На дворе - время сплошной прозы. А поэзия - словно загнана на обочину жизни, живет сугубо своим «внутренним духом». Лишь изредка вырываясь, словно джинн из горловины старого жбана, в широкое пространство, в большой мир… Со скрытой надеждой: а может, кто-то из нынешних разочаровавшихся, циников, прагматиков и прислушается к рифмам, к метафорам, к взволнованному голосу поэта? В стихах Бориса ОЛИЙНЫКА последнего времени, которые ZN.UA и предлагает читателям, впрочем, не только голос поэта, а, собственно, и голос самого нашего времени. Прислушайтесь...
Менталітет -1
Поетеса асоціальна
В міні-сукні до краю
Відрізала вербально,
Що за натяк брутальний,
Просто всіх пошле не до раю:
- Ну ти бачив: за моє жито
Хтось збирається мене бити?!
- Та ніхто не збиравсь тебе бити, -
Сутенер потягнувся ліниво, -
Ти вже вийшла в тираж, кобіто.
Ти про вік свій забула, діво.
- Хто б це тер язиком поганцю?!.
Ти ж у мене валявся в нозях.
І носив мені каву вранці
У постіль - аж стеливсь на підлозі?
- Щось в персонах ти плутаєш, діво,
Приписавши мене до себе.
Ти давно вже, діво, не диво,
А як чесно, то й геть без потреби. -
...Бив ударник навскид по нервах.
Пахло сечею і гашишем.
І відважила сутенеру
Дівка так, що промовчу ліпше.
Десь в Японії дужі хлопці
Під реактор ішли незворушно.
А у Києві на тусовці
Били в бубон, як вуду - в душу.
Менталітет - 2
В ніч, коли українські бомжі
Добивали свого ж до скону, -
Другий день собака тужив
У японському Армагеддоні.
Він тягнув людей за рукав
До свого побратима в завалі,
І очима спасти благав,
І по-людськи плакав з печалі.
І коли врешті-решт самураї
З-під руїн добули необачного, -
Український бомж серед зграї
Умирав чи... здихав по-собачому.
Пауза
Пустельний дух занедбаних руїн,
Забутих хтозна-ким ще в літа оні,
Вгортають душу в тишу похоронну
На цвинтарі безкрилих кураїв.
Хто тут одбув, одмучивсь, одлюбив -
В хоромах, чи в хатині, чи у хижі? -
Нещадний час своїм стилетом хижим
І автохтонам пам'ять вкоротив.
Повз ці кістки глухої давнини
Пройшли віки в байдужному мовчанні,
Лиш інколи заблукані прочани
Присядуть зморено у сизі полини.
Сонлива тиша. Ледве дише мить.
Вода в джерелах загуса від спеки.
І світ безмежний - з Ворскли по ацтеки -
Як насінина в соняшнику, спить.
Та плюнь на все - і спи, як сон-трава!
Колись і твій, всіма забутий, горбик
Байдуже проминуть літа, як обри,
По трасі, що у вічність заплива.
Еге ж - заснеш, коли з усіх усюд
Таке верзе попсина безголоса,
Що навіть смерть свою впустила косу,
Запитуючи стетеріло люд:
- Невже це пекло? Світку... а я ж боса!
Знайоме...
То ли птицы летят перелётные,
То ли крысы бегут с корабля.
З сучасного шлягера
День світає у ризах пасхальних,
Дзвони срібно пливуть в небовись...
Відгорни свої думи обвальні -
І возрадуйсь: Христос народивсь!
Не зважай на гундосі волання
Козачків на базарнім кону.
Нам не вперше уперто воляче
Українську тягти борозну.
Патріоти, меткі до хвороби,
Вже й з Вітчизни стрижуть, як з овець, -
Нам же, вічним її хліборобам,
З гризунами ставати на герць.
Враз, мов плівку стару перемотано,
Вдарить в пам'ять знайоме здаля:
«То ли птицы летят перелётные,
То ли крысы бегут с корабля».
І почуєш: чи в сінях, чи в кошику
Щось шелесне і стихне за мить.
То запівніч в квартирі сколошкано
Раптом смачно в кутку захрумтить.
Час урешті дістатись нам правди,
Хто ж сьогодні наш дім заселя -
Чи то птиці із райського саду,
Чи щури, що втекли з корабля?
Пам’ять Води
О Пам'яте Води!
Прости і одведи:
Ми стільки переписували рід свій,
Що вже й не знаєм: звідки ми й куди,
Заплутавшись у хащах лицедійства.
Гей, Водо із глибин,
коли рождався світ,
Ти Пам'ять бережеш со днів світотворіння!
