Московська спека

Ювілейний, 35-й Московський міжнародний кінофестиваль завершився хай маленьким, але скандалом. Напередодні голосування зі складу журі ФІПРЕССІ вийшов російський критик, котрий визнав програму основного конкурсу невартою його уваги. Цей демарш молодого кінознавця не тільки здивував голову журі Міжнародної федерації кінопреси Джеральда Пірі. Такий викличний протест проти "поганого кіно" вкотре показав, наскільки у світі сучасного мистецтва безпідставні думки й судження, побудовані на розмитих критеріях і вкрай суб'єктивних смаках.

Основний конкурс - головний біль кожного поважного міжнародного кінофестивалю, який формує конкурсну програму за принципом прем'єрності. І якщо дефіцит нових яскравих картин, котрі хоч і не потрафлять усім смакам (що, за поодинокими винятками, неможливо), однак беззастережно будуть визнані талановитими й цікавими, відчувають Венеція, Канни і Берлін, то що казати про Москву. Їй, хоч вона і вважає себе четвертою в неофіційному списку міжнародних кінофестивалів класу "А", важко змагатися з провідними європейськими кінофорумами.

Через схильність російської влади до авторитарних форм правління, коли ігноруються інтереси особистості, давно підірваний не лише культурний, а й політико-економічний авторитет Білокам'яної. Найчастіше досягнення у сфері мистецтва сприймаються як результат, радше, протистояння режимові, ніж співпраці з ним. Тому повагу викликають окремі, як правило, опозиційно налаштовані до влади митці. Але не влада і не держава.

І якщо раніше, в часи СРСР, видатні кінорежисери (Федеріко Фелліні, наприклад) везли на ММКФ свої картини, щоб потрапити за "залізну завісу" і на власні очі побачити "жахи комунізму", то посткомуністична Росія для Заходу перестала бути цікавою.

Авторитету бракує не кінофестивалю (його нинішня команда досить професійна), а самій країні, що не визначає економічних і політичних реалій світу. Сама лише участь у Каннському або Венеціанському, наприклад, фестивалях вигідніша для творців фільму, бо дає більше шансів на його світовий прокат, аніж перемога на ММКФ.

Однак, попри всі політичні обставини, Московському кінофестивалю вдається включати у свої численні програми досить цікаві фільми. Нинішній ММКФ, де за десять днів було показано 364 фільми, відвідали 70 тис. глядачів. До того ж на фестивалі акредитувалося шість тисяч осіб, які професійно займаються кіно. Залучати цікаві картини та іменитих гостей (Бред Пітт приїхав на відкриття ММКФ з "Війною світів Z", а Жерар Депардьє - на закриття з "Распутіним") вдається, не в останню чергу, завдяки міжнародній популярності багатолітнього голови Московського кінофестивалю Микити Михалкова, який щоразу принагідно нагадує журналістам, що фестиваль "було піднято з руїн".

У нинішньому основному конкурсі ММКФ опинилися фільми, варті уваги не тільки пересічного глядача, а й досвідчених кінознавців. Інша річ, що, на наш погляд, кращі з них не були належним чином оцінені журі, яке цього разу очолював Мохсен Махмальбаф (відомий іранський кінорежисер, через переслідування влади вимушено живе у Великобританії).

Знаючи творчість голови журі, що, як правило, задає тон усій команді, можна було передбачити результат голосування. Головні нагороди дісталися фільмам зі Сходу, тоді як голландський "Маттерхорн", що зібрав найбільше неофіційних призів, не здобувся на увагу журі.

Махмальбафа, чий моральний авторитет у світі кіно досить високий, важко запідозрити в якійсь заангажованості. Його вибір, гадаю, визначався особливостями того соціально-культурного середовища, в якому формувалася система цінностей режисера. А вона для кожної совісної людини, що виросла в умовах волюнтаризму влади, де нехтують елементарними людськими правами, будується навколо принижених і скривджених.

Турецька "Частка" Ердема Телегеза, яка здобула два призи ("Золотий Георгій" і "Срібний Георгій" за найкраще виконання жіночої ролі (Жале Арікан)), розповідає про мешканку околиці Стамбула, котра ледве зводить кінці з кінцями. Під її опікою стара мати і хвора донька, але це не заважає власникам швейної фабрики без жодної на те причини, в буквальному сенсі, викинути Зейнеп на вулицю. Далі сюжет будується навколо спроб героїні знайти роботу, щоб купувати елементарні продукти і оплачувати убогу квартирку, в якій тулиться її сім'я. До певного часу героїня відхиляє пропозицію сумнівного заробітку, пов'язаного з медичним втручанням. Однак зрештою вона погоджується пожертвувати, наскільки можна зрозуміти, внутрішніми органами, щоб підтримати життя в тих, за кого відповідає. Її жертовність (актриса переконлива в цій ролі і заслужено отримала нагороду) викликає тим більшу повагу, чим більше егоїзму й безвідповідальності проявляють оточуючі чоловіки (за винятком офіціанта дешевого кафе: він віддає жінці рештки їжі). Вирок режисера, що встиг здобути також економічну освіту, очевидний: у світі, побудованому егоїстичними, безвідповідальними чоловіками, жінки, люди похилого віку та діти, які становлять найслабшу і найуразливішу частину суспільства, приречені на животіння та неминучі страждання.

