Діва Марія (забуті листи)

Нинішнього року виповнюється 160 років від дня народження Марії Заньковецької (1854-1934) - великої української актриси, яку Чехов жартома називав "хохляцькою королевою", а Петлюра її постать зрівнював у художній та суспільній значимості з самим Т.Шевченком. Бібліографія, пов'язана з життям і творчістю Заньковецької, широка (книжки С.Дуриліна, Н.Богомолець-Лазурської та ін.) Але все-таки знову хочеться перегорнути окремі сторінки цієї долі. І... вперше опублікувати деякі листи, їй адресовані. І, розворушивши старі архіви, згадати кілька маловідомих рецензій, їй присвячених. Широким і контрастним було коло її шанувальників. Щасливим і нещасним через сто років бачиться мені її життя.

Епістолярні романи Патрік Кемпбелл, Сари Бернар та їхніх "милих брехунів" поряд із цим українським романом на час потьмяніють. Наша епістолярна драма - унікальна й чуттєва, сердечна і драматична.

Власне, тут справжня антологія "української пестливості" і похмура хроніка бродячого театрального життя. Це та багато іншого - у листах різних років Миколи Садовського до Марії Заньковецької.

Десятки листів! Захоплених, ніжних, злих. Часто без відповіді. Він пише, вона мовчить. Вона відповідає, але він, мабуть, втрачає її послання, оскільки постійні дороги, вічно невлаштований побут. Молох мандрівок з'їдає автографи.

…З 1882-го потрібно розпочинати системний відлік епістолярного роману. Цей час в одному з її листів позначений як рік "першого дебюту на українській сцені в Єлисаветграді... у трупі товариства Кропивницького".

Ось вона пише: "Я выступила в "Наталке-Полтавке", я волновалась в первом действии, я не слышала своего голоса, когда пела "Віють вітри". За кулисами я от волнения упала, и помню, как заволновались все вокруг меня: Михалевич подносил мне капли. Карпенко-Карый - вина. Во втором действии я уже овладела собой и твердо вела свою роль".

Що до цього? Театралам відома "колізія". Жага пристрасті й жага сцени...

Народжена 4 серпня
1854-го в селі Заньки Ніжинського повіту Чернігівської губернії (сьома дитина у дворянській сім'ї); захоплена українською піснею та побутом; сохла по лицедійству з перших свідомих кроків... І це тільки біографічний штрих-пунктир.

У 1875-му, в Заньках, шлюб Марії Адасовської з дворянином Тамбовської губернії штабс-капітаном артилерійської бригади Олексієм Хлистовим, який дуже кохав її. Потім російсько-турецька війна, хвилі якої закидають сім'ю Хлистових у фортецю Бендери, потім у Свеаборг.

Бендери - фатальне місце. Тут доля сплітає в тугий вузол дві її пристрасті - до театру і до нього... Миколи Тобілевича (який узяв згодом сценічний псевдонім Садовський). "Він грубий, але з добрим серцем", - говорили про цього героя російсько-турецької війни, георгіївського кавалера, красеня-чоловіка, уродженця села Костувате на Херсонщині, одного з "атлантів", який тримав на своїх плечах новий український театр, що народжувався.

Герой її роману, доки вона ще зразкова дружина Хлистова, мандрував зі своїм полком "по долинам и по взгорьям", у тому числі й по Бессарабії. І одного разу зупинився в Бендерах. Щоб ця "фортеця" впала миттєво. Біограф акторки описує домашній концерт з участю пані Хлистової. Уважно читайте й налаштуйтесь на рецидиви жевріючого сценічного генія. "Ось вона сіла на землю, без слів, колисаючи своє дитя. Але це не дитина! На простягнутих руках у неї - обгоріле поліно. З великою скорботою вона то притискає це поліно до грудей, то простягає вперед, благаючи про захист своєї дитини…"

У глядачів шок. За дві хвилини вона переконала гостей і домочадців, що в руках у неї не обвуглене поліно, а жива істота! Глядачі ціпеніли, плакали. І так буде завжди, доки вона виходитиме на сцену.

Свідком тієї сцени в Бендерах і став М.Тобілевич. Уже з роками, прокручуючи в пам'яті колишнє захоплення, він згадував: "Здавалося, ніби я заглянув у безодню, з дна якої, з надр земних, на мене блиснув дивовижний самоцвіт, і такого самоцвіту ще на землі не бувало… Одне слово - перед нами в той знаменитий вечір спалахнув вогонь Прометея… Генія!".

Утім, як я зазначив вище, два полум'я спалахнули того вечора. Вони спліталися язиками, щось шепотіли одне одному, ранили до опіків тіла й душі, - вогонь сценічний і чуттєвий.

Отже, Микола Карпович. Герой "роману" всього українського театру періоду його становлення на межі XIX-XX ст. Перший красень і перший артист. Неможливо не закохатися - і кохати не можна, тому що "зрадить". Ех, якби лише вона була його музою. Його "музою" стала вся нещасна українська сцена. З усіма її Наталками, Харитинами, Горпинами, Марусями. Так, і для кожної з них він був "єдиним": на сцені і... за лаштунками. Як писав про Садовського письменник В.Потапенко: "Молодий, красивий. До кісток українець із чудовим голосом - підбаском. Коли він співав, то в багатьох блищали сльози на очах…" А через багато років інший чоловік на прізвище Ленін (не "вождь", а однофамілець-артист) із таким самим пієтетом живописав його імідж: "Садовский - орел! Українська народная героїка! Це полум'я, поблизу якого спалахувало все, що було. Пластичний, піднесений, могутній…"

Звісно, на такому тлі полковник Хлистов програвав за всіма статтями. Є підозра, що навіть деякі домашні спектаклі, за згодою командира полку, вона розігрувала насамперед для одного глядача... Так, для нього, для Миколи Карповича.

