Михайло Слабошпицький: "Війна в Україні провела трагічний вододіл між тим, що було і що буде"

"Гамбіт надії" - таку назву має нова книга Михайла Слабошпицького, відомого літературознавця, лауреата Шевченківської премії, громадського діяча, очільника Міжнародного конкурсу української мови імені П.Яцика. Поява фоліанту (видавництво "Ярославів Вал") - доказ того, що книга публіцистики не може (і не повинна) занадто довго "вичікувати" певного історичного горизонту, а має виринати у режимі on-line у епіцентрі напружених суспільних подій. Тобто книга має бути в часі, "на часі".

Власне, "Гамбіт надії", як строкатий публіцистичний колаж охоплює українські події від вранішнього сходу Майдану до теперішнього "заходу" гуманізму, з яким зіткнулася країна у зв'язку з подіями на Сході. Хоча метатекст "Гамбіту" - то не вузько окреслений хронологічний простір, а - широкий український контекст… Який увібрав у себе і вчорашні сподівання, і сполохи теперішніх ілюзій. Янукович, Путін, Кучма, Табачник, Шустер, Порошенко, Тимошенко, Кирило, Парасюк, Нищук, Нігоян - ці та інші постаті повсякчас, як сірники, спалахують у картатому публіцистичному мереживі своєчасної громадянської (іноді доброї, а іноді злої) книги Слабошпицького. Авторські філософські роздуми переходять у ритми актуального репортажу; пряма мова Майдану переливається у "потік свідомості" нації; гострі памфлетні штрихи (відносно мешканців Кремля) змінюються на "строфи" тривоги-розпачу-надії…

І все ж таки розмова з паном Слабошпицьким не "про книгу" (яку зрештою можна прочитати, а потім зробити висновки), а "на берегах книги" - тобто на території недописаного і недоговореного.

- Пане Михайле, у самій назві - "Гамбіт надії" - нібито міна уповільненої дії. Адже "гамбіт" (тобто "підніжка"), як відомо, не тільки літературний образ, то ще й спеціальна ігрова технологія, яка передбачає обов'язкову "жертву" для досягнення виграшу. Отже, можна сприйняти цю назву ще й так: жертовність надії? Тривожно звучить, як на мене. Надія без жертви - неможлива?

- Ця книга народжувалась у повсякденні Майдану. Щоденно, їдучи на службу, я не міг оминути події у центрі Києва. Все довкола обходив, вивчав, спостерігав, слухав. Тобто жив тими подіями.

Власне, як жила ними вся Україна.

Можливо і не було тоді ніяких амбіцій - складати книгу про Майдан, такий собі "діагноз часу". Але рух життя, швидкоплинні події самі народжували певні мої тексти. Рядки зі щоденника поширювалися в якісь інвективи, деталі - в репортажі. Вони з'являлись друком і за кордоном, і в Україні.

Теми були підказані больовим порогом повсякдення: втрати на Майдані, ілюзії українців, Крим, привид війни, російський імперіалізм. Отже, з таких різних ниток, очевидно, і складалось певне мереживо, - тобто проекція майбутньої книги.

Щодо "жертовності", звісно, мушу погодитися з вами. Я би сам дуже хотів побачити людину, у якої б не було шоку від першої смерті на Майдані. Таких людей не було. Був шок… Були подальші жертви… І в багатьох уже було усвідомлення невідворотності і некерованості суспільних процесів. Ми ще раз гірко допевнилися: за свободу іноді доводиться платити дуже і дуже дорого. На жаль… А хіба є вища ціна, ніж людське життя?

- Ціна справді незбагненна. Спочатку ейфорія. Потім Небесна сотня. Зараз - рахунок на тисячі втрат.

- Війна - завжди жертви. Але, уявіть, навіть у період апофеозу Майдану не кожен із нас міг уявити, що станеться "потім".

