Один я на світі,
мов Юда в гаю на вірьовці...
Молоді і сильні вірою в благородне призначення їхнього слова сходилися вони, щоб показати одне одному, хто якої вершини сягнув. Жадоба творчого самоствердження й дух суперництва підносили їх над банальним щоденням із пролетарсько-революційним арго й зборами ком’ячейок. Євген Плужник, Валер’ян Підмогильний, Григорій Косинка, Борис Антоненко-Давидович, Микола Терещенко, Дмитро Фальківський, Володимир Ярошенко, Борис Тенета, Марія Галич, Дмитро Тась (Могилянський), Михайло Івченко, Григорій Басюк...
А біля них — але таки окремо, майже цілковито автономно! — Тодось Осьмачка. Вічний індивідуаліст і єретик. Чоловік, який майже ніколи ні з ким не був у згоді. Навіть і з собою. Вже тоді гнаний і цькований. Ще, здається, нікого не потривожив режим, ще нікому з них, «марсіан» (вони називалися літературною групою «Марс»), він не погрожував, а Осьмачку нещадно громлять із безжальних класових позицій за небезпечну куркульську ідеологію, яка живе в його поезіях. Три тонесенькі поетичні збірки, що побачили світ у Радянській Україні, були піддані такому терору, якого зазнав хіба що Микола Хвильовий.
Чи не від перших своїх кроків у літературі Осьмачка — утікач. Він утікає від ГПУ. Від психіатричної лікарні. Від намальованих його уявою демонів. Від решток своїх ілюзій на спокійне літературне прожиття. Від нестерпної самотності, яка звалилася на нього стотонною брилою й готова розчавити посеред вировиська людського мурашника.(«Я знов самотній і проклятий, — схилився тяжко до вікна: на мурах, ніби на розп’яттях, ворони виють в небеса. Їх чую крики ізнадвору у серці зрадженім своїм... Куди, куди втечу від горя, від тих зловісних голосів?..»)
А доля виводить його із воріт Кирилівської психлікарні, і він іде в «сторозтерзаний» (Тичина) війною Київ, і «двісті розіп’ятий» Осьмачка виринає наприпочатку 42-го у Львові, що стало містичною явою людини з того світу.
Його обігріли й сказали йому добрі слова. За якихось неповні два роки він почув їх більше, аніж за все минуле й майбутнє життя. Він — пише, читає на вечорах свої вірші, закохується в жінок. А війна котиться на захід...
На останній сторінці рукопису «Старшого боярина» Осьмачка вивів: рік 1944, березень.
Невідомо, коли він повість почав, але відомо звідси, що завершував (а можливо й написав усю) в Криниці, — маленькому курортному містечку в Польщі, куди йому уможливили поїздку львівські добродійники.
«Старший боярин» — особливий твір з-поміж усього, що він написав. За словами Ю.Лавріненка, «перша його книга, де нема пекла і де його талант дав зливу райдужного світла, гармонії, фантастики, нагадуючи чимось Гоголя в його українських повістях».
У цій повісті теж інколи подекуди промайне грозовий колорит, гостре тривожне передчуття, однак у ній справді багато лагідного підсоння, спо- кійного вітру і нерозтривожених людських подихів. Там є ще не зірвана зі свого духовного кореня патріархальна Україна з її тихим селянським раєм.
На початку «Старшого боярина» автор уточнює часові координати подій 1912 роком, але з таким же успіхом вони могли відбуватися і п’ятдесят, і сто літ тому. Вчорашній семінарист Гордій Лундик стикається з тими проблемами, які стояли перед українською людністю на багатьох розломах нашої історії, хоч фабула цього твору, як писав у 6-му випуску збірника Об’єднання українських письменників «Слово» Іван Смолій, «насичена такою дозою романтизму і наладована такою динамічною акцією, що, на перший погляд здається якоїсь проблематики в творі не багато виловиш. А тим часом увесь твір переливається не лише мерехтінням кольорів, красою і містикою української природи, народних вірувань і переказів, але обважнілий і думками, з яких деякі висловлені незвичайно оригінально й свіжо, неповторно...»