То вглянься ж чесно у життєпис свій,
Народе, не минувши світла й тіні!
Хай не ляка тебе безодня глибини.
Ти зри, Народе, і не бійся правди,
Що корінь твій - з тієї давнини,
Де не було ще Риму і Еллади!
Ти - нелинь-дуб, що неба дотика.
Твоє насіння - у вселенськім русі.
Твій образ виден в рисах козака
І в профілі смаглявого індуса.
Ти дістаєш чолом Чумацький Шлях,
Ти мав би йти не метушливо й мудро,
З Карпат по Гімалаї звівши стяг,
Омитий водами Дніпра і Брамапутри.
Чого ж спинивсь з півкроку до мети
В найкращу пору золотої волі?!
Пильніш пригляньсь до Пам'яті Води:
Тобі ж давно всміхнулась горда Доля!
Гряди ! Уже Геракл, вчинивши здвиг,
Розсунув скелі, як врата до саду.
І Гера стелить степ тобі до ніг,
І сурми славу провістять з Багдаду.
Облиш плачі! Рамена розгорни
Від Гангу по святі Дніпрові води.
Світ зачекавсь на празнику весни,
Який без тебе розпочать не годен!
Дві Тисячі Тринадцять?
Видіння
I.
Крізь рев машин в бензиновому смраді,
Поміж бомжів у кайфі наркоти
Ступав я важко стольним Київ-градом
І думав: а куди вже далі йти,
Коли під сяйвом гральних автоматів,
Утративши життєве опертя, -
О Господи, прости нас! - юна мати
На продаж виставля... своє дитя?!
Нові вкраїнці мчали в чужемарках,
Десь нижчі рангом гнали пішаком.
Афган безногий, сплюнувши цигарку,
Погрожував у всесвіт кулаком.
Когось тягла міліція у відділ,
Комусь в розборці всунули «перо».
Загал же, гейби ні об чім не відав,
Осатаніло штурмував метро.
Затим, з вагонів вирвавшись назовні,
До гнізд летіли: кожен - у своє,
Де їх чекали сторожко законні:
Чи вже пропив, чи тільки ще проп'є?
І закипа така в тих закамарках
Ядуча ревність, - чи й Отелло зна!
Зате в палацах, зведених захмарно,
Сидять рядком коханка і жона.
То - інший світ і зовсім інша повість.
Там все покласно: свій а чи не свій.
Там вас перепитають:
«Що це... совість?» Там - інший світ.
...Отак я брів у сутінках поволі,
Та й не зогледівсь, як минув двори
І вийшов за околицю у поле
Раптово споночілої пори.
І як те сталось, - не дійду до тями:
Коли ж мене лукавий заманив
В цю безпросвітню темінь, мов у яму?
Чи й виберуся із ції мани?
Поклавши хрест десницею тремтяче,
Шепчу благально: «Господи, прости!»
І раптом зрю: крізь темряву неначе
Прокльовується світло з висоти.
І хтось, незримий, з неземних інстанцій,
Пропалюючи сутемені тло,
Перстом огненним випіка число:
Дві Тисячі Тринадцять.
І страх за комір сипонув морозом:
Пощо ті знаки подано з висот -
Чи позивні вселенської загрози,
Чи благовість? І хто ж розкриє код?
- Ти хочеш на небеснім коді знаться? -
Зарокотало раптом звідусіль. -
Затям: це - рік
Дві Тисячі Тринадцятий.
Читається ж:
Кінець Часів.
І... зникло. Темінь, як провалля, зяє.
Осліпло вибираюсь навздогад -
І вмить влітаю в електричне сяйво,
Немов і не лишав я стольний град.
Все - як до цього: люди мурашино
Заведено снували увсебіч,
Клялися і брехали межи віч,
І погаром плювалися машини.
Невже ніхто не вбачив дивний напис?
Чи то мені наснилося-таки,
Бо, як до цього, гнав нестримно натовп:
Одні - сюди, а інші - навпаки?
Невже ніхто не взорив знаки неба?
Чи, збившись на непевну колію,
Зчинив я вкотре рейвах без потреби
І людям спати здуру не даю?
Поволі тихне на добраніч місто.
То там, то там згасають ліхтарі.
І випливають діви непречисті
Клієнтів полювати в ятері.
Заграли «Ще не вмерла» опівнічне.
Лягає врешті спати й сам Глава.
То й нам пора, громадо пересічна,
Щоб вранці малась світла голова.
II.
Спить Україна, не замкнувши двері,
Так міцно, що й незчулася коли
Свої ж, єдинокровні, мародери
Уже і плахту похапцем зняли.
