«Найкращий день»

Якщо Земля вже справді втомилася обертатися...

Якщо плем’я майя нічого не наплутало у своїх календарних розрахунках (з приводу апокаліпсису 2012-го)...

Якщо Ларс фон Трієр зняв на цю ж тему найкращий фільм року, що минає, («Меланхолія») - у жанрі документальних пророцтв...

Одне слово, якщо завтра - кошмар...

…То що ж мені робити? Тільки й залишиться: напитися, забутися. І, побажавши всім вам реактивної «сбычи мечт», зустріти Новий рік у всеозброєнні - домріявши про раніше нездійсненне.

І ось, друзі, мій персональний мрійливий творчий задум. З ухилом у новорічне фентезі. І з урахуванням усіх страшних «якщо».

«Якщо» 2012-й - справді рік фатальної кончини роду людського, у такому разі негайно вимагаю - дива!

Хай хоча б панове актори, яких давно й покірно люблю - хай і ці «зіграють як востаннє!» - те, що давно заслужили. Те, чого ще не зіграли.

І те, що «головним режисером», себто Господом Богом, буцім велено їм усім дограти (у новітньому небезпечному році, й не тільки).

Наш маленький новорічний «передапокаліптичний» театр розміщений за єдино правильною адресою - проспект Мрії, будинок №2012.

Люстри звільнили від пилу.

Афіші пахнуть друкарською фарбою.

Квитки розкуплені на рік наперед: аж до 21 грудня (дата вже давно «забита» освіченим племенем).

У театральному повітрі пахне не закулісною грозою, а глядацькими очікуваннями.

І в цей же час мої «друзі» з київської «Лесі» (проходячи повз каси) показово крутять пальцями біля скроні - «А цей «Бєлінський» уже остаточно з глузду з’їхав?!»

...Ось із цього колективу, мабуть, і почнемо.

Ваш вихід, мадам!

Кого ви тільки не грали - аж до нинішнього жаданого прем’єрного вечора. І коханих жінок Євгена Матвєєва грали (щоправда, в кіно). І палких, завж­ди переконаних у своїй правоті російських фемін (сценічний репертуар 70-80-х).

У 90-х чудово реалізували в інсценівці «Листів Асперна» Генрі Джеймса, здавалося б, абсолютно несподівану для себе західноєвропейську тему. Тему всепоглинаючої пристрасті, яка метал перетворює на іржу, а дерево - на порох. Надії на щастя (і на взаємність), зажеврівши одного разу в самотній душі тієї вашої давньої героїні, міс Тіни, так само «раптом» згасали… Згорали... Перетворювалися на пустелю з попелу. І сутулий силует зів’ялої жіночої фігурки (в інвалідному візку, у фіналі), здавалося, «старів» прямо в мене на очах...

…Ну ось як мені таке забути?

Тепер же, Валеріє Гаврилівно (як багато хто здогадався, звертаюся безпосередньо до пані Заклун­ної), на вас чекає не менш важлива партія у прем’єрі-«мрії». Каба­ниха у знаменитій п’єсі О.Ост­ровського «Гроза»! Марфа Іг­на­тіївна, багата купчиха, вдова. Об­раз, що його традиційно малюють «темними» фарбами, бо й царство ж в Островського - «темне».

Ваше трактування, втім, інше, оригінальне. Щойно явившись у «дії п’ятій» на нашій «сцені мрій», ви окреслюєте образ жінки владної, але без хрестоматійних карикатурних гримас.

Насамперед вона - мати! І насамперед керується «материнсь­кою логікою» у відчайдушній боротьбі за сина, за родину. Відпо­відно, за патріархальні підвалини, на яких вибудуваний її дім. Просто вона надто добре знає життя, щоб здаватися так просто - без бою.

«Что ж, сынок! Куда воля-то ведет! Говорила я, так ты слушать не хотел!» І немає в її голосі погроз або шантажу, а тільки - материнський докір. Оскільки ваша героїня - і не «Кабаниха» зовсім (тобто очікуваний виплодок пекла), а «Кабанова», як величає її сам автор на початку твору.

