Режисер Євген Каменькович: «Безболісно знищити репертуарний театр не вийде! Хтось обов’язково повіситься…»

Московські гості зі Студії театрального мистецтва Сергія Женовача показали в Києві два спектаклі. «Гравці» за Гоголем і «Марієнбад» за Шолом-Алейхемом. Остання постановка - справа рук нашої людини: екс-киянина, чудового режисера Євгена Каменьковича. Зовсім недавно, після смерті свого великого вчителя, саме він очолив Майстерню Петра Фоменка. Один із найкращих (якщо не найкращий) театрів Білокам’яної.

В інтерв’ю DT.UA пан Євген розповів про Фоменка, про подальшу долю його Майстерні. І вперше публічно поділився творчими планами на посаді художнього керівника.

Перш ніж поставлю йому шаблонне питання про «ваші творчі плани» і перш ніж при виключеному диктофоні поцікавлюся, «як ставишся до серійно-вахтового методу своєї першої дружини Ірини Розанової, яка скалічила навіть образ Фурцевої?», отже… Насамперед урочисто зазначу: в Євгена Борисовича - людини і режисера - помітна рідкісна комбінація певних ще більш рідкісних рис. Людина порядна і режисер обдарований. І немає тут «користі» нахвалювати його, оскільки живемо в різних атмосферах (що нам Гекуба?). Просто думав, розмовляючи з ним, про його батьків - близьких моєму серцю людей: балетмейстера Бориса Наумовича Каменьковича і режисера Ірину Олександрівну Молостову. Справжніх символів театрального Києва на зламі наших століть. Чудових майстрів, які, окрім таланту, «інвестували» у свого сина ще й совість. Тому і його нинішня посада - художнього керівника Майстерні П.Фоменка - ніким із московського тераріуму не сприймається насторожено. Все природно. Як, наприклад, природний і органічний спектакль Каменьковича «Марієнбад». Чудовий калейдоскоп доль-історій-ситуацій-фізіономій на основі епістолярії Шолом-Алейхема. Зо два десятки персонажів населяє цей двогодинний іронічний винахідливий єврейський «паноптикум» на відпочинку. Але кожен молодий артист переливається «смарагдом яхонтовим» у такому строкатому калейдоскопі. Ніхто не втрачає ні обличчя, ні характеру, а швидше навпаки: увиразнюється крупний план майже кожного з них… Цих талановитих і «справжніх» артистів, вихованців Фоменка, Женовача, Каменьковича…

- Євгене Борисовичу, «Марієнбаду» все ж таки років сім. І успіх цей спектакль супроводжує завжди. Та ось днями зазирнув в інтернет-«писанину» після вашої недавньої прем’єри «Дар» за Набоковим… То прямо-таки волосся дибом стало. Навіть Латунський був би терпимішим до постановок Житинкіна, ніж деякі дівчата - стосовно вашого твору. Одна амазонка написала: вже краще гримучий провал, ніж ось така «інтелігентщина» від Каменьковича! Одне слово, «інтелігент» - у них уже лайка. Дожилися.

- Послухайте, та я пишаюся цим спектаклем. А те, що «інтелігентщина»? Я навіть не хочу коментувати, хто й що пише про «Дар». На те й критики, щоб писати. Але в спектаклі за Набоковим наш театр справді вкотре «збігся» з інтелігентною, університетською публікою.

Так, це особлива цікава публіка. Але я нагадаю, що й Малий театр «виріс» на університетській аудиторії. І Єрмолову підносили до небес студенти. Набоковський «Дар» виник раптово. Я розпочав роботу над «Dostoevsky-Trip» Віктора Сорокіна. Планував «обінтелектуалити» цей матеріал. Але трапилася вимушена «зупинка» у роботі. І вирішив перечитати (а я постійно щось перечитую) Набокова. І прямо «ухнув», настільки захопив мене цей роман. Тут-таки Поліна (актриса Поліна Кутепова, дружина Євгена Каменьковича. - О.В.) придумала ідею з відстібним носом одного з героїв. Таким собі «інструментом» боротьби… Одне слово, взявся за інсценування. І «духовний обсяг» цього твору здався мені неймовірним. Єдине, що бентежило, - четвертий розділ, пов’язаний із Чернишевським. Як його «адаптувати» в контекст спектаклю? І тоді ми цей розділ розмістили як окремий текст на програмці спектаклю.

А відгуки можуть бути різні. Принаймні мені наперед цікава саме така - розумна, інтелігентна - театральна аудиторія. До цієї ж аудиторії апелював і Петро Наумович Фоменко. Важко погодитися, що «середньостатистичний» глядач усе б сприйняв у спектаклі «Єгипетські ночі». Але уявіть, саме цей спектакль мав оглушливий успіх під час наших закордонних гастролей. Іноземці слухали російський текст, майже нічого в ньому не розуміючи, але затаївши подих.

…Мені саме й здається, що тепер не повинно бути репертуарної гри «на пониження». А мають бути спектаклі різні, зокрема й складні.