До речі І.Смолій зіставляє повість Осьмачки з «Нудотою» Сартра і «Чужинцем» Камю, де герої так само пронизливо, як Гордій Лундик, від- чувають свою нестерпну самоту й непотрібність у цьому світі. Ось майже хрестоматійний для західного екзистенціалізму зразок зі «Старшого боярина»: «Він відчув безодню світову, як продовження тієї пустки життєвої, серед якої його маленьке серце билося тривогою, чуючи свою приреченість, мабуть, їй уже, світовій пустелі. З’явилося дике бажання схопитися і «бігти... поки не зустріне якусь людину... і крикнути: «Людино, глянь у світ і збагни де ми. І зрозумій, що ми манюсенькі... І роковані на поталу комусь страшному і незбагненному... і через те наш розпач нехай буде великим чуттям згоди між теплом твого єства і мого аж до останнього нашого зітхання... бо за ту кривду, що ми явилися на світ, ніхто і ні перед ким не стане покутувати і ніхто нас не пожаліє, крім нас самих».
Оцим нестерпучим відчуванням себе на дні світової безодні, в неподоланному відчуженні від інших, часом навіть близьких людей, пронизано окремі сторінки повісті. Читаючи їх, не раз ловиш себе на думці, що екзистенціалізм, може, справді став художньою «душею» цього твору.
Ще одне промовисте тому потвердження — монолог Лундика наодинці з Варкою, яку він любить: «А цей світ, що ми бачимо і в якім ми ніби центром цього всього, що я говорю, не потребує виправдувати ні перед ким. Хіба полю чи сонцю не байдуже, коли кібець, ген, аж той, що летить із шумом понад лісом, дожене і пошматує на першім дереві жайворонка? Чи оці хліба, що понад межею... і ті картоплі, що ми поминули, хіба потребують чи вимагають з’ясування причини їх буття в світі? І я, бувши залежний від загального стану природи, від її стихійної невмоливости, не знаю, як і почати наперекір панівному настрою з вами з’ясовану і зараз потрібну мені розмову...»
І яким разючим контрастом до цих болісних роздумів виступає радісне буяння української природи, одвічна загадковість її поезії. Кожен, хто писав про «Старшого боярина», не міг утриматися, щоб не зацитувати такого характеру рядки: «Видно було, як красувалися жита і стояли густі зелені пшениці, над якими звисали кібці й дзвеніли жайворонки. А їм знизу здавленою луною відповідали перепелиці хававканням... Дикі качки та лиски з польових озер криком. І лисиці, скликаючи лисенят гавкітливим лящанням... А бджоли, оси і джмелі тягли через поля свою окрему, гостру і тужливу прекрасну мелодію, і теплішу, і яснішу за сонячне гаряче проміння. І здавалося, що то над українськими полями гудуть луни від тих дзвонів, що в давніх давнах прогомоніли з усіх земних церков на радощі людям у великі свята».
Завдяки таким, щедрою рукою висіяним по всьому полю «Старшого боярина» картинам його обрій не спохмурюється домежно. Накотиться темна хмара, а потім знову заясніє сонце, посиплеться його золотий пил на все, що стоїть перед очима Гордія Лундика. А стоїть перед його зором уся затоплена сонячною повінню Україна.
«За винятком може Шевченкових віршів і Гоголевих українських повістей, наша література ще не знала такої української книжки, як «Старший боярин» Осьмаччин. Якщо можна перелити Україну в слово, — то це повість Осьмаччина. Якщо може слово запах України пронести, — то пахтить ця книжка всією запашністю України. Якщо можна в слові збудувати батьківщину- державу, — то це вона збудована, зримо і живовидячки», — писав у своїй статті «Над Україною дзвони гудуть» Ю.Шерех, захоплений появою «Старшого боярина». Потім він не раз повертався до цієї повісті в різних статтях, пишучи про виняткове її значення не тільки в творчій біографії самого Осьмачки, а й у всій нашій літературі.