…«Ваша» Кабанова - не люта, а розумна. Не кровожерлива, а великодосвідчена. Життєва муд­рість примушує її рядитися в шати сварливості. Не можна інакше. Бо все зруйнується. І дім, і реш­та «підвалин».

Одне слово, ви (з адвокатсь­ким напором) граєте цього вечора «освіченого консерватора» й переконаного противника «демократичних» перетворень (навіть в окремо взятому осередку суспільства). І героїня ваша, на відміну від інших персонажів п’єси, все ж таки має міцну життєву позицію. І тому виграє (на відміну від Катерини). Сценічний костюм Кабанової - скромна розкіш. Пластичний малюнок образу - несуєтність і впевнена повільність. Кожен її жест коштує сто царських рублів, тому що купчиха Кабанова чудово знає ціну собі й іншим.

Ось і я знаю вам ціну. І тому найгучніше аплодую у фіналі дивовижного ( від слова «диво») акторського дивертисменту.

…Хоча й долоні годилося б пожаліти, оскільки на підході ще один класик.

З конкуруючої фірми. З теат­ру імені Івана Франка, втім, відразу трохи кандидатів у «депутати» в нашу новостворену
«партію театральної мрії», яка ще позмагається на «виборах»
2012-го...

Природно, почнемо з Ос­новного. Поки що не зіграв, але, як і раніше, хоче - Фір­са у «Вишневому саду». З цього приводу злоязична шушваль підступно сичить: «Ступці лінь довгі тексти вчити, ось і прохопився про майже безмовного героя!»

Ну люди, ну «іроди»! А те, що «немає маленьких ролей...» - це як, уже не вважається аксіомою у вашому «сучасному» театрі?

У тому-то й річ, що «немає» в Чехова «неголовних», а тим більше прохідних. Там навіть коми продиктовані вищим натхненням.

І Ступка це розуміє. І укрупнює (у нашому зведеному «спектаклі мрії») образ слуги - до масштабу Господаря.

Його Фірс - справжній володар маєтку. Оскільки більше за всіх приріс до декорацій усталеного життя. Рубати дерева, руйнувати будинок - це забивати могильні цвяхи і в його одряхліле тіло. Фірс майже ровесник старого саду. Між ним і деревами - зв’язок родинний. Мало не містичний.

Він пестить гілочки старих вишень, наче руки давно втрачених коханих.

Він горнеться до старого посуду і меблів у будинку Раневсь­кої, наче це неоціненні артефакти, а не запорошений мотлох.

Він «плутається» в усіх під ногами, бо норовить «розплутати» клубок їхніх мнимих і справжніх лих.

Цей Ступчин Фірс - наче «домовик»! Чи то дідусь, чи то видіння?

Можливо, його й немає серед «них»? І тільки фантом (у вигляді лакея) їм і послано в нагороду чи на кару?

«Людину забули», тому що просто «не бачили»?

Особлива моя радість - фінал постановки-«мрії» з участю Ступки. «Ці», природно, вже виїхали. Відповідно, кого треба забили дошками.

Але хіба для душі безпритульної важлива чужа необов’язко­вість? Хіба демони можуть залишитися «поза» будинком?

І ось, щойно сокира Лопахіна видасть першу грізну «ноту», стіни приреченого спорожнілого будинку стануть повільно розсуватися... А в центрі сцени - Фірс... Із садовою лопатою… І тут-таки й розгорнеться якесь несподіване фатальне «змагання» - сокири і лопати...

За сценою - вирубують під корінь. На сцені - садять тендітні скорчені деревця маленьких вишень.

…Старий самотній хворий чоловік з останніх сил відчайдушно орудує цією лопатою, наче продовжує життя - і собі, і саду. Він не здається. І хай його забули, проте він «пам’ятає»: перш ніж викорчувати, треба хоч щось виростити.

…Не пригадую, яка музика звучить у цей фінальний момент (Шопен, напевно?), але чітко пам’ятаю, що плачу.

Після сліз і вселенського філософського смутку (для контрастної зміни жанрових барв та глядацького настрою) нам потрібна іскрометна комедія! Тим більше що у франківців це є кому грати. (І не тільки в моїх віртуальних сценкомпозиціях.)

