Венеціанський причал: кіно врятує «ВІА ГРА»?

У середу стартував 69-й Венеціанський кінофестиваль, який при детальнішому розшифруванні називається міжнародним оглядом (звідси й Мостра) досягнень кінематографічного мистецтва. Простіше кажучи, така собі елітна виставка картинок, що рухаються.

Але цей рік знаменує трансформацію «виставки» в «повноцінний» кінофестиваль, незмінним супутником якого є кіноринок. Чого, здавалося б? Усе просто: на Венеціанському кінофестивалі змінилася влада. Суперечлива фігура Марко Мюллера, який вісім останніх років зустрічав зірок на червоній доріжці Мостри та активно експортував китайську кінематографію на фестивальний олімп, залишила по собі не надто похвальні відгуки. Італійська преса навперебій злословить з приводу «епохи Мюллера», а новий директор Мостри - Альберто Барбера в кожному інтерв’ю підкреслює, що в буквальному значенні прикрив ганебну «діру» - фундамент започаткованого при Мюллері будівництва нового фестивального палацу. На цьому місці дійсно зараз дуже мила лаунж-зона, але піднімати її на щит як головне досягнення оновленого кінофестивалю таки дивно.

Про кіноринок, якого у Венеції дуже бракувало, Барбера говорить значно менше. З одного боку, це зрозуміло. Створення повноцінного кіноринку, а не його імітації справа не двох і не трьох років. Досвід і розмах Канн і Берліна досить непросто переграти. І тут політика фестивалю має бути послідовною. З іншого - це головний козир фестивальних інновацій, з якими Барбера заступив на посаду. Причому вдруге. Саме він директорував на Венеціанській Мострі до Марко Мюллера, але був відставлений через неприйнятні політичні погляди. Реванш передбачає якийсь широкий жест, але наразі Барбера воліє бути обережним.

Саме такою виважено акуратною програмою, з незмінним переважанням у конкурсі рідного продукту (три італійські картини на скорочений до 18 фільмів конкурс), вирізняється кінематографічна Венеція-2012. Звичайно, курчат її рахуватимемо восени, а саме - 8 вересня, коли кінофестиваль завершиться роздачею всіх крилатих левів. Але нескладно помітити, що нові обрії, про які говорить Барбера, - це все та ж сама фестивальна номенклатура.

Луною озиваються в конкурсі нинішньої Венеції імена учасників нещодавніх Канн і Берлінале. Серед цих фестивальних кочівників торішній каннський переможець Терренс Малік - ледь не головна надія Мостри, - якому вже пророкують лаври, хоча прем’єра «До замилування» тільки завтра. До слова, одну з головних партій Малік віддав «дівчині Бонда» Ользі Куриленко, і для режисера такої складної душевної організації, мені здається, цікавим буде досвід роботи з манекеном. Якщо Маліка в 2011-му в Каннах вінчали головною гілкою, паралельну програму «Особливий погляд» виграв Кім Кі Дук. Він теж у конкурсі Венеції - із фільмом «П’єта» (що особливо лестить італійцям), натхненим шедевром Мікеланджело.

Цілком собі прагматично мислив австрійський режисер Ульріх Зайдль, знімаючи трилогію «Рай». Першу її частину «Секс» показали в Каннах-2012, другу - «Віра» привезли у Венецію, третю, швидше за все, побачать ті, хто доїде наступного року до Берліна.

Філіппінець Брілліанте Мендоза тепер теж має встигати на всі європейські форуми: трохи більш як півроку тому він був у конкурсі Берлінале з огидним фільмом «Полонені». Нині демонструватиме «Твоє лоно»…

У лоні ж Венеціанської Мостри давно прописався Такеші Кітано. Його тут люблять із часів «Феєрверків» (у 1997-му це був «Золотий лев»). І продовження бандитських пристрастей «Свавілля-2» - шостий візит Кітано у Венецію. Доповнює картину славетних імен класик Браян де Пальма, який виграв «Срібного лева» у 2007-му і після довгого мовчання повертається у фестивальний рух з новою «Пристрастю».

Не зраджуючи свою традиційну любов до російського кінематографа, італійці взяли в конкурс фільм Кирила Серебреннікова. Більше того, надали йому право першої конкурсної ночі. Із серебренніковської «Зради» й почався венеціанський забіг.

Суто візуально «Зрада» - як мінімум зведена сестра «Олени»: етюд у холодних сталевих тонах, із нескінченними віддзеркаленнями у шибках і полірованих поверхнях, із хайтеківськими інтер’єрами й мінімалізмом у кадрі, в яких своє конкретне завдання - нагнітання напруги та безперспективне сканування схованок душі.

Сюжет, знайомий з «Любовного настрою» Кар-Вая (звідти ж і систематичні проходи погано освітленими сходами), - подружні зради - Серебренніков бере у квадрат. Він і Вона поєднані спільною бідою, багатозначно дивляться з кадра, пробують у пориві помсти вдатися до перелюбу і, зрештою, позбуваються (чи то Божим провидінням, чи то власноруч - на відкуп глядацької фантазії) зрадливців. Співавтор сценарію Серебренніков у прес-релізі говорить щось про особистий досвід, закладений у цій історії, а за всіма ознаками тупцює на міфологемі «чоловічого і жіночого» - до кінця першої години з двох повертає дзеркало, і колишні страждальці самі виявляються в ролі невірних.

Шкода, цього трюку із заміною ролей не повторити глядачеві, стомленому безпристрасністю поведеного на пристрасті режисера… В такій абракадабрі й існує вся «Зрада». Періодично в неї вриваються абсурдні для обраної відстороненості оповіді та гламурних еротичних сцен живі реакції персонажів. Нескінченно дивуєшся, чому переозвучені іноземні актори все одно розмовляють з акцентом? І який такий геній Серебренніков побачив у солістці «ВІА Гра» Альбіні Джанабаєвій, затвердивши її на роль невірної дружини №1? Втім, хід безпрограшний для піар-атаки рідних мас. А Венеція - це так… для дому, для сім’ї.