Гоголь, справді, виникає в цій розмові не випадково. Його ім’я вперше приходить на згадку, коли читаєш містерію літньої ночі, з розлогів якої пливе, мов човен по воді, обважніла жіночою тужбою пісня, від якої з останніх сил нап’ялися, щоб не пустити її до Бога, небеса, став осідати на церковний хрест місяць — і не витримав його хрест, упав разом з місяцем на дно ночі. Світять ся омиті туманами дерева, світиться річка, світиться кладка, світиться на ній Гордій Лундик, який загіпнотизовано ступає слідом за білим видивом, що пливе перед ним од річки до священикового двору й обертається там на жінку, яка лізе по стрісі на хату й зникає у димарі. Безсмертний мрець Маркура Пупань лежить черевом до землі і вогняним подихом запалює сіль- ські сади, а з чорної могили летить до нього кінь Ремез; скочить Маркура на Ремеза й помчить зводити жіночі серця... — все це величний Осьмаччин міф, який, здається, підказав йому Гоголь.
У художньому горнилі цього міфу переплавлюється у високу поезію груба побутова проза селянського життя з її голодними поросятами, боднями сала і пранням брудних сорочок. «Коло літературних гомункулів аж пересмикуватиме від Осьмаччиних хрьопнути, клацнути, репати, луснути і т. под. — писав Ю.Шерех. — Моралістів виведуть з рівноваги Осьмаччині еротичні сцени («Нам... ніяк не може заімпонувати неопанованість статевого гону», —присоромлював автора за образ Гордія Лундика зі сторінок журналу «Арка» рецензент Іван К-ий. — М.С.) — прекрасні і сповнені життя і здоров’я, як чудесні «Дівичії ночі» Шевченкові. Що ж, відомо, що голос кастратів виплеканіший, ніж у нормальних людей. Воліємо одначе і літературу не кастровану. А щодо грубости, то її тут і сліду нема. Бо в світі Осьмаччиної казки і найгрубіші деталі одуховлені і включені в міт. Тільки цей міт вони роблять незвичайно видимим, дотиковим, живосильним, конкретним».
Світло й тінь, як день і ніч, сходяться й розходяться в цій повісті. Тінь похмура, тривожна, а світло нестримне, радісне, сліпуче, райдужне. Воно значно пересилює, переважує тінь, потужніше діє на уяву й пам’ять і вибухає навіть посеред ночі отим світінням усього довкруг Лундика і його самого на місячній кладці перед загадкою жінки, що, розливши тугу своєї пісні на кожну рослину, зникає в димарі священикової хати. При бажанні це можна кваліфікувати і як імпресіоністичну прозу й навіть правдоподібно аргументувати це визначення, як аргументував екзистенціалізм Осьмачки І.Смолій. І звучатиме це теж по-своєму переконливо. І все ж гадається, що автор «Старшого боярина» був абсолютно байдужий до настанов будь-яких літературних шкіл і напрямів (він сам собі і школа, й літературний напрям!), важко припустити, щоб він коли-небудь цікавився західним екзистенціалізмом, хоч у повісті, як уже мовилося, справді наявні його визначальні мотиви. Просто у видатному творі завжди набагато легше знайти ознаки різних шкіл і течій, аніж у творі пересічному. Рецензенти знаходили в Осьмачки навіть «соціологію» тодішнього життя — те, що також легко «вилущити» з канви неординарного твору, бо ж сюжет його мусить триматися на якихось конкретних фактах і має твір певне соціальне тло. Однак Осьмачка — і не соціолог, і не проблеміст, і не публіцист. «В цьому розумінні «Старший боярин» Осьмачки не сучасний твір. Він не переслідує жадної ідеї в тому сенсі, який тепер у це слово вкладають. Він не накидає жадних вимог діяти так чи так, робити щось або не робити. Він не перекладається ні на мову публіцистики, ні на мову філософії. Він залишається передусім і тільки твором мистецтва», — пристрасно відстоює примат художності Ю.Шерех од відповідного типу ілюстраторів, коментаторів та ін- терпретаторів.