Уже пізніше, граючи "Наталку..." в Єлисаветграді, Києві чи інших містах, сяючи поруч із Садовським на сцені (він - Петро, вона - Полтавка), Заньковецька і сприймала цей дует як єдино можливий - на сцені, у власній долі. Наївна й довірлива, велика актриса. Якби знала...

…Доки у 80-ті XIX ст. Микола Карпович, не покладаючи рук, строчить їй любовні послання з запаморочливою кількістю пестливих епітетів-метафор ("Кицюня моя", "Серденятко моє", "Моя пташечко", "Цапуня", "Цяцюня", "Чорноокий цяцюня", "Сердечко миле" і т.п.), у книжці долі з'являється ще один текст. 16 вересня 1887 р. київське єпархіальне керівництво нарешті дає їй офіційний дозвіл на розлучення з чоловіком. Довгоочікуваному вердиктові передували драматичні сцени: скандали і образи. Нібито в пориві гніву-ревнощів скривджений Хлистов хапає її за руки, буквально жбурляє через стільці, вона падає, розпластавшись на підлозі... І, відповідно до деяких версій-міфів, на жаль, втрачає дитину. (Вона так і не стала матір'ю.)

Дозвіл церкви на розлучення з Хлистовим ще не означає згоду на шлюб із Садовським. Багато років великий театральний роман Заньковецька-Садовський - роман "без штампу". Все тримається тільки на почуттях, на ревнощах і всепрощенні.

Рік у рік вона просить "дозволу на виїзд" лише тому, що жінці такому делікатному, невизначеному становищі не так просто було гастролювати містами імперії й навіть селитися в готелях.

Власне кажучи, вона була "невиїзною". Хоч кликали і в Європу, і в інші райські краї. Тільки коли настало послаблення (її рідний брат Євген Костянтинович клопотав за сестру перед царським двором, перед князями, перед самим Олександром III), у неї з'явилася можливість виїхати в Галичину.

В одному з архівів Санкт-Петербурга (про що мені розповіли дослідники-занькознавці) зберігається документ, у якому Заньковецька власноруч пише: "Прелюбодействовала..." Таким чином, узяла вину на себе, підписавши собі ж "вирок" - на звільнення...

Наприкінці XIX ст. в її житті поступово змінюються театральні трупи (Кропивницького, Садовського, Саксаганського та ін.) і гастрольні міста, а наймичок у зведеному репертуарі регулярно заміняють інші безталанні. І ніби закривавленою ниткою прошивають весь цей її надзвичайно тяжкий шлях - з реквізитом по бездоріжжі - ЙОГО листи-листи-листи...

Ось він знову пише. Ніби кається: "Навіщо ти знову так хвилюєшся, що весь твій лист просякнутий гіркими сльозами? Читаючи твого листа, мені стало тяжко не тому, що я мерзотник… Щось там писав… А шкода тебе, моя радість. Облиш, перестань, час тобі прибайдужиться до всякої підлоти… Прийде час, що й на нашій вулиці свято настане, тоді ми з тобою не будемо вже такими нерозумними, як раніше: людей будемо розрізняти!"

Ніби страждає, не соромиться назвати себе театрально - "мерзотник". Усе одно знає: вибачить.

А ось ще один із маловідомих листів. Це 1885-й. Цього року разом із трупою М.Кропивницького вона виступає в Миколаєві, Єлисаветграді, Ростові, Катеринославі, Харкові, Одесі. Український професійний театр із такою зіркою на своєму чолі утверджується, стає дедалі популярнішим і затребуваним. "Малоросійські" театральні трупи стають чимось на кшталт бізнес-проектів, між ними загострюється конкуренція. І козир у конкурентній боротьбі - вона. Актриса, до якої, наче метелики на полум'я, летять глядачі всіх міст імперії.

За неї борються і брати Тобілевичі: Микола, Панас, Іван. Її "перетягують" у різні боки, як канат. У різний час, коли конкурентна боротьба між театральними групами сягала апогею (Карпенко-Карий, бувало, навіть "забороняв" рідному братові грати свої п'єси) вона, як миротворець, залагоджувала справи.

Їй корилися не тільки глядачі, а й антрепренери, драматурги, згодом придворні вельможі.

На щастя, у середині 80-х пішла на спад ворожість до неї з боку батька, який просто-таки прокляв дочку за зв'язок з артистом. Він вигнав її з дому: "Как ты могла осрамить семью? Пасть так низко! Будь ты проклята! У мене більше немає дочки Мані"! Викинув услід їй валізи... І вона, приголомшена, тинялася садом, потім знайшла якогось візника й виїхала. Кілька років тривало відторгнення від сім'ї. І все через нього...

"Серденько моє Кохане! Кицюня моя люба!

Як твоє дорогеє здоров'ячко, моя рідна? Я тільки третій день як приїхав, а вже не маю просто місця, така мене бере туга, що я далеко від тебе, не бачу мою зірочку, не щебече вона мені. І сумно якось, нудно і наче чогось нема. Васька Грицай не тільки не приїхав, навіть, і не одписав до мене. А тут ще зі мною ціла притичина вийшла: здав я всій багаж у Києві і квитанцію маю. Тільки що багаж мій не звісно де дівся. Третій день талаграфує станція. І нічого не знайдуть, певно, пропав. А там же все: і книги, і ноти, і фрак, і сюртук, і сорочки. І тепер я без нічого сиджу. Завтра їду до адвоката і пред'являю іск на залізну дорогу. Не знаю, що з того вийде.

