Джамала: "Не можу мовчати, коли моя країна плаче"

Найочікуваніша кінопрем'єра 2014-го "Поводир, або Квіти мають очі" (реж. О.Санін), де їй довелося не тільки співати, а й демонструвати талант драматичної акторки... Щойно отриману в турецькому Едірне престижну премію Red Apple Awards "за внесок у мистецтво" вона присвятила кримському народу... А ще, природно, концерти-гастролі-записи...

Та навіть усе це, разом узяте, здається милими творчими турботами на тлі того, що коїться в душі. Тут і тепер. Коли слово "батьківщина" асоціюється з моторошнуватим терміном "анексія", а "війна" входить у свідомість як кошмарне повсякдення.

Голос Джамали (який неможливо сплутати з жодним іншим) останнім часом сповнений ноток тривоги, страждання, жалю, а ще - патріотизму (тільки без парадних фанфар). Під час інтерв'ю здавалося, вона "підключена" до високовольтної лінії. Але напруга не наносна (тобто артистична, ніби заздалегідь відіграна), а якнайсправжнісінька - щира й щемлива...

- Джамало, навіть не знаю з якої теми почати... З українського шоу-бізнесу, що тоне, як "Титанік", під тягарем суспільно-економічних проблем, - багато артистів виють від безробіття. Чи все-таки з Криму. Втім, спочатку про музику.

- Тепер у вітчизняному шоу-бізнесі справді багато що змінилося. І на ці зміни вплинули різні чинники. Навіть якщо є робота, то артистові - мені, наприклад, - важливо простежувати: куди запрошують, для кого співати? Чи будуть там якісь банери або агітація? Це теж дуже важливо.

Мало роботи чи багато - деталі. Не менш важливо – не забруднити себе. Адже потім не так-то легко позбутися тавра і згодом комусь щось доводити.

- А навіщо взагалі комусь щось доводити? Співай собі й співай. Якщо є голос, якщо є смисл у твоїх піснях і якщо є що сказати слухачеві. Хіба конче потрібно обмотати себе кумачем або іншою пропагандистською матерією, щоб показати позицію? Позиція - вона ж і в творчості... Зокрема.

- І все ж, як ви бачите, нині час обвинувачень-доказів. Одні обвинувачують інших. А треті щось доводять.

Але навіть у шаріаті, щоб обвинуватити людину в чомусь, має бути чотири свідки! Причому так і написано: вороги не беруть участі у свідченні...

Нині всі збуджені. Читають Facebook, постять посилання, дивляться відео... Виходить, багато хто цим - часто виключно цим - тільки й живе.

- Але ви ж не відрізали себе від зовнішнього світу?

- Я таке відтяла.

- Це як?

- А ось так. Не дивлюся ТБ: ані вітчизняне, ані російське. І якщо мене цікавить важливе суспільно-політичне питання, то запитую своїх друзів - досвідчених журналістів, експертів, тобто людей, котрим довіряю.

Нині важливо зіставляти інформацію. Важливо не пійматися на різні інформаційні гачки. Мені інколи кажуть: "Та ти що?! Як ти можеш того або іншого захищати?" І тут-таки кидають посилання на тему. А я відповідаю: "Не вірю! Не вірю, що таке відбувається будь-де - в Донецьку чи в Києві! Бо сама мушу переконатися в мірі правдивості чи в наявності інсценувань у тому, що відбувається".

Всі озлилися. Намагаються якнайшвидше обвинуватити одне одного. Зробити інакшого ворогом. Наче від цього легше стає...

- Ну стосовно цього – багато і в мережі, і в ЗМІ дошкульних, навіть злобних, коментарів із приводу Ані Лорак - її премії в Росії та її мовчання в Україні. Також багато абсолютно адекватного обурення з приводу витівки людини, що "співає" під сценічним ім'ям Потап, послужливо й грайливо знімаючи штани перед розжирілою російською поп-буржуазією. Мерзотно! Конформізм, хамство, часто безстидство - все змішалося в поп-флаконі. Хіба не так?

- Це і просте, і складне питання. Мені здається, патріотичність може і повинна виражатися як публічне висловлювання своєї громадянської позиції. І в музикантів завжди є вибір: залишитися у творчості, при своїй громадянській позиції, - чи підспівувати "при дворі".

Та й двір змінюється... Завжди. Це було і в часи Бетховена, і в часи Вагнера. Вагнер писав музику за гроші Людвіга Баварського. А потім Вагнер написав статтю "Єврейство в музиці", що стала основою антисемітизму в Європі й опісля дуже цінувалася нацистами. Але якби хворий геній не написав цю працю, можливо, не було б і Гітлера? Хто знає... Може, саме під впливом його слів і формувався світогляд майбутнього фюрера?