Єдине незаперечне в тих побудовах з літературними школами — близькість — Осьмачки до Гоголя й до багатющого його джерела — української демонології. В огляді «Стилі сучасної української літератури на еміграції» Ю.Шерех писав:«...І тут нам відкрили Миколу Гоголя. Поки одні витягали його за фалди фрака з української літератури і вкидали в обійми росіян, а другі всіма силами розпиналися, що він таки, єй же Богу, українець вихованням, побутом, типажем і т. д. і т. п., — Тодось Осьмачка написав свого «Старшого боярина» — і фактично розв’язав дискусію. Стало невідхильно ясно: джерело нашої національної прози — Гоголь, дарма, що писав він чужою мовою, бо сто років тому не можна було глибин українського духу появити світові в прозі українською мовою — через те, що літературна мова ще не вийшла тоді з пелюшок хуторянського етнографізму, і через те, що українська література новою українською мовою не мала досить культурної традиції. Сто років треба було, щоб надолужити це — і тепер ми здатні мати Гоголя своєю мовою і в своїй літературі. Тільки ж, звичайно, сто років не минуло марно, і сьогоднішній Гоголь — зовсім відмінний і зветься не Гоголь, а Осьмачка».
...На останніх сторінках повісті Гордій із Варкою рушають у дорогу, щоб загубитися там поміж людей од поліції (Гордій застрелив упира Харлампія Проня). Автор прощається з читачем, із своїми героями, які віддаляються в його пам’яті двома маленькими постатями на землі, що летить у чорну ніч, між густі зорі, за які вони зачепляться і впадуть у світову безодню. «Бо ми знаємо, що все на землі з’являється, аби безслідно згинути на ній, але коли і залишити який слід, то ненадовго... І розголос про нього щоб ішов не довше від луни на живий голос у лісі раннього ранку...»
Очевидно, й сам Осьмачка відчував, що такого світлого навіть у сумних нотах твору йому вже ніколи не написати (в «План до двору» і в «Ротонду ду- шогубців» прийде пекло) і що така Україна, яка живе на сторінках «Старшого боярина» вже ніколи не повернеться. «В Осьмачки стиль у «Старшім боярині» є стиль України, зірваної з кореня, розраненої і зрушеної в мозку, але від того не менше спротивної, чіпкої, кремезної, безпомильної у своїй правді, коли навіть вона буяє у найрозгнузданішій степовій фантазії. Це Україна особиста. Але разом з тим ця Україна — універсальна», — писав Ігор Костецький.
«Старший боярин» — гімн тій Україні. Ностальгія за тою Україною, якої не стало і яка не воскресне, бо невідхильна у своїй жорстокості рука зі- штовхнула її у вогненний кратер пекла.
Вже лаштувалися в далеку дорогу на чужину, прощалися з рідними домівками всі ті, хто нізащо не захотів жити під московським режимом. Настав час прощання з лемківським бором і Тодося Осьмачки. Поет часто нарікав на своє життя і в Львові, і в Криниці. Йому видавалося, що всі неуважні до його таланту, що довкруг нього тільки інтриги й заздрощі, з кожного приводу вибухав негаціями. Але зовсім інша оцінка того часу в біографії Осьмачки у Юрія Стефаника: «Я думав, що не буде перебільшенням, коли скажу, що це був найщасливіший період у житті поета, а водночас період бурхливої творчости. Тоді-то він закінчує свою філософську поему «Поет», тоді й пише свій єдиний соняшний твір, могутню симфонію красі української землі, свою повість «Старший боярин».
Не знав Осьмачка, яка страдницька одіссея чекає його попереду. Майбутнє заступали небезпеки сучасного, від яких треба було втекти. І лиш інколи інтуїція поета прозирала в прийдешні дні на чужині й насторожувала його. У вірші «До Лемківського Бору» він пише:
А я ж куди, в яку путь сіру
покличу спогад дорогий,
щоб воскресити в серці віру,
що ще й для мене єсть боги?
Нема, нема й сердечні луни
мої не гомонять ніде:
на Сході батьківськії труни,
на Заході ж моя десь жде.
Перед поетом стелиться далека дорога в чужий край, у якому він бачить свою могилу. Останній поклон зеленому маєву побіля Карпат, останні вдячні слова за тутешній прихисток — і готовність гідно прийняти призначене долею.
Шуми ж, мій боре, вий протяжно
про вільну в себе давнину,
щоб я зустріти міг відважно
нове прийдешнє і труну!
Охоплена війною Європа. Напівзруйнована бомбардуваннями Німеччина. І сотні тисяч українців, які не хочуть повертатися під чобіт комуністичного режиму. Тривога, відчай, невідомість — їхній щоденний супутник. Лікарка з Коломиї Марія Кейван, що зустрілася тут з Осьмачкою, проживе довге життя й розкаже про нього в спогадах, що називатимуться «Самотній мандрівець у дорозі до вічності».