Гадаю, не помилюся, коли скажу, що саме соціальний пафос картини, естетика якої цілком вписується у близькосхідний "неореалізм", став визначальним у виборі журі. Але якщо цей вибір я зрозуміти ще можу, то розподіл двох наступних "Срібних Георгіїв" - спеціального призу журі та призу за найкращу режисерську роботу - пояснити важко. Призи ці отримали, відповідно, японська "Долина прощань" (режисер Тацусі Ооморі) і південнокорейська стрічка "Ліванські емоції" (режисер Чон Йонхйон). Обидві картини містять елементи кримінальної драми, але програють у цьому жанрі польському "Дорожньому патрулю" (режисер Войцех Смаржовський) та російському "Ковзанню" (режисер Антон Розенберг). Жоден із цих двох фільмів, котрі розповідають про корумпованість вищих представників силових структур своїх країн, не був відзначений призами, як і ще одна конкурсна російська картина - "Роль" Костянтина Лопушанського (остання, на мій погляд, обділена увагою журі абсолютно несправедливо). Третій російський фільм конкурсної програми, "Іуда" (режисер Андрій Богатирьов), знятий за мотивами п'єси Леоніда Андрєєва, був відзначений завдяки прекрасній акторській роботі Олексія Шевченкова (найкраще виконання чоловічої ролі).

Однак найбільший конфуз трапився з естетично бездоганним "Маттерхорном" Дідеріка Еббінге (приз глядацьких симпатій; накращий фільм за версією Гільдії кінознавців і критиків, а також Федерації кіноклубів Росії, що відзначили його за "чистоту естетики" та "утвердження цінностей внутрішньої свободи людини", - і повна байдужість журі).

Схоже, і Махмальбаф, і інші члени журі байдужі не тільки до проблем людей нетрадиційної сексуальної
орієнтації (в картині порушено й цю тему), а й до проблем самотності, на яку приречені багато жителів ситого Заходу. Очевидно, не тільки ситий голодного не розуміє, а й навпаки.

Головний герой голландської картини Фред, який мешкає у крихітному патріархальному селі, може слугувати взірцем добропорядного протестанта. Він акуратний і відповідальний, утримує дім - і все своє життя - в ідеальному порядку (Фред, наприклад, не розпочне трапезу навіть на хвилину раніше від встановленого часу). Він шанобливий із сусідами; щонеділі справно ходить до церкви. Розмірене й нудне життя вдівця, який під час обіду любовно дивиться на портрет загиблої дружини та сина, руйнується з появою в селі дивного волоцюги Тео. Ставши "добрим самаритянином", як іронічно характеризує героя сусід, Фред не просто дав притулок ближньому. Разом із не дуже адекватним квартирантом вони створили концертний дует із обслуговування дитячих ранків. Одна з найсильніших сцен у фільмі - коли в неділю чоловіки, які потоваришували, йдуть розважати дітлахів. Показані зі спини, герої проходять крізь натовп вбраних у строгі чорні костюми жителів села, які з беземоційними виразами облич прямують до церкви. Що краще - слухати недільні проповіді про любов до ближнього і співати жалісливі псалми про свою гріховність чи виявляти цю любов і думати не про гріх, а про радощі життя? Дідерік Еббінге своїм фільмом хоче переконати нас у тому, що останнє краще. На щастя, режисерові вистачило смаку не вводити у фільм інтимні сцени. Та й стосунки головних героїв, хоч ми і стаємо свідками смішного епізоду їхнього таємного вінчання, на екрані залишаються в рамках дружби.

Власне кажучи, "Маттерхорн", хоч і розповідає про людську самотність, виявився одним із небагатьох світлих фільмів конкурсної програми ММКФ. Решта надовго може занурити людину в депресію. "Стандартна особливість наших фільмів, орієнтованих на фестивалі, - похмурість і песимізм, - коментує вибір основного конкурсу програмний директор ММКФ Кирило Разлогов. - Хоч як я намагався знайти картини легших жанрів, мої колеги мене зупиняли й казали: це не фестивальне кіно!"