У кожного музиканта свій шлях і свій вибір. Буває так, що мене заводить музика, а буває – що я заводжуся від того, що відбувається...

Ось написала недавно пісню. Перші рядки: "Утренние новости. Мир на краю пропасти".

- Так і називається?

- Назви ще немає, є такі рядки. Але можу написати й про щось особисте. Мені важливо "надіти" музику на себе.

- Музика, "вдягнена" вами на себе, народжується в основному мінорна? Чи є й оптимістичні ритми?

- На жаль, поки що не можу писати на тему "все буде добре". На це сподіватися поки що не випадає.

- У Росію тепер запрошують? Концерти чи інші акції?

- Запрошують. Але, як і в Україні, ставлюся до різних запрошень вибірково. Ще до початку подій на Майдані мене запросили на фестиваль LADY IN JAZZ у Москві, що відбувся в квітні. Там виступали п'ять команд. Я - єдина з України, тому спеціально наділа український віночок на свій виступ, щоб підкреслити, звідки я. Організатори казали: "Було відчуття, що всі чекали тільки вас". Також були концерти в Алмати. А недавно брала участь у прекрасному оперному фестивалі O-Fest, що відбувався в нашій опереті: співала Вівальді з симфонічним оркестром, а також кримськотатарську народну пісню.

І, уявіть, я відчула в залі для глядачів неймовірний патріотизм. Захід був присвячений ювілеєві Тараса Шевченка. Я читала зі сцени вірші Кобзаря. Там-таки заспівала свою пісню "Чому квіти мають очі?", яку написала під враженням від зйомок у фільмі "Поводир".

…Якось так і вимальовується ця картина: займаю певну громадянську позицію. Уточню - активну позицію.

- Особливо тепер?

- Так, особливо тепер. Не можу мовчати, коли моя країна плаче. У Криму непроста ситуація. Моїм батькам складно. Адже вони - єдині на своїй вулиці, хто в опозиції до тамтешньої влади. І я за них дуже тривожуся. Їх іноді кривдять через мої публічні висловлювання. За те, що я в Києві, за те, що підтримую Мустафу Джемілєва (адже для багатьох із них він - "американський шпигун"). Тому якщо й поїду в Росію, то буду дуже вибірково підходити до вибору заходів...

Хай там як, скористаюся нагодою висловити те, що думаю.

Ось ви запитали про Ані Лорак... Непросто, а в певному сенсі навіть і некоректно коментувати щось, пов'язане з колегами. Я, наприклад, дуже рада за Ані, за те, що вона заслужила свої нагороди в РФ. Але, можливо, їй годилося б сказати бодай кілька важливих слів - про те, що наразі відбувається між нами, між нашими народами, взагалі між людьми. Бодай кілька слів... І її б уже почули, зрозуміли. З іншого боку, отримати премію - її право! Багатьом зараз хочеться обвинуватити її в усіх гріхах, бо мати об'єкт для зневаги дуже зручно. При цьому українські канали продовжують показувати низькопробні російські серіали, а на радіо – засилля дешевої російської попси. І цей момент особливо у ЗМІ не обговорюється.

І ще... Ми сьогодні стали з такою неймовірною легкістю говорити про... смерть. Ми просто забули, що вбивство - жахливий гріх! І навіть не важливо, на якому боці гинуть люди. Просто не можна змиритися зі смертю. Не можна...

- Сьогодні, коли український гастрольний ринок практично втратив прибуткових російських візитерів, можливо, настає час для ренесансу місцевої естрадної промисловості? Деякі сусідні естрадники категорично відмовляються до нас їхати, бо їх залякують. Деяких представників серйозної музики, таких як Співаков, насторожують пікети біля Національної опери: через одіозний лист на підтримку анексії Криму...

- Мені здається, що і забороняти, і виганяти - це, в принципі, неправильно. Нехай слухачі-глядачі самі покажуть своє ставлення до артиста - квитками, грішми, квітами. Впадати в крайнощі, перетворювати ситуацію на середньовічні чвари - це теж спірно. Таж навіть у питанні популяризації класичної музики ми жахливо відстаємо від Європи. Хоча й декларуємо - ми європейці. А при цьому тут напівпорожні зали на концертах симфонічних оркестрів.