М.Кейван уперше зустріла його в таборі для переміщених осіб у Фюссені — маленькому альпійському містечку. Вона працювала там у та- бірній амбулаторії, куди звернувся по допомогу поет. Ось та зустріч у її згадках; вона цінна для нас виразними штрихами зовнішнього портрета Осьмачки й характеристикою того враження, яке він справляв. «Одного осіннього дня зайшов до амбуляторії високий, немолодий уже пацієнт, одягнений у кожух радянського крою, вовною наверх і в такій же шапці. На його обличчі, що в першій хвилині видалося мені обличчям затурбованого українського дядька з густими бровами та синіми очима, вразила мене якась особлива усмішка тонких уст. Було в ній багато людського горя і трохи презирства...»
Він часто переїздив з табору до табору. Тримав свої плани в таємниці від усіх. Був непрогнозований у вчинках і реакціях. Особливо боявся, якщо хтось збирався його чимось почастувати. Петро Одарченко згадує такий випадок. Якось поет зайшов до нього, й Одарченкова дружина звернулася до Осьмачки з проханням: «Я на хвилинку вийду, а ви, як закипить вода, зніміть чайник з плити й пийте чай». Коли дружина повернулася, то побачила, що чайник стоїть на плиті. — «Що, й досі не закипів?» — питає вона. — «Та, бачите, я ту воду вилив, бо там щось плавало, і налив із крана холодної води». А ось подібний епізод зі спогадів Людмили Коваленко: «Коли я налила Осьмачці кави, він відмовився, попросив у мене порожню чашку, пішов, набрав у коридорі з водопроводу чистої води і пив воду в той час, як ми пили каву».
Такі сюжети стали своєрідним фольклором українців у таборах пере- міщених осіб. Хоч поет ні з ким, за винятком Кейванів, не зближувався, його добре знали й часто переповідали ексцентричні історії, де він був дійовою особою. Всі спогади про нього рясніють докладними аргументами про його лихо — манію переслідування. Йому на кожному кроці ввижалися підіслані вбивці. Тому мав панічний страх перед їжею з чужих рук (а які руки були для нього не чужі?!) Він міг голодувати цілими днями, але не взяти запропонованого шматка хліба навіть у добре знайомих йому людей. Цього страху він не позбувся аж до кінця своїх днів. М.Кейван пише, що навіть до них на гостину Осьмачка приходив завжди зі своїм окрайцем хліба. А вони ж — чи не єдині з усіх до кого поет мав довіру.
Інколи поет кудись із табору зникав, бувало навіть на кілька місяців, і ніхто ніколи не знав, де він перебуває і що робить. Можливо, Осьмачка шукав якихось підробітків, оскільки велося нашим землякам у таборах аж вельми скрутно, і всі сушили голови над тим, де б знайти якісь джерела для поповнення своїх статків. Міг оповісти Кейванам про чергову мандрівку хіба що в тому разі, якщо в ній бувала пригода, що давала йому нове сподівання на одруження. Оцим він завжди поспішав похвалитися. Міг навіть лиш заради того проїхати до них неблизький світ, скажімо, промандрувати аж із того ж Аугсбургу. Незважаючи на іронічні репліки Кейванів, які на той час уже з гумором сприймали його «амури», вибудовував плани подружнього життя. Все інше в його мандрах було оточене туманом невідомості. Він нікому не дозволяв заглядати туди і з хворобливою реакцією сприймав будь-яке зацікавлення своїми клопотами. Горе тому, хто починав співчутливо про щось його розпитувати — Осьмачка накидався на нього з непогамовним гнівом. Тому більшість людей, які знали поета, намагалися взагалі обходити його стороною.
Навесні 1948 року Осьмачка, за спогадами М.Кейван, кудись черговий раз надовго зник — ніби крізь землю провалився, й ніхто не знав, де поет перебуває, якими дорогами мандрує.
