу, як правило, не мають претензій до якості підготовки молодих фахівців. У перелічених вище вузах досить високі конкурси на всі факультети. Це — також одне зі свідчень їхньої престижності. Але, повторюю, цей рейтинг — дуже умовний, суб’єктивний, і мені не хотілося б, аби він сприймався як вердикт — ось вона, перша п’ятірка.

«Наймодніші» й найзатребуваніші вчителі сьогодні — викладачі правознавства (це — відлуння недавнього скаженого попиту на відповідні спеціальності), інформатики й іноземних мов. Гадаю, затребуваність «іноземців» та «інформатиків» збережеться й у найближчому майбутньому. Оскільки, хоч і маємо високі конкурси на факультети, які їх готують, випускники опісля далеко не завжди йдуть працювати у школу. Крім того, сьогодні постежується ренесанс попиту на точні та природничі науки — математику, фізику, хімію, біологію. Отже, знадобляться й нові висококваліфіковані кадри.

Борис ЖЕБРОВСЬКИЙ, начальник Головного управління освіти і науки м.Києва:

— Гадаю, ніхто не візьме на себе сміливість відповісти на запитання «Які педвузи України найкращі?» Оскільки в країні ще не працює рейтингова система визначення якості їхньої роботи. Можу лише сказати, що фахівці з початкової школи вже багато років запевняють: найкращі вчителі — випускники педколеджів, а не університетів. Аргументація — вони набагато більше практикуються у школах, працюють безпосередньо з дітьми. У педколеджах менше й так званих загальних дисциплін, які, безумовно, хороші для розвитку особистості, але для щоденної роботи зі школярами мало що дають.

Коли ж говорити про те, як ранжирувати вузи, — я на перше місце поставив би критерій «кількість випускників, котрі прийшли працювати у школу». (Така статистика є і в кожному регіоні, і в МОН. По місту Києву, на превеликий жаль, цей показник залишається низьким.) Потрібно проаналізувати і структуру педуніверситетів. Адже вони готують чимало фахівців — приміром, юристів, — котрі апріорі ніколи не трудитимуться у навчальних закладах середньої ланки. Так, ці спеціальності сьогодні популярні, вуз на них заробляє, а школа ж від цього не отримує анічогісінько.

Згаданий вище критерій може бути по-справжньому показовим, оскільки продемонструє, наскільки успішна профорієнтаційна діяльність вузу, наскільки цілеспрямовано тут працюють з абітурієнтами тощо. Тобто чи «заряджені» його студенти на школу? На жаль, сьогоднішні опитування першокурсників педуніверситетів на цю тему свідчать про прямо протилежне: туди вступають ті, хто не збирається працювати в загальноосвітніх закладах. Крім того, навчальний процес у хорошому педвузі слід будувати так, аби не на останньому курсі, а набагато раніше можна було перевірити здібності студента до педагогічної діяльності. Чим раніше він зрозуміє, що помилився, тим краще для нас — у школу не прийде випадкова людина.

Одне слово, визначити зараз, який вуз кращий, неможливо. Але ваше запитання дуже правильне в тому сенсі, що на часі вироблення стрункої системи рейтингів, із допомогою якої стане можливим таке ранжирування.

Київ — єдине велике європейське місто, де всі школярі вивчають іноземну мову з першого класу. Нині питання ставимо так, аби наші хлопчики й дівчатка з п’ятого класу студіювали другу іноземну. Сьогодні у столичних школах викладають 24 мови, ми ж хочемо, аби вивчалися усі європейські. Тобто найзатребуванішими предметниками для нас були й будуть учителі іноземних мов. Звісно, потрібні і викладачі інформатики, бракує Києву також учителів фізики та праці.

Олена ОНАЦЬ, директор Київської спеціалізованої школи №41, президент Асоціації керівників шкіл України:

— Серед безумовних лідерів — Національний педуніверситет ім. М.Драгоманова. Наша школа є базовою для цього вузу, ми не з чуток знаємо, хто такі студенти-«драгомановці», потому приймаємо їх на роботу. Національний педуніверситет добре готує вчителів початкової школи, які, до слова, завжди будуть потрібні. Багато хорошого чула про Ніжинський, Переяславський, Харківський, Полтавський, Уманський педагогічні університети.