З Марком нічого не вдієш. Він чогось все жде. Служить він і згоджується і не згоджується. Хто його розбере! Панас уже согласився: Затиркевичці написав і Максимовичу теж. Жду від них одповіді. Написав у Миколаїв. Питаю, чи гулящий театр на Святки. Якщо одвітять, що гулящий - заключаю контракт. В Херсон теж думаю написать, але жду одповіді з Миколаєва. Устенкові скажи, що я маю його на увазі. Сьгодні Марко згодився їхать зі мною в Олександрів дати там концерт. Але я не знаю, що я буду робить, що ні. Нот та одежі нема. Послали телеграму до поліцмейстера. Що він скаже - не знаю.

Кицюнечко моя люба! Бережи своє здоров'ячко, не сумуй, не тужи. Вір же ти мені, моя радість, моя єдина, що немає задля мене нікого на світі краще, нікого миліше. Коли цьому повіриш, то ніколи і в голову тобі не навернеться думка, що я тебе забув. Не маю сили, не маю ваги викапати перед тобою всю мою душу, котра тепер зовсім одинока, мов той оазис на безкраїй, гарячій, піщаній пустелі. Ти моя і радість, і туга, і сила, і воля, і все-все на світі, що тільки є в житті чоловіка найкращого, найдорожчого!!!... Цяцька ти моя! Живу я тепер у городі з Панасом. Та як встанемо, то тільки й ходи нашої, що до Марка та додому.

Марко всякий день жде письма від Старицького, а його нема та й нема. Це його дуже вражає. Про це не проговорись Циганкову, а то він перенесе йому, а той напише йому улесливе письмо, то Марко й губи розквасить. Хай довше мовчить. Це для нього буде лучче. Я вже виграв у Марка півфунта тютюну, подержавши з ним заклад, що від Старицького він примірно завтра не одбере цидули. Так на моє й вийшло… Коли б він ще з недільку підождав, щоб Марка тим ще більше розпік.

Цілую тебе, моє куріп'ятко, міцно-міцно-міцно, і твої рученятка, і твою шийку.

Твій до віку мого Микола.

Уклін щирий і низенький Юрію Федоровичу. Лідії Констянтинівні цілую ручки. Уклін Квятковським і… Єлисаветград, лютий-березень 1885 р." (Публікується вперше).

У цих рядках ніщо не віщує негоди. Але з кожним разом тон листів дедалі більше схожий на морський приплив-відплив. Припливи ніжності змінюються манірною світською велемовністю. В епістолярному романі поволі з'являється тріщина. У неї - нові ролі, а в нього - нові жінки. Як їй самій важко полічити кількість зіграних безталанних, так і йому, вочевидь, непросто поставити на облік кількість зрад. Окремі захоплення переростали в тривалі романи, народжувалися діти, деякі любовні історії гаснули, щойно спалахнувши.

Вона про все знала. Не мовчала. Часто жорстко відповідала. Однак терпіла. Цей зв'язок був не тільки сценічний, а якийсь містичний. Удень - театр, уночі - їхня ніжність без сну. У неї була якась наркотично еротична залежність від нього.

Був випадок уже в січні 1898-го, коли в чаду його чергової залаштункової історії (одна з акторок трупи "випадково" виявилася вагітною...) Заньковецька демонстративно перериває гастролі в Тифлісі. Але перед цим ставить на коліна Грузію, геніально зігравши "Наймичку", "Лимерівну", "Жидівку-вихрестку", "Безталанну", інших. Під час цих тріумфальних гастролей деякі "музи" Садовського, як мухи, дзижчали над нею, намагалися зачепити, вкусити. Вказати на місце "покинутої". Вона гримнула дверми. Помчала в рідні Заньки, потім у Київ.

Уже в Києві культурна українська еліта вирувала, оплакуючи гучний розрив. Сім'ї Старицьких, Лисенків приймали її як рідну - нещасну, покинуту. В одному з листів Л.Старицька-Черняхівська пише М.Вороному: "Приїхала до нас страшенно замордована, страшенно змарніла М.К.Заньковецька. І своїми ж власними словами ствердила те, що ми чули вже давно. Яка вона несчастна… Несчастна і тим, що отак кохає Садовського. Найкраще, що вона може тепер зробити - умерти і заспокоїтись. Мені її так шкода, так шкода, що не можу і сказати. 23 лютого 1898 року".

Розриви-відриви, приплив-відливи - все це триває постійно. Садовський регулярно бомбить її листами. Постійно нагадує про себе коханого. Намагається то улестити, то зализати рани. Одного разу нібито навіть підкупити намагається, пропонуючи гроші, про що свідчить один із листів періоду нового охолодження - раніше, 1889-го, коли цей союз був міцнішим.

"Кицька!

Хотя твои последние два письма переполнены ругательствами и, прочтя их, я даже думал одно время совсем не писать тебе, предполагая, что мои письма только раздражают тебя; но сердце - не камень. Уж больно я за тобой соскучился. Вот теперь пишу тебе, моя Кицюня и думаю. Посылать ли деньги? Может быть, в самом деле мои трудовые, кровавым потом добытые деньги проклятые и вместо радости доставляют тебе неудовольствие и приносят какие-то беды. Обдумав хорошенько, пришел к такому результату: если они тебе лично и противны, и ты ими не будешь пользоваться, но хоть рабочим заплатишь и потом шлю еще 200 р. Мамко, ты уже сердишься! Не сердись, Киця! Ведь правду же я говорю. За что же ты ругаешь меня? За то, что я прислал тебе 200 рублей. Если тебе это неприятно, то я больше и не буду высылать. Я хотел и хочу, чтобы мой Кот, мой милый Чорнусь не нуждался ни в чем. Перестань дуться, моя люба, моя Киця, моя муха, моя цяця! Напиши мне, да не такое письмо, как раньше, а чтобы в нем я увидел опять мою сердечну черноокую мою любую Кицьку!

