Брат Гадюкін повернувся! Музиканти і міліціянти на концерті пам’яті Сергія Кузьмінського

Олег Скрипка, Тарас Чубай, «Гайдамаки», «ТіК», Олег Карамазов, «Мандри» та інші українські музиканти пом’янули гарними піснями лідера культового гурту «Брати Гадюкіни» - Сергія Кузьмінського. Концерт, йому присвячений, відбувся в київському Палаці спорту. Сергій пішов із життя. Залишилися пісні. Лишився дух музики і творчості. Залишилася пам’ять - добра і радісна.

Напередодні концерту пани міліціянти, які традиційно відгородилися від людей металевим парканом, довго не розуміли, що коїться. Начебто все як завжди перед рОковою подією: натовп, пиво, спекулянти квитками: «я ось тут біля фонтана...»

(«Була хорошая погода. За обрій сонечко сідало…»)

Але цього разу шось було «не так». Оскільки «мудре начальство» наказало «шмонати всіх підряд», але «забуло» наказати, скільки дюрок для проходу людей лишити відкритими, менти відкрили їх аж... дві.

І тут сталося диво: замість з матюками й пляшками в руках кинутися на штурм, люди спокійно почали шикуватися в чергу. За півгодини черги сягали кількох сотень метрів! Стояли всі: і кияни, і ті, хто спеціяльно задля цього приїхав з усіх усюд України, і навіть ошелешені гості з Бенілюксу. «Героїчно» потрапили поміж народу розумні народні депутати й відомі видавці дитячих книжок - їх тут-таки вихоплювали телекамери…

(«...Потім вибирали народних депутатів. Потім вивчали пісні батьків-дідів»)...

Деякі «круті» нервово сіпалися з мобільниками біля фонтана коло своїх джипів і лексусів - до народу явно не хотілося.

Народ, який «вигрузився» з інших крутих тачок, повертався до них спиною і жваво гомонів зі своїми синами, доньками, діловими партнерами та друзями, а то й просто сусідами по черзі, яких вихлюпнули київське метро й маршрутки, і... весело, спокійно рухався до залізяччя паркана.

(«...А участковий Разумєйко робив собі новий свисток»)

О 19.21 стражів порядку «пробило»: відкрили ще одну дюрку - в неї проскочив і я із сином та колєжанкою. До слова: пронести можна було хоч і трьохсоткілограмовий сейф: то за «що» чи «проти» кого боролися?

Організатори з розумінням поставилися «до активної боротьби за громадський порядок» і розпочали концерт о 19.32. Але цього практично ніхто не помітив...

(«...Не треба хлопців хвилювати - поїв вареників та й спати лягай...»)

Залу заповнили близько восьми тисяч глядачів: хто стоячи, хто сидячи. Рекорд українського рок-енд-ролу зразка 2006 року - 12 тисяч (!) відвідувачів на концерті-поверненні «Братів Гадюкіних» - встояв.

Відразу зазначу: глядачам на початку літа-2011 пощастило. Вони були присутні на одному з тих концертів, згадка про який буде тривалою, радісною і переповненою почуттями, фотками, музичними ритмами…

Звісно ж, такі концерти пропускати справжній шанувальник української живої музики права не має. А тим більше за коректну ціну - до 300 гривень за місце. До того ж - усі бажаючі отримали по примірнику компактів, на яких студійні записи 15 композицій від «Братів Гадюкіних» у виконанні вітчизняних команд. Спочатку - триб’ют-концерт, а потім кавер-версії!

Всі знають, як важко працювати зі звуком у спортивних спорудах. Але цього разу все вийшло доволі коректно. Чи не вперше на живих концертах у Києві у творенні звуку було використано три барабанні установки.

На жаль, так і не вдалося почути гру на всіх трьох. Але дві одночасно відпрацювали не один раз. І все було визвучено чітко й ясно. Практично жодних грубих помилок у саунді - і це тішить.

Тішить і наявність в Україні потрібного технологічного начиння й фахівців, які з ним упевнено працюють. Глядачі відчули в залі міць звукових хвиль усім, що могло резонувати й вібрувати: від власних вух до тонесенької тканини платтячка чарівної панянки поруч.

І ще раз пересвідчилися, що українські живі гурти можуть вправно і з кайфом грати й співати.

Як було вирішено видовище? На превеликий жаль автора цих рядків і, думаю, інших таких самих солідних «дядьків», не пригадали учасники концерту ні в році 2006-му, ні в 2011-му «кусючих» пісень «Каравай», «А на Україні лад і спокій», «Червона фіра».

Навряд чи ці пісні втратили актуальність, адже сьогодні в Україні практично і «лад» і «спокій», і з радіоприймачів (усіх!) - музика про «Прованс»… Як на мене, головне в тому, що практично всі учасники концерту мають зважати на реалії сучасного українського шоу-бізу та гуманітарного простору. Невеселі, прямо скажемо, ті реалії. Тому глядачів бавили. Але бавили класно, чесно й якісно.