У колі людей, з якими я спілкуюсь, є досить багато військових, людей зі "служб". Один із таких людей - ще задовго до кривавої драми на Сході говорив мені - "Розумієте, Україна обов'язково буде розколота, розірвана!" Я обурювався. Не міг з цим погодитись. Говорив: "То, може, ви агент впливу чи, може, скануєте настрої окремих представників української інтелігенції?" Мені відповідали: "Знаєте, насправді я не дуже хочу, аби все це трапилось, але ж нам трагічного розвитку сценарію ніяк не уникнути. Я був у Нагорному Карабаху, тому багато чого розумію, особливо, коли йдеться про внутрішні війська. На Україну чекає біда".

Наголошу ще раз: це було мені сказано задовго до теперішньої трагедії. Отже, певні люди передбачали, розуміли, а також програмували (!) нинішню ситуацію.

Страшно те, що тривалий час нас оточував такий собі стагнаційний спокій. Ми філософськи сприймали інформацію про смерті в автомобільних аваріях, у природних катаклізмах. Хоча все-таки відносний спокій був…

- Натякаєте, що Україна від міщанського стагнаційного спокою переходить до стагнаційно-перманентного сприйняття щоденних втрат?

- І така загроза, на жаль, існує. Загроза - сприймати великі трагічні втрати як повсякденну стрічку в інформаційній зоні.

Справді, вмикаєш телевізор: похорон, похорон, похорон. Миколаїв, Дніпропетровськ, Біла Церква, Київ, Львів, Луцьк, Рівне, Черкаси. Спочатку одна смерть вражає, друга смерть - напружує, а третя вже сприймається як гірка статистика.

На жаль, суспільство до такого рубікону майже доходить. Люди "призвичаюються" до втрат. І це біда. Коли такі втрати стосуються "когось іншого", то - інформаційна картинка, коли це стосується твоїх близьких, не доведи Господи, твоєї сім'ї, то це не статистика, а живий біль…

- Отже, знову про "больовий поріг" суспільства, який майже перетнули? А чи реально говорити про "світло" у кінці темного коридору? Ви як філософ і літературознавець, можливо, інтуїтивно відчуваєте появу такого коридору? Тобто виходу з теперішнього українського кута?

- Найдраматичніше те, що справді є усвідомлення патової ситуації - на теперішній час. Бо ж не можемо знати, що робиться у головах різних політиків: і кремлівських, і українських. І в голові Путіна зокрема? І важко спрогнозувати, яка фантазія в тій голові народиться завтра?

До речі, у вашій газеті прочитав, що люди, які пережили Освенцим, потім уже не могли слухати музику Вагнера. Так от і сьогодні я знаю багато знайомих (це середовище інтелігенції), яких Росія "вилікувала" від себе ж самої. "Вилікувала" навіть від любові до російської літератури. Хоча це, здавалось би, для багатьох єдина культурна мапа.

Отак наші трагічні події - окупація, анексія, війна - мимоволі, вже на рівні підсвідомості, вибудовують для багатьох українців таку собі "стіну", яка відгороджує їх від "російського світу".

Звісно, можна говорити і про імперський дискурс у творчості російських класиків: Пушкіна, Лермонтова, Бродського, Солженіцина. І це теж одна з незаперечних "паспортних" ознак російської словесності. Можна… Але є й інша літературна Росія. Це, наприклад, Росія Віктора Єрофєєва, який досить тверезо, яскраво і талановито пише про свою батьківщину. Згадаймо, його "Енциклопедію російської душі". Є інші автори, для яких тривожне і неприпустиме все те, що сьогодні взяли на озброєння кремлівські ідеологи. Власне, те, що і привело до розбрату - до війни.

- Ви самі плавно підійшли до нині непростої для України теми - русофобії. Де, на ваш погляд, той "кордон", який не дозволить людям втрачати гідність і поважати духовні цінності, в тому числі і справжню російську культуру, а не "денатурат"?

- Русофобія - я не кажу "на жаль" чи "на щастя" - це вже факт нашого життя. Але не ми в тому винні. На мій погляд, це те, чого не могло не трапитись. Адже удар по Україні був дуже сильним.

