Євген Маланюк: життєва проза поета

Нотатки та щоденникові записи з робочих зошитів і записних книжок Є.Маланюка, нарешті видані турботливою «Темпорою», чудово вкладаються у пригаслий було дискурс історико-меморіального захвату, що зродився в середині 1990-х. А в ньому пригадаймо як «діаспорні» мемуари В.Костюка,
Д.Нитченка, Ю.Шевельова, так і «тутешні» щоденники С.Єфремова, А.Люб­ченка та спогади Є.Чикаленка, І.Ма­зепи, М.Галагана та Д.Дорошенка. Втім, Маланюкові «Нотатники» (1936—1968) мають особливе значення, що його не завважуємо в решти згаданих авторів. Історико-критичний градус цих писань іноді сягає високого радикалізму «Що­денника» А.Любченка, проте в більшості записів — це сумна сага емігрантського життя українського літератора.

Отже, перед нами варшавські зошити та нью-йоркські нотатники й записники Євгена Маланюка (1897—1968) з покоління «старої» еміграції 1920-х років. Покоління, що його для решти еміграційних хвиль уособлювала «Празька школа» поезії, ця «окрема республіка» (Л.Лиман) українських літераторів-емігрантів, серед яких такі безперечні зірки, як Ю.Дараган, Л.Мосендз, Н.Лівицька-Холодна, О.Лятуринська, О.Теліга. Чехія, Німеччина, табори ДіПі, нарешті Америка. З Праги документи в Україну передав син поета Богдан, з Нью-Йорка — керівництво УВАН. Що ж цінного в цих робочих записниках поета-емігранта?

Звісно, передусім це думки про історичну долю України, осмислення причин поразок і невдач українського військового руху 1920-х рр., спогади дитинства, ескізи творчих задумів, висновки, прогнози та пророцтва. Словом, діалог із собою та епохою, яка чимдалі більше не піддавалася поетовому розумінню. Далі, з переконанням, що «сліпого діда юний поводир — це символ нашої історії», для Маланюка настає час докорів, закидів і проклять. Тавровано українське глупство, куркульство, заздрість, органічну нездатність до ієрархії, нетерпимість до всякої вищості як основні вади нації. «Велике видається «українцеві» дивним, випадковим, неприродним, — пише автор нотаток. — І самі земляки «здогадуються», що Донців — «москаль», Липинський — «поляк», Могила — «румун», і навіть Петлюра — «нащадок шведів». Натомість, іронізує Мала­нюк, «свій» має бути «лагідним», «милим», «негордим» тощо, ну й, очевидно, не дуже талановитим і навіть не дуже щасливим. Бо — то не «наш». А хто ж, спитає читач, «наш»? «Хуторянин, — підкаже щоденник, — зовсім не образлива назва, а фактор національної культури». Тому подальші думки Мала­нюка хоч і є невтішними, проте сяка-така діалектика еміграційної депресії в них проглядає. «Хто знає, чи тамтой режим не є єдиною політичною школою для хохла?» — запитує він про радянське життя-буття в УРСР, і тут-таки ятрить задавнені стигми історії: «Хто знає, чим би став Петлюра, якби в нім не сидів літератор?». Нарешті вирішує, що «переборення всілякої літератури в українство — ось завдання дня». Втім, попереду лежала Америка, де «завдання дня» виявилися зовсім іншими.

Уявіть собі, бойовий офіцер і старшина української армії УНР, ад’ютант командувача армії В.Тютюнника, а в Америці, виявляється, суцільні «кошерні кіноклеопатри», похмурі негри й рідні землячки, які програли Україну. Щоправда, Маланюкові й раніше було не дуже затишно. «Липневий день. Тиша. Архангород спить — лише катеринка грає, — згадує він золоте дитинство. — І здається: невже ж я тут буду ціле життя? Жах. І от — N.Y.!». Перед Нью-Йорком були еміграційні осередки у довоєнній Польщі і Чехії, у повоєнній Німеччині, але найгірше, звичайно, виявилося наприкінці шляху. Отже, уявіть собі «кошерну клоаку Нью-Йорка», де «в безсонячних щілинах Мангеттена», ще й «в понурім каньйоні Бродвею» нидіє український бойовий офіцер, роз’ятрюючи рани ображеної пам’яті фантазіями на тему «що було б, якби» в 1920-х усе вийшло інакше. Мовляв, як же так? «Були величезні склади зброї. Був багатий людський матеріал. Була територія. Але ми програли Визвольну Війну. Ми її майже не «грали» — ми не хотіли воювати», — нетямиться автор і тут-таки додає: «Ми програли Визвольну Війну. Підкреслюю — ми, хорунжі і поручники 1918—19 рр. Бо ми мусили «пазурями й зубами» робити те все, що Війна вимагала». Адже, «що Гетьманові стоїло «вийти на вулицю», опертися на молодих старшин воєнного часу — все мав би!». І знову: перемога Драгоманова, похорон Пілсудського, осоружна слава Юрія Липи, що не дають спокою, неволять розум, печуть попелом Клааса. Довкола ж так само бідують, а то й бенкетують землячки, що втекли з СРСР на вільні хліби національно-партійної «демократії», вирує церковна «українізація», обурює Огієнко як «чеховський півінтелігент, хохлацький куркуль і натуральний атеїст», дратують ювілейні імпрези «Просвіти».