Сценічні конструкції - ближче до центру зали. Над прямокутником сцени і над залою розташували багато джерел сучасного світла. Великі екрани демонстрували спроби втілити відеоінсталяційні вирішення деяких пісень.

Годі й казати, як тяжко коректно й цікаво показати сутність року на відео, до того ж під час живого виступу. Але це вдавалося. Учасники концерту старалися відпрацювати обережно - адже дуже просто зі спроб вшанувати пам’ять скотитися на банальну «пошлятину».

Розпочала «ДахаБраха». Композицією «Свіча». Це єдина композиція не від «Гадів». Вийшло ефектно і, головне, по-своєму. На жаль, усе дійство органічно не перелилося в наступну пісню - першу, яку виконали учасники «Братів Гадюкіних» і запрошені їм допомагати музиканти із вправного колективу «Джанкой Бразерс».

Перед піснею сталося ніби маленьке диво (шкода, лише технологічне): над натовпом полетів голос Сергія Кузьмінського, записаний на концерті 2006-го: «...Львів є? Івано-Франківськ є? Київ є?».

Приголомшена зала вибухнула оплесками й готовністю сприймати хорошу музику.

Склад учасників концерту виявився строкатим. Звісно ж, мали віддати данину Львову. От і з’явилися в переліку виконавців земляки Кузьмінського. Територіальні, а не духовні й музичні. Віддали данину.

Непомітно для багатьох. Енергетику живого концерту і залу тримали інші. «Бумбокс» урізав «Звьоздочка моя». «Димна суміш» вгризнула молодіжні реалії «117 статтею». «Мандри» переробили на своє «Арівідерчі, Рома». «Кому вниз» фактично перетворили на військовий марш-бойовик «Ми - хлопці з Бандерштату».

Тарас Чубай... причвалав на милицях (невдало покатав навесні дітей на саночках) і розчулив «Дівчиною з Коломиї».

Mad Heads XL додав заокеанських гітарних рифів у рідкісну «Америку». «The Вйо» згадали «Місячне сяйво твого тіла», а кумедний фронтмен гурту «Тік» - «Міську, вважай».

Побавив глядачів, телевізійників і, головне, себе «Фагот» з «ТНМК», постійно знімаючи «на цифру» свої гримаси й стрибки і, очевидно, ведучи в Інтернеті пряму телетрансляцію. Сподіваюся, все те дивилися й у «Файному місті Теронопіль». Олег Скрипка не відмовив собі в задоволенні встромити риф і фразу з ВеВешних «Танців» у «Чуваки, всьо чьотко!». А слухачі були й не проти.

Цікавими видалися спроби «Гайдамаків»: вони виконали пісню, яка не ввійшла до аудіоальбомів, а була створена як саундтрек до фільму «Скарби гетьмана Полуботка» - «Гей, Іване!».

Досить вдалою видалася спроба гурту «ФлайzZzа» переінакшити «Роксолану». Спочатку глядачі навіть не впізнали пісні, але згодом активно похапали глядачок танцювати. Фантастично жорстко й потужно «вставили» білоруські брати-слов’яни з гурту «Ляпис Трубецкой» - конкретно стало зрозуміло, чому їм «бацька» не дозволяє виступати на батьківщині. Потім сталася головна цікавинка концерту: глядачам запропонували ту саму пісню - «Наркомани на городі», але в іншій версії. Її виконав... барабанщик «Братів Гадюкіних» Михайло Лундін. Після хард-рокового вирішення білорусів Палац спорту відчув, що тоне в ароматі практично ніжного, приджазованого музикування. Заспівав у концерті й Олег Карамазов - з російськомовних братів. Текст українською було розкладено на вишуканому пюпітрі. Вийшло значно краще, ніж у деяких представників влади, - може, справа у пюпітрах! До совєцьких реалій також відтягнули глядачів «трагікокомічна» балада «Клофелін» і «Сорок пачок «Верховини».

Попитав у молодих сусідів: чи є ще такі цигарки - типу українська «Прима»? Стенули плечима. Концерт вдало й логічно закінчився композицією «Я вернувся домів...». До вільних й відв’язних рОкових музик додалися «строгі» виконавці струнного класичного колективу. Додалися вдало - пісня перетворилася на своєрідний реквієм: «Щасливої дороги», Кузя...

Потім на сцені тривали спроби музикувати на тему творчості «Братів Гадюкіних».

Називали «всіх» і «вся». Але це вже не мало значення. Подія відбулася. Трохи сумні глядачі, вихлюпнувшись на вже нічні вулиці Києва... падали (де знайшли!) на траву…

Сподіваюся, вже після монтажу, який «відріже» зайві паузи, український телеглядач побачить на Першому національному пружну й цікаву телепрограму, справді гідну того, що відбувалося на сцені Палацу спорту. І ще одне: хотілося б, щоб у ТБ-титрах згадали всіх професіоналів, які були причетні до створення достойної і рідкісної української рОкової події - концерту пам’яті Сергія Кузьмінського.

(«...З нами партія і Бог!»)