БУЛГАКОВСЬКЕ РОНДО

У час цвітіння київських каштанів ми пообіцяли читачам «Дзеркала тижня» показати дім дивовижної архітектури — будинок №13 на Андріївському узвозі в такому вигляді, яким зобразив його в нотатнику 1936 року Михайло Панасович Булгаков. Каштани облетіли разом із листям, знову не дочекавшись початку календарного «листопада». Однак працівники відділу рукописів Російської Державної бібліотеки (колишньої «ленінки») виконали обіцянку і надіслали в Будинок Турбіних, у Музей Михайла Булгакова копію малюнка.

Ось він — із віконцями на другому поверсі, балконом і дверима лише ліворуч — у підвал. І якась рисочка, як тінь від дерева, що його досі шукають шанувальники роману «Біла гвардія» — акації, на якій вовча обірвана сіра постать «півгодини сиділа, страждаючи на морозі, але жадібно спостерігаючи через зрадницьку щілину над верхнім краєм простирадла за роботою інженера, який накликав біду саме простирадлом на зелено пофарбованому вікні».

21 листопада (за старим стилем — 8-го) у будинку на Андріївському узвозі відзначали день ангела Михайла. Про те, як проходили іменини 1914 року, повідомляє в листі Надії Панасівні Булгаковій її кузина Ліля (Іларія Михайлівна Булгакова): «Були лише свої і близькі знайомі (іменини святкувалися на Андріївському узвозі). Спочатку йшли поздоровлення і демонстрування подарунків — Тася — англ. трубку, мама — кавказьк. запонки, Саша — 5 рапсодію Ліста, від якої «спалахують вогні в душі», я — коробку зернистої ікри з написом із «божественного» Уайльда, на кот. мимоволі в результаті збивається життя навколо: «Люди чудовиська. Єдине, що залишається, це якомога краще їх годувати». Вечір минув тихо, один зі звичайних вечорів у зеленій їдальні, коли гуде самовар, безапеляційно стверджує щось мама, нічого не помічаючи, заглиблений у свої думки Саша, регоче Віра, дивиться і слухає Мишка Тася, в унісон із Мишком кидає дотепи Варя... Пробував грати Сашко на скрипці. Але концерт проходив у порожній вітальні... Скрипка незабаром замовкла... Розійшлися... Війна гнітить усіх. Знаєш, Надієчко, — засуджуй мене — страшенно часто буваю в театрі. Гріх який! Після стогону, яким наповнена перев’язувальна, іти в море солодких звуків!.. Завтра думаю бути з Тасею на «Садко». Тася просила тобі передати вітання... Подобаються вони з Мишком тобі? Вони живуть справжнім сімейним домом. Влаштовують суботи; вінтять» (тобто грають у карти у вінт — пояснює племінниця і хрещениця письменника Олена Андріївна Земська).

Традиції «іменин» 21 листопада дотримувалася Олена Сергіївна Булгакова — вона відзначила в щоденнику подарунки на день народження і на іменини.

Навесні 2001 року, у 110-ту річницю від дня народження письменника, гості «Булгаковського ковчега» привезли дарунки, що зайняли «своє» місце в експозиції восени, на іменини — автограф і попільницю, подаровані Тетяною Миколаївною Булгаковою-Кісельгоф задовго до створення музею в Києві.

У Москві все ще не ухвалено рішення про музей Булгакова, тривають суперечки не лише про те, яким йому бути, а й де — чи на Садовій, у «нехорошій квартирі», чи на Великій Пироговській.

Цього року на іменини в Будинку Турбіних буде представлено «Булгаковське Рондо» — музично-драматичні спогади, присвячені Києву 1918 року.

У чудовому місті на Дніпрі — Дніпропетровську — жили-були три дівиці. Вони з дитинства мріяли про театр і знали напам’ять оперний репертуар. Одна з них почала навчатися у Д.Лідера і стала художником театру (Ірина Ткаченко). Її дочка Маша теж стала художником і разом із мамою працювала в Орловському ТЮГу, а потім самостійно в Запорізькому театрі імені Щорса створювала костюми для спектаклю «Кін IV», а в Дніпропетровському ТЮГу виступала сценографом спектаклю «Червона квіточка». Нещодавно Марія Ткаченко брала участь у семінарі «Палаци, дороги, міста» (організованому Єрусалимським та Московським інститутами юдаїки). Маша створювала оформлення «Булгаковського Рондо».

Світлана Силантьєва і Тетяна Лемеш — дві подруги й землячки — закінчили Дніпропетровське театральне училище, а потім — ГІТІС. Світлана, яка прочитала книгу Бориса Олександровича Покровського «Роздуми про оперу» ще в школі, і гадки не мала, що їй доведеться працювати педагогом із майстерності актора на курсі у «найбільш» оперного метра. Разом з іншим Покровським — Дмитром Дмитровичем (на жаль, покійним) — вона вела курс музичного театру народних традицій при ЛГІТМІКу.