Втім, якщо гетьмана Скоропадського, як свідчить Є.Маланюк, знищила «надмірна любов до мертвих декорацій і обряду земляків», то й самому напівживому воякові треба було знову підводитись і йти до клятих американців шукати роботи ліфтера чи прибиральника. Що Маланюк сумлінно й робив, аж допоки не надибав посаду інженера, за яку тримався до виходу на заслужену американську пенсію. Так, прибиральник, ліфтер, інженер у креслярському бюро, але передусім — поет-історіософ, автор культурологічних праць саме цього, злиденного американського періоду, серед яких «Нариси з історії нашої культури» (1954), «До проблеми большевизму» (1956), «Малоросійство» (1959), «Illustrissimus Dominus Мазепа» (1961), «Єдинонеділимство» (1964).

А жваві «землячки» в Америці тим часом «пишуть собі папери, роблять комітети, комісії й засідання, гальванізують почуття партійні, церковні й навіть статеві», — злостивиться поет. Їм усміхнені негри ні до чого, вони, як і сусіди-росіяни з Брайтон-Біч, «в Америку не ходять», їм і в українському культурному гетто непогано. Тепло, затишно, партійна каса всіляких націоналістичних організацій під боком, чергові роковини Шевченка ось-ось грядуть... «Недавно Гординський просив «про вірші на пам’ятник Т.Шевченку», заохочуючи: «дістанете гонорар, який Вам не снився». Так, гонорари Маланюкові в Америці не снилися. Снилося, як «з жахом устежив, що в револьвері моїм вже немає набоїв», а то постріляв би к бісу тих «землячків» з їхніми пам’ятниками, віршами та іншими «гординськими» баченнями України! «Часом приходить страшна думка, що Україна для більшості земляків — це якась аматорська вистава», із декламаціями та гопаком.

Сумно, чи не так? «І сумно, і страшно, і нікому руку подать». Довкола шоу-бізнес, комерція, прилетіли бітли з Англії, а з України — молодий Драч із Коротичем нагодилися. А тут старий поет мучиться, карається, шукає приводу до смутку й печалі. «Боже, якби колись виплакати всі здушені, спалені, невиплакані сльози! — пише він. — Може б, все відновилося і легше було б жити». Хоч іноді, щоправда, шукає поет сяких-таких тілесних розваг, оскільки «страшно бракує горілки й овочів», а «вночі в автобусі ганебно заховувався (бліда й нещасна дівчина, певно, служниця з Ірландії), аж поки не відкинуто було мою злочинну розпусну руку». На самоті ж, звісно, думки різні докучають не лише про те, що «Тютюнник Василь мав очі — кам’яні, а Юрко — мов крижані». А вранці, як вийдеш надвір, то обов’язково зауважиш, як «чорна жінка з сумом дивилася на афішу, де стояло: «Панове воліють блондинок». Словом, суцільні знаки й символи гіркої долі й невтішного буття.

«Я бачив в Швеції робітників, що працювали (тяжко) сміючись. Тут ніхто не сміється», — понуро завважує автор нотаток. В Америці? Не сміється? А як же універсальна посмішка американців як фірмова ознака нації? Мабуть, знову спрацьовує «історичний» ревізіонізм. Як, наприклад, у щоденниках А.Платонова: «— Я видел оседланных собак. — Я тоже видел оседланных собак, но не видел, чтобы на них ездили». Втім, як знати, радянські мічурінці з макаринцями не лише на собаках верхи їздили. Просто Маланюк не встиг побачити всіх наслідків радянської влади плюс електрифікації всієї країни в межах всесоюзного колгоспу. Тим часом щодо того, що в Америці «ніхто не сміється», то тут одне з двох — або Джек Лондон перебив кайф, так само написавши перед тим, що в неділю в Америці роботяги сидять, знеможено склавши руки, і на питання, чим їм подобаються свята, відповідають втомлено й похмуро, мовляв, у ці дні можна нічого не робити, або це те саме, що в пізнішого Венедикта Єрофєєва. Пригадуєте, герой поеми «Москва—Петушки» запевняв, що в Америці ніяких негрів немає? Принаймні він не бачив. Може, Маланюкові в Америці так само не траплялися «американські» негри, а тільки самі «українські»? Із вічними скорботними ювілеями, панахидами та іншими історико-меморіальними плачами...

Євген Маланюк. — Нотатники (1936—1968). — К.: Темпора, 2008.—336 с.