Але того разу це не пройшло непоміченим, бо Осьмачка прохав узяти його за хрещеного батька доньки Кейванів. Настав день хрестин — поета не було. Його не було ціле літо. Потім він з’явився і, нічого не пояснивши, знову зник. Потім в одному листі з Америки промайнула звістка, що «Осьмачка вже там — у якоїсь вдовиці сіно косить...»
Звичайно ж, він сподівався знайти там прихисток і спокій для своєї знеможеної душі, а також нормальні умови для літературної праці, бо он уже відколи доводилося йому писати буквально «на коліні».
Але не знайшов сподіваного, бо Америка не виявилася до нього гостинною. І тут його чекали поневіряння та нестатки.
В одному з листів до Петра Одарченка від 25 червня 1951 року він пише: «Чи немає у Вас роботи, бо я на страшенно поганій роботі...»
На початку липня того ж року поет поневіряється у Нью-Йорку, шукаючи засобів до існування. Удвох з П.Одарченком вони йдуть працювати на залізничний вокзал «Пенсильванія». «Під керівництвом одного серба і одного поляка я і Т.Осьмачка мили підлоги на вокзалі від 12-ї години ночі до 8-ї години ранку, — пише П.Одарченко. — Поет і колишній доцент у місті багатому на різні громадські й культурні установи та українські організації крім «клінувальної» роботи не змогли знайти нічого іншого, де могли б прикласти свої руки й здібності. Після цієї виснажливої нічної праці ми не могли заснути, не могли відпочити. Знесилені безсонням і відсутністю нормального відпочинку, ми мусіли знову йти на нічну працю й знову тяжко працювати...»
Поет залишив роботу на вокзалі. Знову пускається в мандри по Америці й знову ніде не може нагріти собі місця. В цей час він, певно, самотніший, ніж будь-коли.
У листопаді 1951-го П.Одарченко одержує від нього листа з Міннеаполіса. Осьмачка — в розпачі:«... знайте, що я шукаю праці. А через те, що я не належу ні до цезарів, ні до інших великих людей, то моя одна турбота виганяє з голови і серця всі інші разом з уявними фантомами. А тому, мені здається, що я втратив навіки спроможність інтересуватися поезією, як творчою стихією власного духу. Конче треба полагодити цей дефект, бо я і харчуюся паскудно».
Кидаючись на всі боки, поет намагається хоч за щось учепитися в тому житті. «Але у мене єсть надія, що працю може знайду, бо я два з половиною місяці учився у Василіян на переплетника. І Ви заради всього і совісти, і гонору, і чести питайте, чи можна найти у цім фаху у Нью-Йорку працю, то зараз же й приїду... Пишіть негайно...»
Уважний і завжди доброзичливий до Осьмачки Одарченко закликає поета не піддаватися розпуці й нараює або приїздити до Нью-Йорка, де разом щось придумають з роботою, або податися до Філадельфії — там на переплетній фабриці працює Яр Славутич; Одарченко попрохав його листовно прилаштувати на фабрику Осьмачку.
Поет приїздить до Філадельфії. Але не виходить з нього майстра переплетення книг. Його творча й анархічна натура не має сил для зосередження на справі, яка йому внутрішньо чужа й нецікава.
Оксана Керч пише в спогадах про Осьмачку, що він одержав у Філадельфії «самітну конуру», яку «добродійність дала йому разом з мітлою в руки». Поета взяли на роботу в місцевий З’єднаний Український Американський допомоговий комітет і надали йому приміщення для проживання. Його посаду називали то наглядач, то менеджер. Плату мав 40 доларів на місяць.
У той час там працював О.Тарнавський, який і допоміг поетові влаштуватися в ЗУАДК. У спогадах він пише про Осьмаччине життя так: «До своїх обов’язків він ставився засерйозно. Коли я пояснював йому, що це не його діло порядкувати на сходах чи й підмітати хідник, він обурювався і твердив, що знає свої обов’язки. Кожного понеділка вранці він приходив до канцелярії, щоб дістати долара і купити потрібні додатки до чищення. Для розрахунку він приносив потім записку і на ній точно обраховував товар і ціну, наприклад, мило — 18 центів, порошок — 21 цент, і завжди нараховував десь на 60 центів. Решти не приносив. Просто писав: «Решта розійшлася». Мені вистачало для розрахунку розписки, тому не було потреби дискутувати. Та я був певен, що Осьмачка за один долар пробував прожити цілий тиждень. У його кімнаті було тільки ліжко і стіл. Ніякого покривала ні на ліжку, ні на столі. Він мусив бачити простір під ліжком, чи там хтось не ховається, коли він іде спати...»
