Жіноче щастя у сутінках Канн

Стівен Спілберг оголосив вердикт журі 66-го Каннського кінофестивалю- і жодних прикмет скандалу або дискусій. Фільм "Життя Адель" (у світовому прокаті "Синій - найтепліший колір") заздалегідь визначили серед фаворитів кіножурналісти. Арбітри головного кінофоруму світу також високо оцінили фільм про двох жінок, у якому немає реверансів у бік одностатевих пристрастей, а є справжнє кохання і суто художній вимір кіноісторіі від режисера Абтелатіфа Кешиша.

Можна скільки завгодно заспокоювати себе, що не щорічно у світі знімають шедеври чи що відомі режисери забезпечують бодай стабільну якість. Проте стосовно 66-го Каннського кінофестивалю слід визнати: він видався не найсильнішим.

Звісно, є фільми, які цікаво дивитися, проте поняття "каннський рівень" цього року тут не зовсім ходове.

Цікаво й дивно, що арт-директор Канн і (подейкують) майбутній президент фестивалю Тьєрі Фремо назвав козирем цьогорічної програми стрічку "Тільки Бог простить" Ніколаса Віндінга Рефна.

Коли його попередня картина "Драйв" отримала від журі, очолюваного Робертом Де Ніро, приз за найкращу режисуру, це здавалося прикрою недоречністю (до рішень тодішнього журі взагалі було багато запитань).

Втім, мода на Рефна - одна з найбільших загадок, яку важко розгадати. Але саме його постать стала свого роду символом зміни поколінь у каннській "номенклатурі".

Що ж поганого в цій картині? Рефн зависає між двома світами: для бойовика його картина надто нудна, для арт-кіно - безсенсовна. Архаїчна кіномова, багатозначні паузи, жодного, навіть найменшого натяку на акторську майстерність тощо.

Запитаєте - а навіщо так багато говорити про один із найслабших фільмів конкурсної програми? Саме тому, що найбільшою сенсацією цьогорічних Канн і стала заява Жіля Жакоба, що 2015 р. він залишає посаду президента фестивалю!

Чи став крок назад, порівняно з блискучим минулим роком, ознакою початком занепаду Канн? Чи просто кінорік був неврожайним?

На ці запитання може дати відповіді лише час. А ось історичне рішення каннського журі, яке очолював Стівен Спілберг, можна назвати однією з найбільших удач цьогорічного форуму. Відзначивши практично всі фільми, так чи інакше варті уваги, режиссер "Інопланетянина" все-таки зумів повернути справу у потрібне русло. І зробив це так, що прикрого осаду після оголошення переможців ні в кого не залишилося.

Отже, про про переможців.. Стрічка Абдулатіфа Кешиша "Життя Аделі" (Золота пальмова гілка) спочатку ніби й не викликала великого ажіотажу. Проте буквально година за годиною вона вибилася у фаворити каннського головного конкурсу, і в кулуарах фесту про її нагородження говорили вже майже як про доконаний факт.

Зрозуміло, історія лесбійського кохання та ще й із 15-хвилинною еротичною сценою для "декого" затьмарила решту художніх чеснот картини. Хоча фільм насамперед - про кохання. Просто про кохання. Про дорослішання, про пошук свого шляху в шаленому сучасному світі. Мабуть, це прозвучить трохи банально, проте Кешиш, який прославився картиною "Кус-кус та барабулька", володіє важливим для режисера даром - у маленькій історії, у житті однієї Аделі побачити Всесвіт.

Статична камера, що незворушно спостерігає за головною героїнею, вже не є революційним прийомом у світовому кіно (саме її, а також кон'юнктурність теми, закидати режисерові!), але тут цей прийом спрацьовує на повну. Спрацьовує й підкорює. Підносить роботу Кешиша до рівня справжнього -високого - мистецтва.

У міжнародний прокат картина вийде під назвою "Синій - найтепліший колір". Чи вийде вона в український прокат? Поки що не відомо. Адже нашій улюбленій комісії "з питань моралі" там явно є де розгулятися. Хоч еротичний епатаж існує у фільмі лише на першому плані. А за ним - і другий, і третій. Але це вже залежить від того, "як" зчитувати.

Кешиш, теперішній тріумфотор Лазурного берега, народився в Тунісі, виріс у Ніцці, неподалік Канн. Знімає своє кіно переважно у Франції, поєднуючи внутрішній драйв нових кінематографічних країн із французькою вишуканістю побудови кадру.

Отже, Спілберг та його колеги по журі виявилися на справжній художній висоті.

Більш суперечливим видається Гран-прі (друга за значенням нагорода), яку отримали брати Коени за свою стрічку "Всередині Льюена Девіса". Фільм розповідає історію фолк-музиканта, що намагається здобути не так славу, як просто можливість працювати. Музиканта Коени вигадали, проте прототип у нього реальний. Це Дейв ван Ронк. І обкладинка платівки "Всередині Льюена Девіса", яку показують у фільмі, змальована з платівки "Всередині Дейва ван Ронка". Саме Ронк розніс по світу народну баладу "The House Of The Rising Sun". Проте у фільмі про це - ані слова.

Стрічка має, мабуть, найстрункішу з-поміж усіх стрічок конкурсу побудову, вишукану композицію у формі рондо, де непомітно нічого зайвого. Немає й коенівського чорного гумору. Втім, і картина - не трилер, а історія фолк-музиканта. Знімали знані брати у своєму житті й кращі проекти , як, зокрема, "Бартон Фінк", що приніс їм "Золоту пальмову гілку". Проте блискуча братерська режисерська майстерність цілком виправдовує Гран-прі.

Нинішнього року Каннський фестиваль видався трохи нервовим. Не лише через відносно слабкий конкурс (менше драйву - більше втоми), а й через численні скандали, погану погоду та ще більше, ніж завжди, скупчення людей. Професійна охоронна фірма, яка замінила на вході у Палац фестивалів звучну охорону після пограбування Chopard, так ретельно переглядала "торби" гостей та учасників фестивалю, що, перш ніж зайти всередину (і аж ніяк не Льюена Девіса, а просто в палац!) потрібно було вистояти довжелезну чергу.

На прес-конференції з участю голлівудських зірок журналісти взагалі потрапляли ніби на барикади! А ось каннські зірки авторського кіно відповідали на запитання в напівпорожньому залі, що якось дуже чітко означило ухил фестивалю у бік гламуру. Цікаво, що в останній день фестивалю, коли із журналістами зустрічалися Орландо Блум та Форест Вайтакер, людей на прес-конференції майже не було. Отож у теперішніх Каннах навіть інтерес до зіркового блиску став якимось не справжнім, а ситуативним.

Проте в самому кінці фестивалю таки вдалося поставити жирну крапку. Вшановували Алена Делона. Секс-ідол 60-
70-х презентував відреставровану стрічку Рене Клемана "На яскравому сонці". Ця робота, як і фільми Лукіно Вісконті, стала визначальною для кар'єри Делона. Сам актор, як пародія на себе самого у ролі Юлія Цезаря, зібрав на фестивалі найбільше шанувальників. З ним могли позмагатися лише Леонардо Ді Капріо та Майкл Дуглас.

З казусів Канн - недооцінена робота Романа Поланського "Венера в хутрі". Ця стрічка стала його повною реабілітацією як великого режисера.

Отож про "сутінки" Канн, про що говорили гості й учасники впродовж усього фесту, мабуть, таки говорити зарано.