- Ви досі, до речі, не «афішуєте» репертуарних перспектив Майстерні Фоменка. Чому? Боїтеся, що вкрадуть назву або наврочать?

- Абсолютно не боюся. Просто я дав собі слово: передчасно про це не говорити. Та, оскільки перебуваю хоч і на батьківщині, але в іншій державі, вам скажу… Узяв до постановки в Майстерні «Єгипетську марку» Осипа Мандельштама. У планах - «Витязь у тигровій шкурі» Шота Руставелі. Такі ось назви! Буде два спектаклі за Блоком, над одним із них працює Поліна Агуреєва. Буде фатальна шотландська п’єса - «Макбет» Вільяма Шекспіра. У планах - «Фантазії Фарятьєва» Алли Соколової. Київський режисер Андрій Приходько, теж один із «фоменків», я вже не знаю, як тут до нього ставляться…

- Ставляться добре.

- Отож, Андрій теж буде ставити. Можливо, «Едипа»? Мені цікавий Луїджі Піранделло, його «Гіганти гори». І вже є новий переклад. Виявлені нами і дві чудові каталонські п’єси. На грудень призначено прем’єру, назва якої теж, можливо, заведе деяких московських критиків: «Моряки і шльондри». Це спектакль балетмейстера Олега Глушкова. Біля витоків проекту стояв Петро Наумович. Ми довго стежили за Глушковим, за його прагненням і вмінням робити «пластичний театр»…

- …і, судячи з «Пер Гюнта» Марка Захарова, у Глушкова це переконливо виходить.

- Так… У чому особливості роботи «фоменків»? У тому, що наші репетиції інколи безмірні й нескінченні. Весь час - репетиції. Інколи навіть вигідні гастролі не жаль втрачати, була б тільки можливість репетирувати. У цьому - метод «проб і помилок». Метод чудовий! Ось скажіть, у якому ще театрі «ініціатива знизу» (тобто ідеї наших акторів і режисерів) така шанована й така затребувана? У якому? У МХТ? Чи в Ленкомі? І недавній «Театральний роман» за Булгаковим, і багато інших спектаклів Майстерні - усе це і проби, і помилки, і успіхи, і попадання в десятку…

- Нереалізовані задуми Петра Фоменка. Що можна про них сказати? І що може бути реалізоване?

- «Задуми» Фоменка могли виражатися в 60 (!) назвах, озвучених на зборі трупи напередодні відкриття чергового сезону… Бо Фоменко - це нескінченність. Мені інколи здавалося, що свої найкращі спектаклі він придумував навіть не в Москві, а на гастролях, на ходу. Бувало таке. Телефонує мені вдосвіта: «Де ви?» - «Я в театрі!» А я живу в районі Лужників (ближче до стадіону)… І розумію, що в цій моїй відповіді - найголовніше для нього: людина уже зранку в театрі! Хіба може бути щось прекрасніше для Фоменка?

Так сталося, що після свого «Улісса» за Джойсом я потрапив у лікарню, в кардіологію… І водночас - Петро Наумович… Теж серце. І в нас був спільний лікар. Отож цей лікар розповідає мені: «Чоловік у віці Петра Наумовича, з його фізичним станом, давно має сидіти тільки на дачі, на грядках - і жодних емоційних стресів у театрі! А він…».

А він справді ніби не звертав уваги на свій стан. Одночасно репетирував дві-три назви. На останньому етапі це Пушкін - «Борис Годунов», це Блок - «Відплата». Відносно недавно вийшов і чудовий «Театральний роман» за Булгаковим.

…Знову ж таки, треба знати «механізм» творчої роботи «фоменків». Коли в процесі задіяні абсолютно всі! Буває, у нас грають і електрики, і монтувальники. Тим часом деякі актори можуть попрацювати монтувальниками, якщо потрібно для справи…

- Він ділився з вами особливостями задуму «Бориса Годунова»?

- Знаю, що рішення спектаклю передбачалося неавангардне. Можливо, він щось відчував і розцінював цю постановку як «лебедину пісню», в якій би прозвучали колишні мотиви та образи його постановок… Бориса Годунова мав грати Карен Бадалов.

- Остання ваша розмова з майстром…

- Ви розумієте, як вийшло… Я шукав йому… ціпок! Перебував за кордоном, а Петро Наумович ледве пересувався, і деякі «пристосування» його не дуже влаштовували. І тут я таки знайшов йому один чудовий імпортний ціпок, на який можна сміливо обпертися. Більше того: його можна було розгвинтити, розібрати, перетворити на якийсь новий механізм. Усе за останнім словом комп’ютерної техніки. Я його дуже потішив такою знахідкою. А він тоді так і не признався мені, що в той самий час перебував у лікарні…

9 серпня його не стало. Спека, відпустки. Хто зумів дістати квиток, той і прилетів на прощання. У театрі на той момент усі ми гірко пили… й інколи гірко всміхалися, згадуючи найсвітліші випадки з нашого театрального життя. А випадки ці завжди були надзвичайно світлими. Потім один наш актор каже: «Люди, не треба ревти! Адже він всього нас навчив! Він усе нам дав…».