Річ навіть не в окремих викликах, сюжетах, епізодах. Проблема більшою мірою у тому, що є майже 90% рейтингу всім відомого російського політика… І хіба така шалена цифра - то не є маятник, який для українського суспільства хитається в бік такої собі "русофобії"? А до всього ще є шалена апологія путінських діянь російським культурним істеблішментом. За незначними винятками. І це реальність. І в цій реальності є причини, наслідки. І досить туманне майбутнє.

- Сьогодні в пам'яті часто виникає довженковий образ "Україна в огні" (хоча і з іншого історичного приводу). На ваш погляд (як літературного аналітика), можливо було передбачити масштаби теперішнього "вогню", руїни і взагалі не допустити навіть сльозини однієї скривдженої людини?

- Таких масштабів серед українців передбачити не міг ніхто. Одна річ - тривоги за Крим (у мене там багато друзів, колег). Я розумів південні настрої. Але, коли виникли "масштаби" Донецька і Луганська, вибачте, то вже справді якийсь "диявольський гамбіт". Нібито гросмейстери на кшталт Путіна та його воєвод сиділи собі і вимудровували ці гамбіти. Мовляв, буде загальне народне повстання, а потім, друге, третє.

Я щоденно отримую сигнали і з Донецька, і з Луганська. Нещодавно з Луганська до Києва приїхав чудовий літератор Василь Голобородько, який жив у тому пеклі…

- У пеклі "рани" не швидко гояться. З одного боку - чимало людей вросло в кремлівську пропаганду, з другого - вони втратили свої будинки, близьких. Чи можна зараз взагалі говорити про "каяття", "примирення", коли багатьох охоплює лишень злоба і нетерпимість?

- І буде злоба… Жириновський каже: "В каждой стране есть определенный процент людей, которые ненавидят эту же страну". От саме цей відсоток активний. І буде перебувати у злобі. Я далекий від ілюзій, що воєнна операція комусь відкриє очі, наверне на розум. Тих "пасіонаріїв", про яких каже Жириновський, не переконати…

- Тоді що робити? Як лікувати? Як не втрачати? Що має бути - терапія, хурургія? Які методи лікування хворого суспільства? А воно хворе, на жаль, не тільки на сході, а і в інших регіонах.

- Можливо, має бути німецький шлях. Шлях денацифікації. Коли на різних рівнях - і політичному, і суспільному - була засуджена певна ідеологія. Власне, про це є і в Генріха Белля, і в Борхерта, і в Брехта, і в інших авторів. Німеччина цей ​шлях пройшла. І дійшла до примирення у суспільстві. Я не знаю, на скільки десятиліть цей процес міг би розтягнутися для України. Адже саме цей шлях - дуже відповідальне випробування для еліт. Особливо для тієї еліти, яка при владі.

Взагалі, озирнімося, ми ж з вами на власні очі бачили всі ці "чотири серії", коли були при владі Леонід Макарович, Леонід Данилович, Віктор Андрійович, Віктор Федорович. Чотири серії абсурду. Відсутності національного лідера. Все це було на рівні "гри в державу".

- Де Голля не було, Черчилля не було, з українською Маргарет Тетчер також не склалося…

- Один із моїх друзів час від часу повторює: "Невже у нас немає Наполеона? Немає". Бо якби десь з'явився, то однаково його б знищили. Адже національно свідомі і сильні особистості завжди становили небезпеку для слабких українських "головнокомандувачів".

Режим не дурний. Він завжди вичищає те, що для нього небезпечне. І от дожили… З другого боку - коли навіть до нашого благодійного фонду видавництва приїздять різні люди, звертаються з різних країн - волонтери, командири, пенсіонери, які хочуть допомогти армії, - то бачиш, що Україна вже не та. Справді, виросло нове покоління.

- Говоримо про патріотизм, про важливі речі. Але от зараз перед вами лежить одна щоденна газета, в якій нібито теж текст - про український патріотизм. Про те, як деякі "галантерейні" патріоти запустили лінію масового пошиття трусів з державною символікою та з українськими візерунками. Тобто патріотизм - навиворіт - іноді перетворюється на комерційний товар, який навіть у вигляді нижньої білизни можна сплавляти, бо зараз є попит?