Наприклад, усім вдався для «спектаклю мрії» Бенюк - у ролі сера Джона Фальстафа у «Вінд­зорських насмішницях» Шекспіра.

Богдан Михайлович - майс­тер «раблезіанських» перевтілень. Актор-трудоголік, він здатний на будь-які парадокси (шекспірівська «Буря» і гоголівське «Одруження» - того підтвердження).

Сумська і Хостікоєв? Який місяць «товкмачу», що їм не можна ігнорувати п’єсу-«мрію», яка наразі ідеально лягає на акторські регістри чудової пари. «Філумена Мартурано» Едуардо де Філіппо!

І що з того що знамениту «лав сторі» у 80-х XX століття грали по черзі в Російській драмі Кадочникова-Сівач, Роговцева-Рушковський? Софі Лорен з Мастроянні теж колись грали... Але ж є що грати!

Задерикуватий італійський темперамент (як і пісенна мелодика) близький темпераменту українському. Історія тяжкого зближення - через скандали, сльози, через сміх - це таке знайоме всім нам. І завжди очікуване нами.

…Ось-ось, бачите її, цю Філу­мену Сумської, - прямо на авансцені! Вона так і вп’ялася поглядом у глядацький зал, ніби чекає й від публіки поради або доброго слова. Вона в цю хвилину засмучена, розтерзана. Велелюб­ний Домініко Соріано (Хості­коєв) намотує її нерви на лікоть, не визнає їхніх спільних дітей, знущається як хоче. Та ось вона вже збирає в пучок розтріпане волосся. Витирає розмазану туш. Розправляє складки на яскравому платті. Вище голову! У відчайдушному поєдинку за своє жіноче щастя їй треба сміятися, щоб не плакати.

Хто там ще, з франківців, уже «не хоче» мріяти?! Глава СТД, пан Богданович? Вам, до речі, фрак випрасували? Афоризми не переплутали?

Тоді саме час на сцену. Грати «Ідеального чоловіка» Оскара Вайльда - сера Роберта Чілтерна, заступника міністра закордонних справ.

…Стара п’єса, а колізії не старіють! Шахрай Роберт, що маніпулює акціями Суецького каналу, ніби попередник наступної галереї більш досвідчених політиків-шахраїв. Юрій Яковлєв у радянському фільмі чарівно зіграв милого тюхтія. Тільки в нашій мрійливій сценічній версії (з учас­тю О.Богдановича) цей самий образ подано кардинально інакше. Бувалий цинік і аферист (що не поступається леді Чівлі). Політичний інтриган і картяр, заради вигоди й кар’єри здатний зрадити не тільки дружину, а кожного (разом з урядом). Одне слово, людина-перевертень в одіянні зовнішнього світського лиску й примарного сімейного благополуччя.

«Такого» Богдановича - з потрійним сценічним дном і вабливою негативною чарівністю - ви, мабуть, не бачили.

І від автора немає відступів! Адже Вайльд парадоксально й саркастично підколює, називаючи героя «ідеальний». А насправді - гад повзучий. Як же ви раніше цього не помічали?

Доки високошанована публіка воркує в антракті, обговорюючи «перший акт» із участю зірок наших ближніх, я абсолютно чітко усвідомлюю... Для здійснення творчих мрій віддаленого сузір’я (російських артистів) дату кінця світу доведеться посунути! Бо за один вечір із ними не впораємося.

Здавалося б, про що ще мріяти улюбленцеві Володи­ми­ра Путіна (і моєму теж) - Євгену Миронову? Він і так спробував себе в усіх можливих архетипних іпостасях світової культури. Від Гамлета до князя Мишкіна. Від Іудушки до Фігаро.

Оскільки ж сьогодні цього артиста цілеспрямовано третирують кровожерливі прибалти й німці (режисери), пропонуючи тексти, які мало поєднуються з його психо­фізикою (мимохідь руйнуючи гармонію його трепетної акторсь­кої душі), ось я й пропоную... По­вернутися до джерел. І в російському режисерському аранжуванні (хай би це ставив В.Маш­ков) зіграти у спектаклі-мрії - Дон Кіхота!

Ну то й що, що зростом не вдався? Зате душею красивий напевно.