Кілька років тому Світлана Силантьєва задумала «Садибний театр». Вона сама ще не розуміла, чому треба шукати «притулку» в музеї. Спільні проекти музеїв і театрів існують у різних країнах, а проблеми взаємин із відвідувачем-глядачем не залежать від географії. Театри освоюють нові сценічні простори, наближаючи літературну основу інсценівки до конкретних історичних інтер’єрів. Музеї прагнуть «оживити» статичні експозиції акторськими імпровізаціями. У Будинку Турбіних «побували» (у версіях Олега Ліпцина) Шекспір, Гете, Гоголь і Хармс. Кілька років тому Д.Лідер показав «Дні Турбіних», що започаткувало «Театр у коробочці», де в травні, у день народження Булгакова, відбуваються прем’єри (в інтерпретаціях К.Пітоєвої-Лідер).

Світлана Олександрівна Силантьєва вже поставила спектакль «Музика для очей, або Геометрія звуку» в Архангельському. Уривки з есе П’єтро Гонзага, відомості з його біографії перетворилися на музично-драматичну композицію. Потім у садибі Кусково, а потім в особняку Шереметєвих на Воздвиженці відбувся спектакль «Парасковія Жемчугова — графиня Шереметєва». Цього року в Ясній Поляні було поставлено спектакль «Звісно, так!» за щоденниками С.Толстої із музикою та романсами, що звучали в домі Толстих.

Для спектаклю в Будинку Турбіних в Історичній бібліотеці в Москві й у відділі рукописів РДБ вдалося знайти унікальні ноти і слова пісень, що безперечно звучали у будинку Булгакових на Андріївському узвозі.

Грати Булгакова і про нього, у його ж домі, безумовно, важко. Але Тетяні Лемеш допоможе «жива музика» у виконанні Інни Ставничук та Віктора Андрейченка. Хороша школа (Харківська консерваторія) і не лише виконавська, а й педагогічна діяльність у поєднанні з доброю та веселою вдачею допомагають Інні знайти спільну мову з юним Віктором Андрейченком, для якого «скрипка стала життям». Він народився в Києві 1986 року. З дитинства малював і танцював, здобуваючи нагороди «за успіхи в художній творчості», але вибрав музику (чи, можливо, вона вибрала його). І своїй «маленькій цариці», як він називає скрипку, служить вірно. Віктор Андрейченко — лауреат міжнародних музичних конкурсів (серед них: «Синя птиця», «Мистецтво XXI століття»). Скрипка юного музиканта допоможе воскресити в пам’яті Будинку Турбіних гру батька-професора Панаса Івановича Булгакова і вірного друга — Олександра Гдешинського, Сашка (про якого писала в листі Наді кузина Іларія Булгакова). 1991 року Літературно-меморіальний музей Михайла Булгакова відкривався живою музикою. Музика знову повертається в дім.

Прозвучать — уже не в записі з платівки «Дунаєвський у гостях у Булгакова», а «вживу», звуки польки. Дунаєвський записав ноти кількох тактів, вигаданих письменником для опери «Рашель». (Один із фейлетонів Булгакова названо «Звуки польки неземної».) І прозвучать вони в домі, де на другому поверсі майбутній письменник сам грав на піаніно...

З’явиться не дуже молода, скромно одягнена жінка... Вона друкувала перший роман Булгакова. На відбитку «Дияволіади» з альманаху «Надра» він напише: «Ірині Сергіївні Раабен на згадку про нашу спільну кропітку працю за машинкою». Їй не судилося закінчити друкувати цей роман, як і автору. Роман називався тоді «Білий хрест».

Роль Ірини Раабен зіграє (і всі пісні виконає) Тетяна Лемеш. По закінченні ГІТІСу вона працювала в Маріупольському театрі. Доля закинула її в місто, яке читачі Дюма згадають за «Графом Монте-Крісто» — Яніна (але це не Туреччина, а північний захід Греції, столиця землі Епіру. У театральній школі Тетяна здійснила постановку «Майстра і Маргарити». Майстер (грецький актор Йоргос Накос) розмовляв (як і Воланд, Азазелло, Левій Матвій та Фріда) грецькою, а Маргарита (сама Тетяна) — російською. І спектакль янінська театральна публіка зрозуміла й прийняла. (В історії театру був випадок, коли під час гастролей у Києві знаменитої грецької акторки Аспасії Папатанассіу інколи складалося враження, що зрозумілішим було те, що вона казала грецькою, ніж репліки її колег на сцені, котрі говорили цілком зрозумілою мовою.) Таня тоді не розмовляла грецькою. Це потім у неї з’явився «янінський» акцент. (До речі, наголос треба робити на першому складі.)

Останнім часом Тетяна Лемеш грала в театрі «Перетворення» у спектаклях на «Поле крові» і «Саломея» у постановці Володимира Завальнюка.

Спектакль «Булгаковське Рондо» буде зіграно не лише в Музеї Булгакова, а й у Театрі на Подолі в рамках Булгаковського міжнародного фестивалю.

Якщо зазирнути у словник, можна довідатися, що «рондо» — це не лише «музична форма, для якої характерне багаторазове повторення основної теми, що чергується з епізодами різного змісту», а й «тип вірша», а ще «особливий закруглений шрифт» і «ручка із широким кінцем для рондо-письма».

Ручка Булгакова, якою він писав, «прописана» в Москві. Але в будинку, в якому майбутній письменник прожив 13 років, «являються» його герої.