І це справді так.

Тепер - без нього - потрібно багато чого зробити, багато чого встигнути. Я чітко усвідомлюю: перед нами всіма - складні часи… Оскільки ж за 25 років існування театру ми вже багато чого «натворили», то, сподіваюся, і в майбутньому щось іще «створимо». Головне - не повторюватися. Сьогодні дехто в трупі готовий продовжувати грати одне й те саме, інші розуміють, що й оновлення потрібне. І мені здається, сам Петро Наумович не схвалив би «повторення пройденого». Його ж спектаклі ніколи не помирали «природною» смертю… Він міг зняти ту або іншу постановку - на власні бачення та розсуд. При цьому є й «золотий фонд» театру. Тобто спектаклі, на які прямо нереально потрапити. І навіть найважливіші московські лікарі, юристи можуть по кілька років чекати «черги» на «Одне абсолютно щасливе село», «Війну і мир», «Сімейне щастя». Зараз відновлюємо «Божевільну з Шайо». Скоро наші «Три сестри» поїдуть у Берлін, а в Дюссельдорф вирушать «П’ять вечорів». Мали виступати в Лондоні в театрі «Глобус» (марафон із 36 п’єс Шекспіра, приурочений до Олімпійських ігор), однак виняткове непорозуміння не дозволило нам туди вирушити з «Дванадцятою ніччю»… Зате вахтанговці в «Глобусі» мали грандіозний успіх зі спектаклем Юрія Бутусова «Міра за міру».

- Недавно і Марка Захарова вдалося розпитати, і у вас ось тепер цікавлюся долею російського репертуарного театру. Цією долею багато хто останнім часом дуже стривожений.

- Я взагалі не розумію всіх цих розмов про репертуарний театр. Він є. Він повинен бути. Він буде. Давно відома «процедура» призначення художнього керівника, якщо в цьому виникає потреба. І якщо це не авторський театр, як, наприклад, «Табакерка» Олега Павловича. То про що дискутувати? Впевнений в одному: безболісно поламати репертуарний театр у Росії не вийде. Хтось повіситься, хтось застрелиться… Хтось випадково помре. Без жертв тут точно не обійдеться! Прикро, коли такими складними процесами намагаються керувати люди некомпетентні, випадкові… Меншою мірою, звісно, всі ці пристрасті стосуються нашого театру. Хоча начебто і довкола нього поповзли «наміри». Але тут якби й почалося щось, то ми б усіх повбивали!

Розумієте, особисто я чудово знаю, «хто» буде в нашому театрі завтра, після мене… А хто післязавтра.

- Що ж ви так рано про наступників?

- А річ не в цьому. Просто Майстерня Фоменка - це сім’я. Особливий творчий організм. І не чиношанування тут на першому плані. Після мене буде Іван Поповський. Після нього - Пирогов. Я навіть знаю, хто буде потім-потім… Найголовніше, щоб був театр.

- Зараз ви працюєте в Олега Меньшикова, який очолив Московський театр імені Марії Єрмолової. Вибір п’єси несподіваний. «Язичники» одеситки Анни Яблонської, яка трагічно загинула в Домодєдово…

- Меньшикова дуже цінував Фоменко, який працював із ним над «Калігулою». І коли Олег Євгенович звернувся до мене з пропозицією про співпрацю, то, попри всю свою зайнятість, я не міг відмовити. І справді вибрав «Язичників».

- Як «адаптуватимете» цю п’єсу для широкого глядача, зважаючи на те, що в тексті пейоративна лексика?

- Я вирізав відсотків 80 цього мату, який часто абсолютно не потрібен, оскільки його завжди можна замінити іншими словами. Але ми довго обговорювали цю проблему. Перш ніж узятися за Яблонську, я побував в Одесі, на її вулиці, біля її будинку. Дізнався, що в самій Одесі ця ж її п’єса провалилася. Глядачі залишали зал, щойно почувши мат. Проте це дуже цікавий драматург. І мають рацію критики, які кажуть, що не можна прив’язувати нинішню затребуваність її драматургії до трагедії в Домодєдово. Її п’єси оригінальні, самоцінні.

- Пригадується, колись вас частенько кликав у Київ Богдан Ступка - поставити «щось» на батьківщині. І не тільки на спомин про батьків…

- Так, такі плани були. І з Богданом Сильвестровичем ми постійно до них поверталися. Але всьому на заваді була моя зайнятість - Майстерня, ГІТІС. Коли працюєш зі студентами, неможливо «економити» себе для якихось інших паралельних проектів. Оскільки треба багато читати - те, що читають і ставлять вони. Треба уважно дивитися - щоб не випустити з уваги якоїсь обдарованої людини… А все це - час, час, час. Тому, можливо, колись «щось» і поставлю в Києві…