- Це - абсурдність. Деякі люди тікають саме в такий "патріотичний абсурд" (приклади якого ви і навели) - від повсякденних речей, від щоденних больових сюжетів, від інформаційних атак, від психічного шоку й емоційного вигоряння.

Так, є патріотичний кітч. І нікуди від нього не подінешся. Це гротескний знак часу. І завжди є спритні комерсанти, які будуть наживатися на затребуваних суспільством цінностях.

Але є й інші люди, які, пропустивши через свої душі біль втрат, переживши стан катарсису, мало-помалу усвідомлюють, в якому суспільстві вони живуть і в якому суспільстві треба жити.

Я от нещодавно поїхав до Дніпропетровська… Там у мене свати, друзі та колеги. Звичайні люди, добрі, гостинні. Але останнього разу я майже не впізнав їх - наскільки вони сьогодні українізувалися, ставши не схожими на себе вчорашніх. І коли раніше вони могли у чомусь не погоджуватися зі мною, то вже сьогодні я міг би дещо охолоджувати їх пристрасні громадянські спічі. Війна в Україні провела трагічний вододіл між тим, що було і між тим, що буде.

- Тобто це вододіл "самоусвідомлення"? А як нам, наприклад, усвідомити, якою "має бути" гуманітарна політика держави - хоча би у майбутньому? І ви, як гуманітарій, якою бачите саме таку політику?

- Мене завжди дивувало й обурювало, що тупішого і підлішого ставлення до гуманітарної сфери, аніж в Україні, майже ніде немає. Я 19 разів був у Канаді. Мене з цією країною пов'язує дружба з Петром Яциком, маю там ще чимало друзів. Я іноді дивувався, що Канада - це мультикультурність, інтернаціональна мозаїка, але у всьому присутній канадійський патріотизм. Це уживається. Це органічно. Свого часу - концептуально - це мене приголомшило. Я як "совок" не міг це сприймати через свої рефлексії. А потім мені пояснили. Філософія у Канаді саме така: ти не можеш бути добрим канадійцем, якщо ти не є добрим хорватом, добрим українцем, добрим французом тощо.

Тобто - мультикультурність - через доброту, взаємоповагу, цікавість до того, хто інший, рівняння на нього, добра конкуренція, плекання свого доброго національного імені.

Василь Васько, один з меценатів конкурсу Яцика, каже, що у нього дві батьківщини - Україна і Канада. Мовляв, в Україні він народився, зазнав там немало втрат. А от Канада його пригріла, допомогла звестися на ноги. І тепер у нього ніби дві матері. І кожну він любить.

У нас майже всі культурні гуманітарні цінності (те, що має виростати з любові), жорстоко затоптані.

Візьміть Кравчука. Він нібито і був зі своєю командою, але держави ще не було. Команда Кучми казала, що вони "технократи", і спочатку треба зайнятись економікою, а вже потім іншим, зокрема культурою. І "зокрема культурою" займався і Дмитро Табачник.

Як взагалі можна було так міркувати: спочатку одне, а потім інше? Адже держава - це ніби організм людський, де все важливе, де не може бути щось у першу чергу, а щось у другу. Лікуєш голову, а тобі відривають руку. Забиваєш шлунок, духовно - деградуєш.

Свого часу, у сторіччя Євгена Маланюка, можливо, нійбільшого нашого поета ХХ сторіччя, так і не дочекалися Кучми на цьому вікопомному ювілеї, тому що Кучма в цей час пішов на концерт Кобзона. Здавалось би, президент пішов туди, де йому цікавіше. Але ж про що думає його почет? Той почет, який і формує пріоритети і "грає короля"?

За всієї поваги навіть до деяких наших сьогоднішніх активних політиків, скажімо чесно: багато з них не має уявлення про державну машину: її "вертикаль", "горизональ", важливість гуманітарної, культурної основи. От навіть свого часу мій земляк Микола Томенко говорив про можливість "розформування" Академії Наук… Ну розформуєте… А що побудуєте? У вас є план, розуміння і усвідомлення подальшої гуманітарної розбудови?