Так соскучился, что летел бы! Что поделываешь, как твое здоровье, как настроение? Пиши все, все, все! Поклон тебе и поцелуй передает Ад.Вал.Шведова. Она проезжала и виделась со мной, велела тебя поцеловать и поклониться.

Чачиков и Поляков - твои рьяные поклонники. Почти каждый день осведомляются о тебе, кланяются, а в особенности Чачиков. Он даже не может равнодушно говорить, у него даже слезы выступают на глазах, когда он задает мне вопрос: "А что наша гордость, этот величайший талант М.К. пишет?" "Нет", - отвечаю я с грустью, и тем дело кончается. Дела пока идут хорошо. Целую тебя крепко-крепко.

Твой навек. Кока. 1889 р., кінець травня". (Публікується вперше).

Цього ж, 1889-го, але вже в грудні, Заньковецька йде з трупи Садовського. Вона дуже ображена на нього. Він приділяє їй мало уваги, займаючись справами театру, не звертаючи уваги на її статус "музи", але не законної дружини. Та без цієї актриси йому важко і в касі, і в особистому житті.

Шалений український Дон-Жуан укотре добивається свого: фортецю взято, жіноче серце розтало. Але знову ненадовго! Взагалі, "графік" їхніх зустрічей-розлук у 1880–1890-х - це суцільна "крива": вгору-вниз, падіння й злети. На початку 1890-го він знову строчить їй: "Мне теперь понятны все подлоги, приводившие тебя в нервное расстройство, которое выразилось в подозрении меня, и не то в заподозрении, а даже в глубоком убеждении твоем, что я изменил тебе, что я разлюбил тебя… Бросим все это, моя Кошечка, и поверь мне еще раз, что я люблю тебя и нет на свете женщины другой, которую я любил бы!"

1891-го він якось виманює її виступити в Москві, винаймаючи під майбутній касовий успіх, під її ім'я великий зал. Але... Вона вкотре ображається. І вирушає в інше місто, де касові збори з її участю ростуть як на дріжджах. Він скаженіє, зазнає колосальних збитків у Москві. На нервовому ґрунті навіть занедужує. Їй доповідають. Вона відразу телеграфує його братові Панасу: "Я не знаю, чи я на цім світі, чи на тім? Так у мене все перекрутилося, так я одуріла од всього пережитого, што не могу ничего сообразить. Скажу только, что Коля болен и доктор мне лично сказал, что его нужно поберечь, он нехорош. Не скрою от тебя, что я еще люблю Колю… Нет в мире такое жертвы, которой я не принесла бы для него… Август 1891".

Здається, що Олександр Островський вичитав щось із цього листа і вклав її текст у вуста Юлії Тугіної у п'єсі "Остання жертва". Колесо пристрасті тим часом крутиться по всій імперії. У Слов'янську Заньковецька просить Івана (брата Садовського) виступити посередником у майбутньому перемир'ї. І ось уже в Харкові ніч безперервно - він, вона, Карпенко-Карий - намагаються домовитися... Він репетує на неї, не добираючи слів: "Из-за тебя я по шею в долгах! Все, финал!" Она зовет в свидетели Ивана. И как Настасья Филипповна перед своим Рогожиным начинает "игру" на деньги… Только не в печку! А в руки ему. Шесть тысяч. "Кажется, ровно столько ты должен? Вот, возьми… И давай все забудем…".

Минуло майже 10 років, наповнених пристрастями-розлуками. Вона багато їздить, багато грає. Але усвідомлює головне: в неї не виходить без нього жити... У лютому 1900-го, на межі нового століття, відбувається ще одне красиве театральне перемир'я. У київському театрі - "Циганка Аза" М.Старицького, він в одній із головних ролей. Вона приходить на спектакль у спеціальній білій перуці залишаючись невпізнаною. Купує квиток у перший ряд. І по закінченні другого акту, після однієї з блискучих його сцен, ця блондинка-незнайомка підходить до сцени й театрально кидає йому троянду... Троянду миру. І знову все починається спочатку - любовний "антракт" змінює важкі "акти" розлуки.

…Візьмімо й ми невеличкий антракт в епістолярному романі, щоб поговорити на інші цікаві теми.

* * *

Міф Заньковецької, світ Заньковецької, її феномен. Про це стільки сказано, що навіть із набором нових мудрувань видаватимешся школярем, який розмірковує на тему загальновідомих істин.

Найголовніше про свою артистичну таємницю вона сказала сама у 1912 р. в інтерв'ю (цей жанр ненавиділа) петербурзьким "Биржовым ведомостям".

Театр тоді купався у хвилях модних сценічних новацій, течій і напрямів. А вона стояла як хвилеріз - горда, вперта й зосереджена. Вона не зрадила свою театральну віру і ту течію, яка стихійною хвилею одного разу підняла її над головами сучасників і всім світом. "Я сознательно иду с закрытыми глазами мимо бестолочи современных модернистских исканий, я не в силах играть то, чего не постигло мое сердце. У модернистов нет сердца. Здесь, может быть, и лежит разгадка того успеха, который сопровождал меня за весь мой сценический путь - евангелие актерства исчерпывается для меня одним словом: "нутро"! И я не могу не смеяться над теми "жрецами искусства", которые в угоду моде, по рецепту Ростана, должны нацеплять на себя перья и кричать: "Ку-ка-ре-ку!"