Мене, наприклад, вразила Італія. Одного разу ми зайшли в скромну тамтешню піцерію. І проговорилися, що ми - співаки (а їздили туди з "Травіатою", я співала Віолету). Італійці відразу ж: "А-а-а! Віолета!" І, уявіть, починають самі співати Верді. Без помилок! Як народну музику - з діалогами й речитативами. Такий у них там рівень популярності великого класичного мистецтва...

Тому не треба обмежувати себе ще й у популяризації найкращих зразків музичної культури. Неприємно навіть думати, що в нас, в Україні, не буде гастролей найкращих класичних виконавців із Росії. Хай концерти відбуваються. І, повторюся, хай публіка сама покаже своє ставлення до виконавців. Хай глядач прийде в зал і скаже: "Слава Україні!" Це теж вчинок.

…У мене в Москві живуть двоюрідні брати й сестри, дяді й тьоті. Вони всі дивляться російське ТБ. Панікують: "Давай ми терміново тебе заберемо з Києва, у тебе ж там танки!"
І на початку окупації Криму було багато нервів та скандалів. Мама спілкувалася з родичами по скайпу, а ось я не
могла говорити. Інакше була б ворожнеча, і ми б усі пересварилися.

Але говорити все-таки треба, і пояснювати багато чого теж треба... Сподіваюся, родичі з Москви приїдуть до нас улітку в Крим, там і будемо з ними спілкуватися на всі ці теми.

- Ви вже понад півроку не були в Криму, в батьків. Очевидно, є внутрішня дрож, те, що затягує ваш візит на півострів...

- Є така дрож. Є й момент затягування поїздки. Мама постійно каже по телефону: "Приїжджай! Повний сад черешні!" А в нас же дім під Алуштою, в селі Малорєченське. Там усі одне одного знають. І знають позиції одне одного. Це в місті, можливо, є якийсь "захист": по домівках розійшлися й можна відсидітися. А в кримському селі тебе роздивляться під лупою...

Хай там як, дуже хочу додому! У мене ж там дідусь. Йому 85 років. Він дуже хворіє.

- З Мустафою Джемілєвим давно спілкувалися?

- А з Мустафою спілкуємося завжди. І часто - очима.

Ми просто можемо поглянути одне на одного, він лясне мене по плечу й скаже: "Mashallah, Mashallah". Це означає: "Щоб так захотів Бог", "Щоб на те була Божа воля".

Коли я бачу його, то обіймаю, цілую. І мені завжди хочеться плакати. Він людина, котра багато страждала. Як жоден інший політик. Я це знаю. Тому всі премії, які він нині отримує, - це заслужено. Він борець, справжній боєць. Хоча в Крим, на свою батьківщину, він тепер нев'їзний...

- Вимушено змінимо платівку. Якщо не заперечуєте, тепер про вашу творчість. Попри непересічний вокал, на мій погляд, усе-таки є у вас проблеми з репертуаром, хоча й багато пишете для себе. Ось, скажімо, немає останнім часом у вас хіта, тобто пісні, яка прилипає, яка миттєво робить артиста впізнаваним, ще більше народним. Ви все якось рухаєтеся не вшир (охоплення аудиторії), а більше вглиб (себе самої). Але так рухаючись навряд чи можна здобути великі комерційні лаври?

- Я справді намагаюся писати ту музику, яка була б мені близька. І пропускаю цю музику також крізь себе. Я співаю зі сцени про те, у що сама вірю…

Мене інколи насторожує позиція деяких колег, які прагнуть узяти пісню "з чужого плеча" - заради швидкої популярності. А що, власне, тобі заважає співати те, що хочеш і любиш сам?

Усі ці п'ять років після Гран-прі в Юрмалі на "Новій хвилі" я заробляла на хліб тільки своєю музикою. Що "виробляю", те і "їм". У Києві часто робила сольні концерти, виступала на фестивалях різних жанрів…

- Я вперше почув вас "живцем" у "Фрідомі", коли ви незбагненно переформатували "Миллион, миллион, миллион алых роз" - до невпізнаваності, та все ж оригінально…

- Це було на вечорі після "Різдвяних зустрічей" у Києві. Мені захотілося виконати цей мега-хіт у стилі джаз-вальсу…

- Аллі сподобалося?

- Ну…

- Всі бачили, як вона радісно підстрибувала ще в Юрмалі, коли вам вручали Гран-прі…

- Ця співачка - геній.

- Але навряд чи саме вона визначала ваші музичні уподобання в дитинстві, те, що згодом і сформувало вас як виконавицю нинішнього образу, подоби й стилю.