І такого уявлення, на жаль, немає. І, знову ж таки, на жаль, ми ще й сьогодні стоїмо на цьому фундаменті "неусвідомлення". От, наприклад, мій молодший син закінчив "міжнародні відносини". Якось повертається з вузу і розповідає: мовляв, усі круті там, усі на "тачках", Андрюша Ющенко зокрема. Вже потім мій син купив "Жигулі", хоча однак сприймався як "лох" серед них, бо ж "Жигулі" там не їздять. Один із тих мажорів, який на "міжнародних відносинах", і запитує мого сина: "Славик, а ты что, действительно собираешься учиться, а не платить?" І він це запитує без тіні сумніву - його свідомість (якщо взагалі про таку можна говорити) давно запрограмована батьками на те, що можна все "купить", "заплатить", "предать".

І ці діти-мажори, які купили і заплатили, з часом підуть послами, всякими керівниками. Тобто "архітекторами" майбуття нашої України. Звідси і народжуються трагедії Сходу, Заходу. Хоча я нещодавно виступав у Донецькому університеті і мене щиро вразило донецьке студентство. Прекрасні щирі зацікавлені діти. Вони цікавляться культурою, захоплені українською історією. Правда, тоді важко було уявити, що трапиться те, що трапилось зараз.

- Пане Михайле, чи цікаво вам як критику стежити саме за сучасною українською літературою, за її процесами? До речі, в тій же газеті, яка зараз перед нами - "рейтинг" найвище оплачуваних українських письменників… Але серед них (за окремим винятком) письменників не бачу...

- На це взагалі не варто звертати уваги - на ці рейтинги, на літературний порногламур, який популяризують таблоїди. Такі "обойми" складають люди, які насправді не мають уявлення про літературу.

Я розумію, що сьогодні відбувається процес акумуляції творчих сил, процес зосередження художньої енергії. Адже неможливо відразу художньо осмислити всі складні процеси, які є в країні, у світі. Для цього треба бути або Брехтом, або Томасом Манном. Можливо, автори такого масштабу в нашій літературі з часом з'являться.

Як професійний читач, скажу таке: "маємо сьогодні сотню поетів абсолютно європейських! Дуже талановиті люди. Єдина проблема, що вони нібито замкнуті в ареалі української мови, виходу у зовнішній світ вони не мають. Так само, як і Ліна Костенко, давно гідна Нобелівської премії, але, на жаль, немає її перекладів англійською, французьською, шведською. Тобто основними європейськими мовами. А це запорука для отримання Нобеля. І в прозі маємо чудові зразки - від Валерія Шевчука, скажімо, до Пашковського. Ще вчора невідома Таня Малярчук сьогодні сприймається як явище української літератури, чекають на кожну її нову книжку. Нещодавно наше видавництво "Ярославів Вал" відкрило для себе просто диво-письменника з Волині. Це Олександр Клименко, музикант. Він написав роман "Коростишівський Платонов". Це чудо. Ще молодий хлопчина, а такий значний літературний потенціал.

Фото з книги «Гамбіт надії»

- Не можу обійти спілчанські справи - після відходу в інший світ Віктора Федоровича Баранова. Що буде зі Спілкою письменників завтра?

- Ситуація погана. Претенденти на папаху є. Колись спілчанські ватажки мали, що дерибанити… А тепер уже і нема чого! Але вже шикується черга за звання голови літературного департаменту України.

Хто прийде завтра на місце очільника Спілки українських письменників? Покаже час. Загалом річ не в спілках, навіть не в Міністерстві культури. От в Америці немає Міністерства культури. Але є величезна черга до Метрополітен-музею. Вся Америка туди йде. У нас є прекрасні музеї, але вони порожні. Тому що знову ж таки за 23 роки розмили пріоритети і принизили культуру. Ніхто не сприймав Франка чи Заньковецьку як взірці національної культури. Слухали Поплавського.