Вимога часу — більше висококваліфікованих учителів іноземних мов, інформатики. Багато вакансій викладачів фізичної культури, трудового виховання, математики, історії і права. Взагалі, завтра буде затребуване все, пов’язане з новими технологіями.

Раніше трудове навчання обмежувалося рамками столярно-слюсарної справи. Завтра — це дизайн, прикладні види мистецтва й т.п. Знадобляться і вчителі, здатні викладати інтегровані курси. А відповідних викладачів поки що немає, їх необхідно готувати.

Людмила ПАРАЩЕНКО, директор Київського ліцею бізнесу, голова Асоціації керівників шкіл м. Києва:

— У нашого ліцею був хороший досвід співпраці з Національним педуніверситетом ім. М.Драгоманова, коли ми самі могли вибирати студентів. А також із Національним економічним університетом, де готують економістів, які мають право викладати курси економіки. Я особисто дуже вірю в Київський педуніверситет ім. Б.Грінченка, що втілює в життя нову модель підготовки педагогічного працівника і здатний гнучко реагувати на потребу в кадрах. У Київському педуніверситеті в процес підготовки майбутнього вчителя залучені методисти-практики, там є дуже хороша база для того, аби готувати педагогів «поштучно». А це надзвичайно важливо, адже сьогодні педагогічний конвеєр демонструє свою повну неефективність. Було б дуже добре, якби всі педуніверситети орієнтувалися на майстер-класи, індивідуалізацію навчального процесу. Стосовно ж педвузів із інших міст, то багато хорошого чула про випускників Ніжинського, Уманського, Переяслав-Хмельницького. У цілому ж, коли людина, котра закінчила педвуз, іде працювати в школу, — вона вже є знахідкою для навчального закладу. Одна з наших головних бід у тому, що багато новоспечених фахівців не доїжджають до шкіл.

Учителі інформатики, фізики, фізкультури плюс (традиційно) викладачі іноземних мов — ось список найзатребуваніших сьогодні предметників. Дефіцит і вчителів трудового навчання. Сама концепція цієї дисципліни нині дуже серйозно ревізується, тому наставники, здатні навчити школяра лише вистругати стільчик або зробити молоток, сьогодні школі не потрібні. А нових «трудовиків» поки що немає. Та й якими вони мають бути, також запитання...

Учителі, котрі виконують своє основне призначення — навчають думати, навчають учитися, а не запам’ятовувати предметний матеріал, створюють умови для ефективного й цікавого навчання, — були, є і будуть у дефіциті. І йдеться не про предметників, а про вчителів як носіїв культури, методу. Будь-які відомості сьогодні можна отримати моментально і без проблем. Але хто навчить ними максимально ефективно користуватися, буде гідом, консультантом? Природно, лише «дефіцитний» учитель.

Віктор ГРОМОВИЙ, заслужений Учитель України, директор гімназії ім. Тараса Шевченка (м.Кіровоград):

— Як кажуть англійці, хороший той університет, у якого «руді стіни», тобто є віковічні освітні традиції. Таким є Полтавський педагогічний університет ім. В.Короленка. Зокрема, там є закладена ще попереднім ректором Іваном Зязюном традиція викладати курс педагогічної майстерності. Звичайно, флагманами серед педагогічних вузів були, є і, сподіваюся, будуть столичний Національний педагогічний університет ім. М.Драгоманова та Національний педагогічний університет ім. Г.Сковороди у «другій» столиці України — Харкові. Авторитет цих педагогічних вузів обумовлений тим колосальним інтелектуальним потенціалом, який зосереджується в обох цих містах. На Заході України мені особисто дуже імпонує здорова амбітність викладачів Дрогобицького педінституту, яка неминуче впливає на якість освіти у цьому далеко не провінційному вузі.

Серед приватних вузів хочу відзначити своїх земляків — соціально-педагогічний інститут «Педагогічна академія» у м. Кіровограді. Керує ним унікальна людина В.Василенко, педагог із глобальним мисленням і талантом гуртувати навколо себе прогресивних людей.