Осьмаччиного терпіння для цієї роботи вистачило аж на десять місяців. Одержавши чергового разу зарплатню, він раптово зник, нікому нічого не сказавши. Його знову поманила дорога.
Ще влаштовуючись на роботу, поет прохав О.Тарнавського дати йому «якийсь документ, що допоміг би йому в поїздці до Канади». Тарнавський написав Осьмачці на службовому бланку довідку приблизно такого характеру: відомий український поет для пізнання нової країни їде до Канади, просимо всіх, до кого він звернеться, сприяти в його подорожі...
«Ви не знаєте, як цей документ респектують, — сказав Осьмачка. — І допоможуть у дорозі, і ще й нагодують, навіть поліцаї...»
Виявляється, бездомний Осьмачка найбільше за всіх боявся поліцейських. Але під час якихось мандрів відкрив у них доброзичливих і співчутливих людей. Розповів Тарнавському, що відтоді, вибираючись у дорогу, завжди прагне заручитися документом такого характеру й звертається з ним до поліції. А вона вже потурбується, аби він не пропав у дорозі.
Гроші у ЗУАДКу він заробляв для поїздки до Канади..
Потім він ще не раз наїздив до Філадельфії. 1960 року тут з ним познайомився Володимир Біляїв, який написав спогади про Осьмачку.
Він також підкреслює аскетичний побут поета: «Посеред кімнати стояв довгий вузький стіл з безліччю всіляких дрібних речей, потрібних охайному самітньому чоловікові: ґудзики, ножиці, нитки, подушечка з голками, шпильками і наперстком, праскою. На цьому ж столі були також розкладені газети, журнали, папір, олівці, а до краєчку стола була прикріплена крес- лярська шарнірна лямпа з металевим абажуром. Коло стола стояло два металевих кухонних стільці з цератними сидженнями і спинками...» А справжній скарб Осьмачки зберігався під ліжком, «у тому знаменитому «чамайдані», про якого колись писала в «Нових днях» Марія Кейван і з прототипом якого в поемі «Поет» Свирид Чичка покидав Київ, повертаючись до рідної оселі... В ньому він зберігав свої рукописи, листування і чотиритомний словник Грінченка. З цим скарбом він не розлучався у всіх своїх мандрах по Канаді, Америці і під час останньої подорожі до Європи...»
В.Біляїв докладно пише про тодішні розмови з Осьмачкою на літературні теми. Якось поет прочитав присвячений йому Тичинин переспів Лермонтового вірша «Белеет парус одинокий» і сказав чимало похвальних слів про Тичину, поставивши його в українській поезії після Шевченка. В тичининському пе- респіві, на думку Осьмачки, значно підсилено звукопис оригіналу — «свист вітру і шкварчання хвиль» за рахунок «ст», «че», «чи».
Під ним проміння блакинясте,
Над ним одсончин золочин.
А він все рветься в поринасте,
Неначе в бурях є спочин.
Це дуже важливо й показово, що неймовірно різкий і безапеляційний у судженнях Осьмачка, так високо відгукувався про Тичину. Адже в двадцяті роки між ними виникла навіть було колізія. Про неї ми довідуємося з опублікованих уже 1992 року невідомих раніше фрагментів Тичининого щоденника. Ось запис від 25 березня 1922 року: «Зайшов Осьмачка. Казав Ліді (Лідії Папарук, яка згодом стала дружиною Павла Тичини . — М.С.): Павлу Григоровичу треба взяти в торбу запасу та походить по селах, а потім уже комінтерни воспівати. А то добре, сидівши в Києві, обклавшись книжками, бути революціонером». Тичина так коментує ті слова: «Осьмачці треба було б отряхнути прах з ніг, що дуже поналипав на селах».