Ви могли би уявити, що той чи інший прем'єр-міністр якось сказав: "А я от нещодавно читав Ліну Костенко, Миколу Вінграновського, а на черзі - монографії Мирослава Поповича й Івана Дзюби…". Уявити таке неможливо.

- Свого часу ви досить довго й напружено працювали над книжкою "Поет із пекла" - життєпис поета Тодося Осьмачки. Кажуть, коли біограф глибоко занурюється в життя свого героя, то саме той герой нібито і переслідує його, часто не відпускає від себе… Ваш діалог з Осьмачкою триває?

- Я з іронією ставлюся до "впливологічних" теорій. Теорій, які переконують, що книга творить маси. Так, можливо, щось у цьому є. Але твердо переконаний, те, що пишеш сам, справді впливає на тебе, на автора.

В мене до Тодося Осьмачки було багато підступів. Цей "роман" тривав років чотирнадцять. Я ріс у тих краях, знав, що колись був такий божевільний поет. Потім студентом в університеті опинився в спецфонді. Підійшов ще ближче до божевільного поета.

Він - один із найпохмуріших українських поетів. Навіть похмуріший за Шевченка. Різним авторам притаманні різні кольори: від світлого до сірого, аж до кривавого. А Тодось Осьмачка - то тотально чорний колір. Трагедійне відчуття життя. Передчуття катастрофи. Страшна провіденціальність.

Саме з Осьмачкою у мене пов'язано багато зустрічей. У різний час мені про нього говорили Загребельний, Шевельов. Читав його тексти в Америці. Його "Старший боярин" - абсолютно гоголівська річ.

З часом в 1990 році я потрапив в Америці на цвинтар у Баунд-Бруці, а там -могила Осьмачки: хрест степовий козацький, роботи Святослава Гординського. Подумалось: хто би міг уявити, що саме тут цей голос мученика забутого з українського села?

Міркуючи про Осьмачку, я завжди думав про людину, яка прожила не своє життя. Мені здавалося, що він повинен був жити на пасіці, десь на березі ставка, - в брилі, у полотняних штанях, бути гарним, здоровим, гречним, щасливим. І раптом - втеча, Америка, психлікарні.

Унікальність його постаті у тому, що Тодось Осьмачка насправді психічно хворий, але він береться імітувати інших психічно хворих. Довкола нього - психічно ненормальна дійсність. І він нібито грає в подвійну гру.

Він геніально переклав "Макбета" Шекспіра. Але він не міг говорити на вулицях англійською мовою, тому що він був лінгвіст, знавець староанглійської, а не американський обиватель. І в цьому також парадокс.

Колись йому видали посвідку, що він український поет. Видали, аби він відчепився. І де би його не затримували, він цю посвідку показував, переконував і його постійно відпускали, він навіть таким чином кордон з Канадою перетинав.

Він був блаженним генієм. Із затьмареною свідомістю. Як Ніцше. Як Акутагава. Колізії його долі такі химерні, що диктували химерність зустрічей, коли я досліджував його життя. Так випадково знайшов його колишню дружину - у Києві, на Великій Житомирській. Уявити, що так просто її знайду було неможливо. Але от вона переді мною - Шура Трохименко, з переламаною шийкою стегна, щоби не здуріти у такому стані, у свої
94 роки вона вивчала французьську мову. Вже з її розповідей я дізнався нові історії про свого героя. Про його манію, нібито дружина була приставлена до нього ГПУ… Він її душив, а Підмогильний виривав Шуру з його рук, а потім його здавали у психдиспансер, і він перебував там разом з приреченеми НКВДистами, які раніше людей розстрілювали, а тепер самі були під прицілом.

Гортаючи далі і далі сторінки цього життя я усвідомив, що коли його вкотре заарештували, поет почав імітувати психічне захворювання, хоча насправді і був психічно хворим!

Це справді унікальна постать, через рік буде 110 років з дня його народження. Це один із тих великомучеників і велетів духу, тексти яких діагностували і минуле, і майбутнє людини - її тривожний химерний внутрішній світ… І взагалі шалений світ, у якому раніше нас не було, але в якому ми опинилися нині… Світ, до якого ми ніяк не можемо звикнути…