На Каннському міжнародному кінофестивалі презентували українські фільми, до створення яких долучилася Україна, - "Донбас" Сергія Лозниці й "Жінка на війні" Бенедикта Ерлінґссона. Фільмом-скандалом виявився новий фільм датського режисера Ларса фон Трієра "Будинок, який збудував Джек".
У Каннах друга за значенням конкурсна програма "Особливий погляд" відкрилася фільмом Сергія Лозниці "Донбас". І ця одна з найочікуваніших фестивальних подій не розчарувала. І зовсім не через політичну позицію режисера - Лозниця знаходить для трагічних подій, які відбуваються з нами всіма тут і зараз, несподівану, проте точну інтонацію.
Блискучий документаліст бере реальні історії, які вразили його в інтернеті впродовж 2014-2015 років, і трансформує їх у театр абсурду.
Жанр роуд-муві, який режисер чудово використав іще в "Щасті моєму", першому своєму ігровому фільмі, працює і у випадку "Донбасу". Фільм складається з тринадцяти епізодів, які об'єднує спільний простір. Історії не просто склеєні одна з одною - вони плавно перетікають одна в одну. Не всі вони однаково сильні, проте деякі ніби здирають шкірку з рани, а деякі змушують голосно реготати. Саме сміх як найпотужніший інструмент у руках Лозниці - це не просто художній прийом: він пояснює, чому Гітлер так люто ненавидів Чапліна.
Проте карикатурні герої зовсім не пласкі. Вони - монстри. А режисер веде глядача не лише дорогами фейкових республік, а й фейковими новинами, а головне - він легко мандрує між жанрами, де комедія сусідить із драмою, а трагедія межує з абсурдом.
Загалом картина має багато ракурсів і поглядів на одну тему. Фільм препарує її, підбираючись з різних боків, і в підсумку ці погляди концентруються на одному, мабуть, найважливішому: в основі всього - брехня, фейк, які "кришують" здирництво, садизм, тупість…
Проте простої долі у фільму, скоріше за все, не буде. Він має надто багато смислів, не зрозумілих на Заході. В Україні його важко буде дивитися через відсутність відстані й надто емоційне сприйняття "живих" подій (випробувано на собі). Так, до речі, було й з "Майданом". Проте його треба дивитися: це потужне мистецьке висловлювання видатного режисера, що ятрить і нерви, і розум.
"Ласкаво просимо на Донбас", - сказав Лозниця на прем'єрі. І повів глядача дорогами Донбасу, які так дисонують із травневими фестивальними Каннами.
Ще один фільм, до створення якого причетна Україна, показали у рамках програми "Тиждень критики". Це - паралельна секція кінофестивалю, головна мета якої пошук молодих талантів. У ній може брати участь лише перший або другий фільм режисера.
Фільм "Жінка на війні" Бенедикта Ерлінґссона зняла ісландська команда (сценарій Бенедикта Ерлінґссона спільно з Олавюром Еґіллем Еґільссоном, оператор - Берґстейнн Бйорґюльфссон) і переважно в Ісландії. Водночас у його створені брала участь і українська команда. І в ньому теж фігурує Донбас, проте згадки про війну є лише тлом, а не головною темою.
Головна героїня, Халла, - екологічна активістка. Практично самотужки вона воює з місцевою промисловістю. Під час підготовки своєї найголовнішої акції вона отримує листа з повідомленням, що її заявку на всиновлення дитини нарешті схвалено і на неї чекає маленька дівчинка, яка втратила всю родину під час війни на Сході України.
Перший епітет, який напрошується після перегляду, - чесний фільм. А ще цей фільм про такі пафосні речі, як жертовність, самопожертва, відданість. Але подано все з гумором. Блискучим режисерським ходом є включення в дію музикантів, які виступають своєрідними коментаторами всього, що відбувається. Музика стає і персонажем, і помічницею, і засобом, що збиває пафос. А він міг би здатися надмірним, якби не режисерська винахідливість, чудова актриса Халлдора Гейхадсдоттір у ролі Халли, музиканти Давид Тор Йонссон, Маґнус Триґвассон Еліасен і Омар Ґудйонссон і відомі виконавиці українських народних пісень Ірина Данилейко, Галина Гончаренко, Сусанна Карпенко.
Тож Україна в особі Держкіно явно не помилилась із підтримкою. А Каннський фестиваль, своєю чергою, підтримує режисерів, які зазнали репресій. В основному конкурсі - фільми росіянина Кирилла Серебреннікова і Джафара Панахі, а сеанси "Тижня критики" й "Двотижневика режисерів" розпочинаються з акту підтримки Олега Сенцова.