Боги мої, сто років тому вона сказала те, що хотілося б інколи повторювати й тепер. Якби сьогодні у цьому світі, у цьому місті, з'явилася актриса схожого "нутра" і такого ж сценічного обдарування, десятки карет "Медікому" були б терміново викликані до під'їзду театру Франка (наприклад)! І глядачі ридаючи впадали б в екстаз. Вони б самі собі не вірили, що акторське мистецтво здатне впливати саме так: гіпнотично, магнетично, як діють медіуми, шамани, гіпнотизери.

Але так було, коли на сцену виходила вона. Є десятки свідчень. Медики і психологи водили на її спектаклі учнів, щоб ті бачили на її сценічному прикладі діапазон можливо-неможливих психічних станів людини. Вона сама, починаючи з 1883-го, коли готувала роль Олени у спектаклі "Глитай, або ж Павук", ходила у психлікарні, підглядаючи "за божевіллям" пацієнтів.

Невисокого зросту - 150 см. Величезні очі. Ніби низький, але ніби високий голос (велика амплітуда). Обличчя - не скажеш, що красуня, проте є щось таке... Ніби й бачив цей профіль і анфас чи то на скіфських вазах, чи то... на іконах?

Таки є в цьому лику щось біблейське, божественне. Придивіться. Від самого цього образу, самого її жесту або інтонації в голосі глядачі переживали катарсис, інколи навіть непритомніли. І потому (як це було в Москві) щовечора підходили до віконечок кас із запитанням: "А сьогодні у спектаклі Заньковецька буде плакати?" Якщо касир відповідав: "Буде!", у залі не залишалося вільного місця.

Її постійно намагалися наслідувати актриси-сучасниці. Одна з таких - відома свого часу Боярська. Імітувала сценічні манери Заньковецької, повторювала її мізансцени, намагалася так само "голосити". І нічого не виходило. Геній був один, точніше - одна.

Виплакавши на сцені десятки чужих доль, вона й у своїй долі могла нашкрябати щось таке, драматично-хворобливе, що підживлювало її ролі, надаючи їм об'єму достовірності, життєвої правди. Саму її часто супроводжували стреси, викликані і поневіряннями у зв'язку з процесом розлучення, і іншими обставинами. І тіло її постійно тряслося на десятках підвод разом із п'ятьма скринями, напханими сценічними сукнями, - така хронічна "тряска" остаточно зруйнувала її здоров'я, ушкодивши деякі життєво важливі внутрішні органи...

Але жорстока правда театру і в тому, що особистий біль - моральний і фізичний - завжди на користь акторській скарбничці. Усе вона кинула в горнило акторської професії.

В Одесі у 1893-му вона грала одночасно з великою Сарою Бернар. Місцеві рецензенти злостиво потирали долоньки: у француженки - напівпорожній зал, в українки - аншлаг.

До неї півстоліття притягувало магнітом. Ще з тієї першої сцени в Бендерах з поліном. Чи з її дитячих сценічних вправ, коли з подругою написала драму "Шалабан і Шалабанша", яка висміювала вчителів, і сама зіграла чоловіка, залишившись не впізнаною навіть домашніми.

"Феномен" її і в тому, що нарівні з драматургами (Кропивницьким, Старицьким, іншими) вона була повноправним автором (!) художніх образів. Це в неї з дитинства, з перших драматичних вправ, - творити. І так - до останнього виходу.

Кінець XIX ст. запалює на театральному небі міріади зірок - великих дів. Чого варта тільки Сара - геній самореклами, жесту й інтонації. Але тоді ж - Елеонора Дузе. І з нею постійно порівнюють "нашу", оскільки об'єднує їх одне, "нутрове" заглиблення в сценічний образ, а ще - помірна безмірність почуттів, нервовість, надемоційність. А поруч, на імператорській сцені, зірки російські - велика страждальниця-натуралістка Пелагія Стрепетова. Розважлива діва-майстерниця Марія Савіна. А в першопрестольній статусний символ Малого театру - видатна Марія Єрмолова.

Отож, озираючи артистичні коштовності кінця XIX ст., один із найсуворіших сценічних спостерігачів того часу відводить Заньковецькій чи не перше місце...

Для мене цей фокус незбагненний навіть тепер, коли вже стільки прочитано-заковтнуто у зв'язку з нашою актрисою...

Олексій Суворін, надзвичайно впливовий російський видавець, талановитий критик, а до всього - відвертий антисеміт і українофоб (українську мову сприймав виключно як комічну говірку)... Отож ця складна особа впадає в блаженну екзальтацію на гастролях трупи М.Кропивницького в Петербурзі в 1886–1887-му, бачачи на сцені раніше не відому йому малоросійську артистку.

Спочатку він дивиться "Назара Стодолю": вона грає Галю. Критик тут-таки вибухає панегіриком, та в таких тонах, ніби на сцену спустилася сама Діва Марія.