Людина з Ламанчі - в усьому родич Миронову. В епоху антреприз і чистогану Євген залишається одним із небагатьох артистів, які досі ще мріють про прекрасну Даму. Про творчу Музу.

Його ідальго - іронічний мрійник і хуліган, який прикидається «неадекватом». Вирушаючи на пошуки примхливої мрії, він ніби й інших перевіряє: а «ці» ще не розучилися мріяти?

Дон Кіхот Мироновський переливається гумором, сумними веселощами. Євген свідомо повертає великому образу його споконвічну стихію - пародію на рицарські романи.

Одне слово, «рицар бідний» цього вечора впевнено тримається в сідлі. А там, дивись, і рукою подати до Прекрасної Дами…

Вона царює у неприступному для експериментальних розбійників замку - у МХАТі на вулиці Тверській, 22.

Тетяна Дороніна - реальне втілення мрій рицарських і театральних.

Дама - прекрасна як не глянь.

Тільки в нашій «мрії» їй випала інша карта. «Дама пік», Клер Цаханасян. Та ж таки «стара дама» з п’єси Дюрренматта, яка приїхала в місто юності, щоб поквитатися з кривдниками.

У цей момент я широко заплющую очі - й уявляю... «як» вона це грає...

Як зривається її голос (із шепоту на крик) у сцені зустрічі з колишнім коханим.

Як царствено - відчужено й скорботно - вона «запрошує на страту» і одну людину, і все замшіле містечко.

І аз воздам... Ніщо не забуто.

Та й самій геніальній актрисі по ходу дії буде кого згадати з числа своїх популярних кривдників. І цей життєвий нерв ще більше електризує сюжет, ще міцніше переплітає в тугий вузол конфлікти сценічні й життєві.

… Звісно, єдино можливий ідеальний партнер для Дороніної (у такому трактуванні) - Олег Єфремов (у ролі чоловіка-жертви).

Але... Не судилося.

Тому для Дороніної наш спектакль - швидше, «соло» з наступним «боєм»...

А для зіграного «дуету» не важко знайти іншу підходящу пару.

Аліса Фрейндліх і Олег Басилашвілі нерозлучні (на сцені) останнім часом.

Що ж вам запропонувати, панове? Адже й до цього спільно зіграно чимало.

Тільки для такого (сміливого) експерименту потрібен, щонайменше, Віктюк. По-перше, він працював з Алісою в країні чудес під назвою «Осінні скрипки». По-друге, знає її унікальні можливості грати навіть у 77 - малолітніх дітей («Оскар і Рожева Дама»).

Тому...

Фрейндліх у ролі Джульєтти (відповідно, Басилашвілі у ролі Ромео) - театральна задачка тільки для Віктюка. І такий пасьянс цікавіший, ніж два матроси на віктюківській палубі, які в корчах зображають Р. і Дж. (одна з недавніх постановок маестро).

Фрейндліх (Джульєтта) - «жінка в білому».

Басилашвілі - у строгому чорному костюмі.

Ця пара живе в «перевернутому» світі, де чвари між ворогуючими дітьми стають причиною батьківських жертв.

Дві літні людини знаходять одне одного не на «світанку» (як у Шекспіра), а в «надвечір’я» (як у нашому спектаклі). Проте дурість і підлість тих, хто «менший», убиває обох.

Вікові нюанси в текстах закоханих - без змін. Вони наче «граються» у свою минулу юність.

У любовних сценах Аліса Брунівна прекрасна особливо! Відсвічуванням минулого лягають на її лик «слайди» колишніх прекрасних ролей. Від шекспірівської Катаріни до шекспірівської Джульєтти.

«Нет смерти для меня!» - її безмовне гасло у фіналі.

Тому що немає смерті для самої любові... У тому числі й до мистецтва.

Ця остання сцена в нашому ілюзорному новорічному спектаклі «здійснених мрій» тоне в оплесках.

Сцена завалена квітами.

На сцену - поклонитися публіці - піднімаються всі згадані тут артисти.

Театральний вечір закінчено. Але день триває.

До речі, забув повідомити: прем’єру призначено на 21 грудня 2012 року, а назва спектаклю - «Найкращий день». А коли «найкращий», то нехай він і не закінчується якомога довше.