Поки що нинішній Каннський фестиваль не схожий сам на себе: мало фільмів, які вражають, мало зірок, навіть метушні ніби поменшало. Проте цей тиждень обіцяє нові роботи Ларса фон Трієра, Нурі Більге Джейлана і Спайка Лі. Чекаємо.
***
Видатний данський режисер Ларс фон Трієр повернуся на червону доріжку Канн після семирічної перерви. Його новий фільм "Дім, який побудував Джек" став і сенсацією, і скандалом цьогорічного фестивалю (хоча ця стрічка демонструвалася поза конкурсом).
Як відомо, у 2011 р. Трієр був оголошений "персоною нон грата" Каннського фестивалю, оскільки під час прес-конференції зізнався у "симпатіях" до Адольфа Гітлера. Організатори тоді підготували спеціальне комюніке, в якому й оголосили фон Трієра "персоною нон-грата".
І ось тепер опальний режисер повернувся на Круазетт. І зчинив багато галасу. На прем'єрі він дивився фільм у першому ряду і, очевидно, саркастично посміхався, коли витончена публіка гучно й демонстративно полишала зал, висловлюючи обурення, незадоволення. Можливо, ця прем'єра "Дому" в Каннах і стала для режисера таким собі "перформенсом", його свідомим ляпасом гламурному кіносвіту. Якщо сприймати цю прем'єру саме в такому ракурсі, то перформенс Ларсу вдався. Про його позаконкурсну стрічку говорять більше, ніж про деякі фільми конкурсної програми.
Ще перед першим показом червоною доріжкою Канн разом із фон Трієром ішли Метт Діллон, Шива Феллон, Райлі Кіо, Софі Гробель та Бруно Ганц. Уми Турман тоді не було. Деякі дотепники кажуть - мовляв, кінозірка передбачила бурхливу реакцію на цю стрічку й не ризикнула з'явитися в Каннах.
У своєму новому фільмі "Дім, який побудував Джек" режисер розповідає історію про розумного й винахідливого серійного вбивцю, що діяв у 1970-х роках в Америці. Сюжет будується навколо п'яти інцидентів (саме так ділить свій фільм фон Трієр), які охоплюють 12 років життя маніяка. І глядач сприймає кінооповідь саме з позиції Джека, для якого кожне вбивство - як витончений твір мистецтва.
До речі, на квитках та у програмі організатори надрукували попередження, що фільм містить численні сцени насильства, і запропонували глядачам зі слабкими нервами бути дуже обачними.
Раніше таке попередження супроводжувало показ "Кумедних ігор" Міхаеля Ганеке, фільму справді моторошного.
Втім, насилля у картині Ларса фон Трієра, швидше, декоративне. І, хоча зал дружно зітхав та "йойкав", море крові на екрані не надто лякало.
Перший епізод нагадував стрічки Квентіна Тарантіно, і, можливо, невипадково в Ларса знялася саме Ума Турман.
Проте далі фон Трієр складає свій "Дім" як пазли. Режисер діє, як конструктор, як архітектор (архітектором є й головний герой).
Режисерський план будівництва "Дому" - прорахований, холодний (на відміну від того ж таки Тарантіно).
"Дім" фон Трієра - це також купа цитат, анімація, колажі, репродукції. Одне слово, багато різного в тому домі. До того ж цей новий фільм - крайня межа цинізму та мізантропії, в які Ларс фон Трієр бавиться багато років.
Здається, після маніяка Джека шлях режисера зайшов у якийсь глухий кут? І тепер куди він проляже? Невідомо!
Тим часом майстерно витворена смертельна картина світу від Ларса деяких кінокритиків обурює, деяких - захоплює, декого - взагалі не зачіпає. Проте саме така картина, безперечно, дуже важлива у фільмографії режисера. Адже шлях змалювання людських вад і людської ницості цей автор пройшов до кінця.
І не буде нічого дивного, якщо років так знову через 5-7 він з'явиться на якомусь фестивалі із сентиментальною комедією, наприклад. Поживемо - побачимо.
Що люди кажуть?
Майже всі світові ЗМІ відразу після прем'єри заполонила інформація - мовляв, після прем'єрного показу фільму Ларса фон Трієра з кінозалу пішло близько сотні обурених глядачів. Критики ставлять на карб Ларсу надмірну жорстокість у цій стрічці, особливо у сценах знущань над жінками та дітьми. Редактор Variety Рамін Сетудех констатує: "Перегляд цієї стрічки був одним із найнеприємніших у моєму житті!" Тим часом відомий кінокритик Андрій Плахов зазначає у "Комерсанті": "Ларс фон Трієр лишається єдиним великим і безкомпромісним режисером ХХІ століття. Буває гарне кіно, буває погане, - і є кіно Ларса фон Трієра, яке можна любити і ненавидіти, як саме життя".