Оговтавшись від "наслання", вже наступного дня Суворін побоюється, що світський театральний Санкт-Петербург висміє його за дитячу захопленість "хохляцькою артисткою". І знову йде в театр. Трупа Кропивницького грала на Мойці в залі Кононова (після успіху "малоросів" запрошують виступати в зал Демут для імператорського двору, а на спектаклі присутній сам імператор Олександр III). Одне слово, Суворін дивиться на Мойці "Наймичку", п'єсу Карпенка-Карого. І знову вибухає - ще більш захопленим відгуком. Оспівує геній Заньковецької, ставить її вище за всіх актрис-сучасниць, між іншим вплітаючи в рецензію і свої антисемітські рефлексії (оскільки п'єса про "жида"-визискувача). "Талант, талант, большой талант! Так изобразить ужас на лице, с таким отчаянием съежиться, что несчастную вдруг стало жалко - только большой талант может. А эта трогающая задушевность в жалобах на судьбу? Да, это действительно страдалица, бедная, жалкая, наивная раба во всемогущих жидовских руках, раба, которой и в голову не может придти вырваться на волю: она "непомнящая", она - обреченная на рабство… И ни одного фальшивого звука, ни одного жеста, противоречивших бы цельно намеченному типу. Вот где истинный талант, вот где настоящее актерское творчество… Я сравнил бы ее с Сарой Бернар, но та актриса никогда меня не трогала, тогда как у г-жи Заньковецкой очень много чувства и нервности в игре…"

Він же, прагматик Суворін, сто разів пропонує Заньковецькій перше місце на імператорській російській сцені. Її відповідь, як і листи з минулого, теж годилося б нагадати. Біля гримерки актриси натовп: шанувальники, критики. Суворін публічно звертається до "найлюбимішої, скромної й найталановитішої актриси" з проханням залишити сцену малоросійську, щоб ощасливити велику російську. І тут у неї в очах зблискує сльоза (щира чи зіграна?). Актриса відповідає: "Наша Україна занадто бідна, щоб її можна було покинути. Я занадто люблю її, мою Україну і її театр, щоб прийняти вашу пропозицію".

Уже на початку ХХ ст. молодий реформатор Всеволод Мейєрхольд запропонує їй прекрасний російський репертуар у Херсоні - ніби недалеко. Його лист, датований 1902-м: "Милостивая Государыня! Прошу вас немедленно по получении этого письма сообщить мне, свободны ли вы еще на будущий зимний сезон, желаете ли служить у нас в Херсоне и каковы Ваши крайние условия. Предназначение последних имейте в виду, что бюджет у нас очень скромный…" Вона знову категорично відмовляється. Не через бюджет, а через відданість українському репертуару. При цьому її завжди пов'язують добрі стосунки з Чеховим, Толстим.

Генії тієї епохи знали ціну українському сценічному генію.

Чехов, який перебував у наших краях, ділиться з товаришем-критиком враженнями: "Проезжаю Харьков. Смотрю - афиша: "Спектакли малорусской труппы". "Цыганка Аза". И что вы думаете? Вернулся в вагон, забрал свой чемоданчик, отправился в гостиницу, а вечером пошел смотреть Заньковецкую. Это не артистка, а волшебница какая-то. Она смотрит на меня волшебными цыганскими глазами. Просто-таки волшебство в ней есть, это же не глаза, а озера бездонные".

25-річчю її творчої діяльності присвячує захоплене есе Симон Петлюра. Політик, патріот, гравець, талановитий театральний критик. Мабуть, одним з перших він намагається визначити її місце в українській культурі межі XIX-ХХ ст. І відводить місце дуже важливе. За масштабами природного обдарування і її впливу на становлення нації критик Петлюра ставить актрису поруч із Тарасом Шевченком. "Ми провели б певну аналогію між Заньковецькою і таким національним генієм поетом, як Шевченко. Як цей останній був, є і на довгі часи залишиться поетичним виразником нашого національного страждання, співцем історичних мук нашого народу, то таким самим геніяльним виразником національного горя нашого і в минулому, і в сьогочасному є Заньковецька на сцені. Вона артистичний символ цього горя, сценічне втілення тих мук, які доводиться зазнавати українській нації в образі жінки. Її скарги на мачуху-долю, її мольба і прокляття, її сльози і, часами, розпач страшенний і, нарешті, надія на щастя, на те, що із сліз повиростають квітки запашні, вільногармонійного життя нашої нації, то все нагадує наші національні муки і наші надії… Заньковецьку обібрала сама доля української нації для високої місії…".

Оцінка надзвичайно висока, не тільки художня, а й політична, суспільна, світоглядна.

У підступах до "феномену Заньковецької", у роздумах про нього (критик постійно називає її "занадто свідома діячка української сцени") Петлюра ніби хоче сказати, але недоговорює щось важливе про неї. Про її справжню ГОЛОВНУ РОЛЬ.

Отож, договорю.

По суті, саме Заньковецька на початку 80-х XIX ст. надала броунівському сценічному руху в Україні - його аматорським спробам самоідентифікації, його різним п'єсам та виконавцям, його репертуарно-побутовій спрямованості - ваги і статусу іншого, всіма шуканого. Професіонального, художнього, по-справжньому творчого.

Часто слабкі мелодраматичні п'єси завдяки її артистичному генієві піднімалися до вершин трагедійних. Часто однотипні жіночі образи, які вона сама скорбно називала "закльовані голубки", актриса індивідуалізувала, оживляла силою своєї гіпнотичної сценічної майстерності. Незважаючи на схожість п'єс, у неї не було однотипних образів.

Самі ці п'єси, які народжувалися в муках, заборонах і напівзаборонах, вона особисто пробивала у високих інстанціях. Завдяки своєму братові (близькому до двору) випрошувала право на постановки. І багато що вдавалося. Очевидно, вагомий репертуар "театру корифеїв" і вцілів (тобто його не спалили й не спопелили імперські цензори) завдяки її подвижництву, місіонерству.

Заньковецька, як Діва Марія (сприйміть це не як екзальтацію, а як літературність), у муках і стражданнях - так - народжувала справжній український театр. Народжувала його від святого духа, свого генія. Для церкви вона була грішницею, для театру, для багатьох - святою. Може, тому такі різні прагматичні тверезі чоловіки, на кшталт русофіла Суворіна й українського патріота Петлюри, перебували в оп'янінні її талантом, ставали мало не релігійними фанатиками, тільки бачачи її на підмостках.