«Наймоднішими» і найзатребуванішими в школі зараз є, як правило, учителі іноземних мов. Та все залежить від атмосфери в кожній окремій школі. Наприклад, у моїй гімназії ім.Тараса Шевченка на «тій висоті», про яку колись говорив класик, стоять поряд із «іноземцями» українські філологи та вихователі-наставники (тьютори). Останні, на мій погляд, і є найперспективнішими фахівцями, оскільки є носіями нової педагогічної ролі. Саме з їх появою традиційне освітнє середовище школи трансформується у систему індивідуального педагогічного супроводу руху учнів за індивідуальними освітніми траекторіями.

Тож, тьютор? це та нова педагогічна кваліфікація, яка потрібна школам уже зараз і, за моїми прогнозами, вона набуде ажіотажного попиту вже через 5—10 років.

Мода на завтра: колір — зелений,

IT-технологічний

На думку експертів, через п’ять років на пострадянському просторі найбільше затребуваними і добре оплачуваним будуть юристи у сфері інвестицій, нерухомості та зовнішньоторгових операцій, а також спеціалісти в галузі IT-технологій — професіонали у сфері продажу, впровадження, програмування і забезпечення безпеки комп’ютерних систем. Відмінні перспективи і в тих, хто вирішив (або вирішить) присвятити себе маркетингові та РR. В авангард прорвуться й інженери — хіміки, харчовики та будівельники. Ну, а як справи з «фаховим» чуттям українських абітурієнтів, «ДТ» спробувало з’ясувати в директора департаменту вищої освіти МОН України Ярослава БОЛЮБАША.

— Незаперечні лідери торішньої вступної кампанії — міжнародні відносини, право і переклад, — розповідає Ярослав Якович. — Конкурси на ці спеціальності були найвищими — по 12—15 заяв на місце. За ними: іноземна мова і література, економіка, менеджмент, журналістика, товарознавство і комерційна діяльність, ІТ-технології, видавничо-поліграфічна справа. Зріс попит на транспортні технології (до речі, найвищий конкурс-2003 серед вузів, що мають статус національних, був у Харківському національному автомобільно-дорожньому університеті — 7,63). Традиційно популярні медичні спеціальності, особливо стоматологія.

— А чим ви пояснюєте такий стійкий інтерес до міжнародних відносин та права? Адже ні для кого не секрет, що в Україні маємо надвиробництво тих-таки юристів.

— Не завжди вибір майбутнього фаху продиктований прагненням одержати фундаментальну підготовку. Крім того, погодьтеся, вчитися на гуманітарному факультеті все ж таки легше: не дарма фізика, хімія, математика і креслення в школі також вважаються найскладнішими дисциплінами. Ну і, звичайно, досі спрацьовує стереотип про виняткову престижність, привілейованість, елітність професій юриста-міжнародника, дипломата, адвоката... Водночас дедалі виразніше проглядається тенденція зміни молодіжних пріоритетів. Юнаки й дівчата починають усвідомлювати цінність фундаментальних знань, перспективність IT-технологій. Результат — рік у рік зростає конкурс на технічні спеціальності.

— Які, на вашу думку, професії будуть популярні серед завтрашніх-післязавтрашніх абітурієнтів?

— Дипломованих правознавців ми вже підготували більш ніж достатньо. Далі піде їх суто практична фільтрація, отже, з’явиться чимало дипломованих спеціалістів, які не зможуть влаштуватися на роботу. Адже сьогодні наявності самого тільки диплома замало. Кожен роботодавець улаштовує своє тестування на профпридатність — анкетування та співбесіду. І якщо людина з дипломом не має необхідних знань, про хорошу роботу годі й мріяти.

Уже сьогодні виникають проблеми із працевлаштуванням у декого з юнаків та дівчат, котрі вчилися за фахом «менеджер». І в цьому немає нічого дивного, адже інколи молодий спеціаліст приходить на виробництво, не знаючи елементарних речей. Плюс, погодьтеся, менеджер на хлібобулочному комбінаті, швейній фабриці і металургійному заводі — далеко не одне й те ж саме. Ось і постає запитання: можливо, менеджмент організацій слід зарахувати до розряду післядипломної освіти? А людині, котра хоче стати менеджером, — спочатку вивчити технологію виробництва хоча б на рівні бакалаврату?..

Що ж стосується перспективних професій, то, безумовно, популярними будуть спеціальності, пов’язані з IT-технологіями, захистом природи і людини. Головне, впевнений — вибір абітурієнтів із кожним роком буде дедалі більш усвідомленим, розумним і ринково орієнтованим.