- Мама розповідала, як недавно перебирала мої старі платівки "з дитинства"… Знайшла там і Стіві Вандера, і Квінсі Джонса, і Еллу Фіцджеральд… Ті платівки, під які я колись засинала! Коли я була зовсім маленькою, мама навіть проводила експеримент: доки платівка грає - я сплю, а щойно закінчується одна сторона - я тут-таки починаю кричати. Навіть спати не могла без музики.

Недавно був випадок. Перед виходом нового альбому ставлю одну з пісень своєму продюсеру… Кажу: "Мабуть, це надто попсово звучить?" А він: "А ти давно радіо слухала? Це ж джазуха чистої води!"

Тож, загалом, погоджуся з вами: не пишу "прилипучих" пісень. Пишу те, що пишеться. Співаю те, чого душа вимагає.

- А ваш продюсер, який слухає радіо, - він же може купити у К.Меладзе дві-три "прилипучі" пісні, які народжуються на його конвеєрі як пиріжки в грубці… Купили б собі - і на кілька років хіт-жуйкою забезпечені.

- Костянтин Меладзе - дуже хороший композитор і для певних виконавців написав багато пісень. Але він не мій композитор.

- Цікаво, а які ваші? З тих, що нині переставляють ноти?

- Які мої? Квінсі Джонс, Стіві Вандер! Кажу це і жартома, і всерйоз. Сьогодні, наприклад, чудові пісні пише Святослав Вакарчук. Але підходять вони тільки для нього самого. Ще, можливо, Хливнюк, Агутін… Але невідомо, як вони напишуть для когось. Може ж вийти Джамала у стилі когось, а я б цього не хотіла…

- Були ж колись часи: засідала спілка композиторів, писали не завжди замовні мелодійні пісні, розподіляли їх між Кобзоном, Ротару і Чепрагою… І на тому репертуарі дехто досі фінансові плоди пожинає!

- Дехто й тоді писав під кальку. Але переважно були чудові пісні. Чесно кажучи, якби на мене чекав якийсь фатальний музичний вибір, то, можливо, і повернулася б в епоху "радянської пісні"… Чому? Та тому, що в багатьох піснях тих років був смисл, мелодія. І ще – були великі співачки! Ось я це все люблю. А мене за це багато хто не любить! А ще я люблю пісні Барбри Стрейзанд, Вітні Х'юстон. У них є глибина, техніка, душа. Люблю такі "комплексні" пісні.

- Джамало, судячи з усього, вже восени з'явиться у прокаті фільм Леся Саніна "Поводир". Один із найбільш очікуваних кінопроектів, до речі. І ви там не тільки граєте, а й співаєте.

- Виконую пісню, написану ще 1932-го, джазовий стандарт "You Are My Thrill". Було завдання - знайти таку пісню й виконати в певному жанрі. Тобто так, як це проспівала б співачка 30-х. І багато слухачів навіть не вірять, що це сучасний запис. Я виконувала пісню в джазово-романсовій напівакадемічній манері.

Ну й роль… Роль Ольги - як ковток свіжого повітря для мене. Моя героїня - актриса харківського драматичного театру.

- Така собі проекція на одну з актрис харківського театру "Березіль"?

- Так… Події у фільмі відбуваються у 1932 р. в Харкові, коли він був столицею України. Моя героїня вважає себе "аристократкою", уся з себе зарозуміла. Але це більше її захист.

На майданчику мені поставили завдання: не бути собою й не запасти в театральну гру. І для мене це виявилося непростим завданням. У мене є певний акторський досвід. Грала в оперних спектаклях Віолету й Керубіно. Грала в Оперній студії консерваторії. Знімалася в кліпах.

Але зйомки у великому кіно - абсолютно інша річ. У нас на майданчику була маленька кімнатка, в якій я мала перевтілюватися в іншу людину. А в цій кімнаті – ще 20 людей. І я знаю, що поруч - продюсер і режисер, які дивляться на мій великий план на моніторі…

За сценарієм, у мою героїню закоханий головний харківський енкаведист, а дрібні режисери в театрі доносять на неї. Ця жінка знає англійську, спілкується з іноземними делегаціями. Вона співає джазовий стандарт для іноземних гостей, і влада дозволяє їй це робити, примовляючи: "Не забувай, що ми на тебе дивимося!"

- У вас було багато знімальних днів?