Мудрий І. Карпенко-Карий, опинившись наприкінці 80-х у засланні в Новочеркаську, відразу відчув і усвідомив те, про що кажу. Про її місію - як "родильниці", як матері нового українського театру. Тобілевич пише брату Миколі 8 січня 1887 р.: "Сейчас прочитал у Суворина отзыв: "Заньковецкая в "Наймычке"… Целую миллион раз руки Маруси. Она одна силою своего таланта заставила камень говорить, вызвала у крокодила слезы! Она заставила такого человека как Суворин сознаться, что он прежде насмешливо относился и к драме малорусской, и к языку, а теперь он плачет… Это успех не театра, нет, это успех, за который любящие свою родину южане должны вовеки веков помнить артистку. Должны иметь ее портрет и, передав его потомству, сказать: "Вот талант, который показал перед всеми, что наш язык не есть язык только чабанов, а что на нем можно писать и приводить в трепет даже узурпаторов - художественной передачею простейшей истории…"

* * *

Після "антракту" - у ХХ ст. У старі листи, в епістолярний роман.

Нове століття дарує їй проблиски надії. Союз із Садовським на певний час набуває попередньої гармонії: з'являється новий репертуар, виникають нові прив'язаності. Одна з них - хлопчик Юрко, син Садовського.

Жага материнства, що сушила її постійно, на певний час угамована при зустрічі зі зворушливим ніжним створінням. Не єдиним сином паралельних сюжетів із театральними "музами".

Близька подруга актриси у 1905 р. пише: "В Галичині Марія Костянтинівна придбала нового члена сім'ї. На вокзалі в Станіславі її зустрів Садовський із хлопчиком років шести. Виявилось, що цей хлопчик - другий син Садовського - Юрко. Він же поступив під оруду Марії Костянтинівни".

Хлопчик одразу став називати її мамою. І ніяких інших слів або компліментів, крім цього - "мама", вона й не бажала чути.

Сказати, що вона його виховувала, було б біографічною неточністю. Просто жила в радості ілюзорного материнства. Тоді ж, коли їхні стосунки з Садовським більш-менш вирівнялися, вона отримує від нього лист із Києва: "Юрко весь час тебе згадував: а мама те, а те! Вже як під'їздив до хутора, він мені каже: оце, мабуть, мама булки пече! А я йому кажу: і тебе згадує. І в нього сльози закапали…".

Перші роки нового століття - робота в об'єднаній трупі корифеїв, у складі труп Суслова, Квітки, успішні гастролі на Галичині. З 1906-го вона в театрі Садовського.

Ці роки просякнуті мотивом потреби Дому, сімейного вогнища, хоч якогось прихистку. Смертельно втомившись від доріг, вона хоче знайти безтурботний відпочинок хоча б у Ніжині, у будинку, придбаному 1904 р. І раніше шукала свій Дім. Але знайти його було неможливо в декораціях бродячого акторського життя, на винайманих квартирах, у запилених готелях. Не знайшла цього щастя і в дерев'яній будівлі під Києвом, під Броварами - на хуторі Жердова. У цих околицях Садовський розводив живність, любив полювати. Але, звісно, постійно мчав звідси - його вічно чекали якісь "великі справи".

Аж до 1909-го її примарне щастя пов'язане і з ним, і з Юрком… Раптом, в один момент, у 1909-му, все обірвалося.

Із ніжинських аматорських кіл у театр Садовського в
1906-му прийшла одна з учениць Заньковецької, молода жвава актриса Марія Малиш-Федорець. Особливими сценічними талантами вона, можливо, й не вирізнялася. Але володіла іншим потужним обдаруванням - спокуси. Кокетка, типова Корінкіна (з п'єси Островського), каботинка й міщанка, вона відразу стала "працювати" ліктями. Вторглась у союз Садовський-Заньковецька без жодних церемоній…

Його зв'язок із "Малишкою", як називали цю діячку, став зухвалим, публічним. Він дуже принижував велику актрису.

Мало того що вона грубіянила Заньковецькій за лаштунками, то ще й "як хотіла" грала на сцені. Могла обірвати спектакль, змінити мізансцену, могла співати, а могла й замовкнути коли заманеться.

Кривди моральні й професійні переважили чашу багатолітнього терпіння Заньковецької. Ця "малишка" виявилася останньою краплею (доти була "рясна злива"), якої вона вже не могла вибачити ні як жінка, ні як актриса. Втім, деякі друзі Заньковецької свого часу писали: "Вона ніколи не переставала любити Садовського. І в глибині душі завжди знаходила виправдання всім його вчинкам".

(Театральна кар'єра самої розлучниці особливо не вдалася. Після 1917 р. вона розчинилася в історичній піні. Потім, виїхавши в Австралію, працювала там до смерті прислужницею у якихось заможних людей.)

Ну, а Заньковецька того ж 1909-го втратила, крім коханого, ще одну свою втіху. Юрко захворів на запалення легень після купання в холодній воді. І невдовзі помер. Вона довго оплакувала втрати. Оплакувала саму себе.

Не так часто їй доводилося грати матерів у театрі - ось у житті ніби спробувала, але… У 1918-му їй запропонували зіграти Фру Альвінг у "Привидах" Генріха Ібсена - одній із найкращих п'єс видатного норвежця. Молодий режисер Олександр Загаров репетирував у актриси вдома. Згодом Борис Романицький згадував про фантастичне враження від програвання Заньковецькою окремих фрагментів: "Великая материнская и женская жертвенность Фру Альвинг, ее безмерная и какая-то скорбно кровоточащая любовь к сыну, большая внутренняя сила этой женщины, живущей двойным планом
своей измученной души…"

Спектакль не відбувся. Через хворобу Заньковецької? Чи її небажання спалювати себе складною роллю?