А ось запис від 24 квітня того ж року: «Прийшов пізно з лекції. Ліда каже: «Був Осьмачка. Бігав по хаті, танцював од злості і казився. Що з ним таке? Куди не підеш, каже, чуєш: Тичина — геній, геніальні вірші Тичини... То в мене Валер’ян (Поліщук. — М.С.) крав образи, а це вже і в Павла Григоровича «Берега вічності з моїх образів...» А ще через місяць Тичина сердито пише в щоденнику: «Осьмачку не люблю. Хай собі він буде геній, а не я — не в тім річ...»
Знаючи зі спогадів сучасників Осьмачки, його нестримний, вибуховий харак- тер, легко уявити, з якою експресією звинувачував він Тичину, скільки різких слів міг сказати на його адресу і при тій, і при іншій нагоді. Відходив же від свого гніву й розчарування Осьмачка тяжко, якщо взагалі відходив.
У книжці А.Юриняка «Літературний твір і його автор» (видавництво «Регемона», Буенос-Айрес, 1955, с. 199) говориться про Осьмаччину непримиренність і різкість у судженнях про своїх сучасників і літературну періодику в екзилі. «Є на еміграції — таки в США — відомий і талановитий письменник Тодось Осьмачка. Час від часу він виступає в ролі критика і, так би мовити, оглядача літератури. Але якого критика і якого оглядача! Від його критичних оглядів робиться моторошно: він бо дослівно не залишає «каменя на камені». Пустка, цілковита пустка — після Осьмачки — в нашій еміграційній літературі і пресі взагалі».
При цьому автор книги наводить таку цитату з Осьмаччиної статті «Бездоріжжя наших мистецьких смаків у літературі і в літературному побуті», опублікованої на сторінках газети «Українські вісті»: «І вся наша канадійсько-американська преса українська, вже доповнена новими емігрантами, виконує ролю присипача як своїх читачів, так і нечитачів української людности. Ця преса нібито над тутешнім нашим словом співає одноманітну, холодну і безсердечно-дерев’яну пісню похорону» (Підкреслення А.Юриняка). На думку автора книги, та стаття «очевидячки б’є по самому Осьмачці, бо зерно істини його статті цілком потонуло в морі недоречностей і просто таки хибних тверджень, відай, породжених чи зумовлених хибною тезою-настановою всієї статті». Важко погодитися з А.Юриняком чи заперечити йому, не маючи перед очима всього Осьмаччиного тексту, але легко припустити, що Осьмачка не дуже клопотався тим, аби дібрати якомога легші вислови. Коли він говорив чи писав про те, що йому не подобалося, він був нещадний у словах.
До останніх своїх днів він зберіг різко негативне ставлення до Хвильового й неокласиків. Він не підтримував захоплень Євгеном Плужником. Взагалі скептично ставився до всієї літератури в Радянській Україні. І тим дорожча така його — через стільки десятиліть після конфлікту з Тичиною — захоплена характеристика автора «Соняшних кларнетів». Оцінка особливо вимогливого, ба навіть ревнивого поціновувача поезії.
Йому судилося помирати в шпиталі під Нью-Йорком. Самотній, напівспаралізований, цей «расово міцний син села» (слова Є.Маланюка), дочасно згас, знищений демонами переслідування, страху й самотності. І небагато людей було на його похоронів Бо він доклав усіх сил, аби відштовхувати всіх від себе. Цим сумним талантом він володів, мабуть, як ніхто в нашій літературі. Але з ним таки були віддані йому. Ті, хто розумів велич Осьмачки.
Його могила з величним степовим хрестом (робота С.Гординського) на українському цвинтарі в Бавнд Бруку — поряд із могилами найвидатніших людей української політичної еміграції.
А в його рідній Куцівці, що в Смілянському районі на Черкащині, під час ювілею поета на сільському Будинку культури встановлено меморіальну дошку із зображенням Осьмачки.
Будинок культури стоїть на вулиці Леніна.
Отже, у Куцівці Осьмачка зустрічає нас на вулиці Леніна.
Напрошується гірка символічність сюжету його долі: Осьмачка й досі, навіть по смерті своїй, не зміг утекти від того, від кого втікав. Навіть уражені комуністичною бацилою земляки ще й сьогодні — в незалежній, буцімто декомунізованій Україні! — не хочуть допомогти тому, ким мали б пишатися перед усім світом.