- Знімалася кілька місяців, із жовтня по січень. Було холодно. Пригадую, останню сцену знімали в підвалі. Я прийшла в цей підвал до головного героя, хлопчика Пітера, щоб принести йому їжу… Втім, стоп! Усі перипетії сюжету розкривати не будемо. Вважаю, що сценарій чудовий. Щойно почала читати його вперше, вже не могла відірватися.

Поки що сам фільм цілком не дивилася. Але впевнена, що картина буде і глибока, і цікава. Я всім серцем уболіваю за українське кіно. Хочу, щоб з'являлося якомога більше нових вітчизняних фільмів. Була безумно рада, коли в Каннах так високо оцінили український фільм "Плем'я" Мирослава Слабошпицького. Одне слово, все це мене тішить, наче стосується моєї родини.

- Ось ви якийсь "ненаграний" патріот…

- Що ви маєте на увазі?

- Тільки те, що одні включають свій патріотизм заради піару, кар'єри, поточного моменту й стрибають, як іграшки на батарейках. А для інших (тих, хто не дуже голосно кричить) це - органічне світовідчуття і внутрішній стан. У вас це звідки?

- Усе від сім'ї. Мій батько - великий патріот. Він сам не говорить українською мовою. Але нас завжди наставляв, щоб ми говорили... Наша сім'я приїхала в Крим 1989-го, повернувшись із місць депортації кримськотатарського народу… З великими труднощами, з неймовірними хитрощами купили в Криму будинок, бо кримським татарам тривалий час там не продавали нерухомість. Патріотизм - частина мого виховання. Коли влітку здавали кімнати відпочивальникам - а до нас приїжджали дуже різні люди, - то тато казав, щоб ми розмовляли українською. Без тиску, без наказу, а природно. Моя сестра Евеліна добре говорить українською. Хоча в кримській школі українську мову викладали досить умовно. Багато з того, що я дізналася, наприклад, про Шевченка, - це було вже в консерваторії. Співала там романси на вірші Кобзаря. А з арією Наталки-Полтавки "Віють вітри, віють буйні аж дерева гнуться" вступила в консерваторію…

- Якою ви були ученицею в цій консерваторії? Старанною, волелюбною, якою?

- Проблемною. Тікала від деяких педагогів, часто не ладила з ними. Перші два курси мучилася, через що в мене була постійна дисфонія - незмикання зв'язок. Писала мамі, що не підходжу для консерваторії і, мабуть, кидатиму навчання.

Одне слово, все не складалося… Мабуть, через те, що моя педагог не змогла довго співати на сцені, вона все своє роздратування зганяла на учнях. А я страждала. Потім перевелася до іншого, до третього педагога… І, фактично, закінчувала консерваторію в концертмейстера - Наталі Горбатенко. Саме вона знайшла до мене потрібний "ключик". Ми разом і зробили мою партію Віолети в "Травіаті". Наталя Горбатенко – не "законсервований" педагог, вона любить джаз, ми могли говорити з нею на різні теми…

- У мюзиклі не бажаєте взяти участь? Судячи з усього, ви підходите саме для цього жанру.

- У мене інше бажання. Поставити в Києві оперу Астора П'яццолли "Марія де Буенос Айрес". Хочу, щоб один із театрів ризикнув і здійснив цю постановку. Команда є. В Україні цей твір не виконувався ніколи.

- А український фольклор, народна пісня - ваше?

- Це моє… Але я люблю справжній фольклор, справжні українські пісні. Не хочу ображати колег, та, наприклад, група "ТіК" каже, що вона займається фольклором. Мені важко сприйняти як фольклор, наприклад, пісню "Сірожене пірожене". Навіть якщо це українська пісня, навіть якщо це "весільна" музика… Вибачте, не сприймаю… Але дуже люблю пісні Квітки Цісик. Свого часу вона з оркестром записала геніальний альбом "Два кольори". На жаль, цю співачку з приголомшливим голосом, номінантку "Греммі", так і не визнали тут. А хто ще з українців, крім Квітки, міг так яскраво заявити про українську популярну музику на світовій сцені? Ось і виходить, що можна бути патріотом, навіть живучи не в Україні. Без гасел і піару. Просто потрібно і важливо ним бути…

ДЕТАЛІ. Джамала - укра-їнська оперна і джазова співачка (лірико-колоратурне сопрано). 2009 р. в Юрмалі на Міжнародному конкурсі молодих виконавців "Нова хвиля" здобула Гран-прі.

Народилася в місті Ош (Киргизія). Закінчила Національну музичну академію ім. П.Чайковського за класом оперного вокалу. Учасниця численних музичних конкурсів, фестивалів, телевізійних шоу.