Проте талант її в ці роки не слабнув. Газети ще пишуть про неї: "Вона, в повному значенні того слова, гіпнотизувала весь театр і, загіпнотизувавши, примушувала його разом з собою то кам'яніти, то плакати".

Але різко оновлений час - час революційного перевороту - вже обіцяє їй темне майбутнє. Близька старість, сліпота… Стрімка зміна епох.

1918-го у Києві відкривається Державний народний театр на чолі з П.Саксаганським і з участю М.Заньковецької. Вона переходить на вікові ролі. Ніби треба радіти. Проте здичавілі від революційного екстазу "театрали" просто катують її, не стримуючись у методах. Усередині й поза театром "проти" неї з'являються пасквільні статті, анонімні листи. У неї готові шпурляти огірки й помідори. Театральні революціонери-ідіоти не гребують ганебними гаслами на її адресу: "Чу-Чу, свинота! Геть старі ганчірки з державного театру!"

А до цього її "всенародно" принижують способом оформлення пенсії - нібито убога стара актриса голодує, ну то давайте їй допоможемо, догодимо.

Публічна жалість дуже ранить її. Усе це не можна порівняти з роками дореволюційного тріумфу, шаноби. Свій теперішній держтеатр вона називає "вертепом", де "ничего, кроме гадостей, интриг, зависти и безглуздя я не встретила, а желание съесть меня было очень большое".

До революційних змін пристосовувалася важко. Ще в серпні 1917-го, передчуваючи лихе, поверталася з Ніжина в Кременчук: "Налезли "товарищи" с сундуками, с бебехами… Чуть не задавили меня при желании выйти из вагона… Много я путешествовала на своем веку, но такого ада я раньше не видела. Если еще долго будут продолжаться чтения лекций и устройство митингов в театрах, то не только без штанов, но даже без голов мы все останемся…" (з листа подрузі).

І виявилася пророчо права: скоро в багатьох не стало "голів".

З 1918-го по 1834-й вона живе в Києві, у двоповерховому будинку родичів. Зовні - все комфортно. Хоча квартира № 4 вогка, холодна. І роль "нахлібниці", навіть при милих родичах, не найкраща її роль… І рідкісні спалахи творчої радості - в 1922-му утворюють театр її імені, їй же першій "совєти" присуджують звання "народної України" - не можуть перебити темряву, що застилає очі, з'їдає життя.

Дедалі рідше в постреволюційний час отримує листи. Від нього. Ось наприкінці 1922-го приходить послання з Ужгорода - тоді це "Підкарпатська Русь, Чехо-Словенська республіка". Лист формальний прив'язаний до її ювілею (40-ліття творчої діяльності). Але більше схожий на звіт бухгалтера, ніж на послання колишнього коханого: "Високоповажна Марія Константиновна! Вибачайте, що пишу Вам, але діло таке, що треба знати і мати від Вас згоду. Діло в тім, що тут, в Ужгороді, я урядив спектакль на честь Вашого ювілею. Будучи головою цього комітету, я пишу Вам і прошу одповісти, як Вам краще: гроші, що зостались чистого прибутку, переслать грошима чи посилками. Чистого зиску мається 883 кор. Тож коли відберете цього листа, прошу написать два слова і виявить свою волю. З глибокою пошаною зостаюсь Микола".

Йому відповіли - за неї. Він образився, не виявивши в листі знайомого почерку. І тоді, з приреченою гідністю, вона сама пише йому свій останній лист - карлючками (погано бачить) - як освідчення і прощання.

"Я все нездужаю і зараз слаба, пишу з трудністю, але сама. Мені переказали, що я зробила негречний вчинок, не написала Вам сама, а доручила комусь і що цим Вас образила. О боже правдивий! Я така далека від образ. Мені так недовго зосталося жити - нікого не хочу ображати і Вас… "Мы две песни с тобой о прекрасном, родном, только песни, что разно поются", а через те вірте, що це не я, а моя хворість образила Вас. Спасибі за все. Бажаю Вам всього найкращого. М.Адасовська-Заньковецька. 3-го жовтня. 1923 року".

Далі - мовчання.

Епістолярний роман обривається.

7 лютого 1933 р. Київ проводжає його на Байковий. Деякі люди у вікні будинку на Великій Васильківській бачать завмерлу фігурку старої актриси: ніби вдивляється в процесію і щось шепче собі під ніс…

А трохи більш ніж через рік, 4 жовтня 1934-го, з того ж будинку на Великій Васильківській, її останнього прихистку, стару актрису несуть - туди ж. І ось - дві могили поруч, на одній алеї долі.

…Так буває, коли з головою поринаєш у чуже життя, в чужу історію - і відразу ніби якийсь привид постійно наздоганяє тебе. Переслідує, нависає, перетворюючись у її лик, у різні її ролі, сяючи темнотою й вологістю містичних очей. І чи то щось шепоче тобі, чи кричить, чи намагається диктувати: "Час не залишив після мене ні голосу, ні силуету на кіноплівці. Був єдиний фільм, та й той втрачений, розмитий. Час то карав мене, то милував… Але тільки в Часу я можу благати одного - незабуття. Пам'ятай мене… Вовіки віків. Амінь!"

Використані архіви Музею театрального, музичного і кіномистецтва України, фрагменти текстів Симона Петлюри ("Слово", 1908 № 2), фрагменти нарисів Олександра Суворіна з книжки "Хохлы и хохлушки" (1907 р.). Особлива подяка співробітникам музею Марії Заньковецької у Києві.