Хропе сторожа, перепивши... квасу, -
Аж виляски під небеса ідуть.
Тим часом ще рідніші вже й запаску
Кредиторам на виплату несуть.
Таке все звичне, що ввійшло у норму,
Вже й не батькуєм клятий політес,
А мовчки кожен тягне собі в нору:
Круті - мільйони, і по гривні - плебс.
Хіба ще десь поет, збіднілий в старця,
Прохопиться про мову чи народ,
То кинуть ковбаси тому кружальце,
Аби заткнув свій зголоднілий рот.
Та хай їм трясця, вкупі лівим - правим!
Чи варт пектись з дурної голови,
Коли вже нами ізвіддавна правлять
То з Вашингтона, кажуть, то з Москви?
То ліпш лягаймо спати, єгомосці,
Хай правлять нами, як було віки,
Справдешні українці - Коломойські,
Ахметови, Роднянські й Пінчуки.
Годинник бемкнув: «Спи! Вже досить пізно».
Хотів було пірнути в сон принадний,
Як раптом в очі завогніло грізно
Число
Дві Тисячі Тринадцять.
І голос гримнув у стальній огранці -
Аж світ від жаху згорбивсь і осів:
- Затям собі:
Дві Тисячі Тринадцять
читається:
Кінець Часів.
Я вкляк од жаху.
Місто ж, як і досі,
Безжурно обертало маховик.
Убитий ліхтарями молодик
Конав у перестояному смозі.
Десь в підворітні пес бездомно скімлив.
Ішов на вигул сутенер-естет.
І класик в ремеслі своєму - кілер
Зазвичай перевірив «інструмент».
Він на нічну виходив.
А супроти
йому плуганив із усіх-усюд
До гнізд своїх в тяжкій утомі люд:
Хто з бізнесу дрібного, хто з роботи.
Замовник, не сплативши чесно «діло»,
Лічив, як власну, ще чужу мошну,
Не знаючи об тім, що тесля вміло
Вже лаштував комусь нову труну.
Круті нащадки предківської карми -
Борці за непохибність націдей -
В могилах братських між червоноармів
Вишукували слуг НКВД.
Все оберталось звіку звичним чином:
Одні клялися, інші всіх кляли.
Хохли, нап'явши під народ личину,
На вибори, як на торги, ішли.
Так скурвилось в цій хижі аморальній,
Що тільки сплюнь...
Та щось мене нагально спинило.
Розверзлись хмари в горньому чертозі,
І в синім люстрі, чистім, як сльоза,
Явивсь мені Печерський Феодосій
І спалахом глагола пронизав:
- Та скільки ж вас учить:
коли почуєш, що явивсь Христос, -
знай, то прийшов антихрист,
бо Спаситель прийде без об'яв: зі Сходу на Захід,
З Півночі на Південь - раптово і водночас.
Ти ж мостишся грішити все життя, -
і лиш за день до Другого Пришестя
усі гріхи поквапом одмолити - не вийде!
Геть із Храму, торгаші!
І - здаленів.
Лиш відгомін тривався,
Відходячи в таємну небовись.
Погасло враз:
Дві Тисячі Тринадцять.
Засяяло:
- Живи по-людськи. І впокорюй плоть
Пред Словом отчим, Матір'ю і Злаком,
І не ведися на лукаві знаки,
Кінець Часів не вписуй у блокнот:
Про День Пришестя зна лише Господь.
Трудись...
Егей, прокидаймось!...
Коли засинають держави, вожді і народи,
Коли навіть ворони стихнуть,
глухої пори
У зміну нічну виповзають на темну роботу
Кроти і тхори.
Вони підривають під корінь священні огради,
І риють, і риють, і риють, і риють углиб,
А вдень засідають у кріслах Верховної Влади,
Правують в судах,
розпинаючись ревно за правду,
І вчать нас, як тяжко в поту
здобувається хліб.
На позір здається,
що край твій у розквіті й мирі:
Решпект Академій... Шевченко...
Гетьмановий чин...
Тимчасом у схронах все риють, і риють, і риють
Під корені Роду,
під мур православних святинь.
Отямся, народе!
Прислухайсь до шкряботу знизу:
Там риють, і риють,
і риють уперто щомить
Кроти і тхори,
підгризаючи корінь Отчизни,
І віру, і славу,
заки українство спить,
Егей, прокидаймось, братове, допоки не пізно!
Пропалим закуття -
усі, як один. До нори!
І хай їх виносять на світло
вода і залізо.
Коли ми не встигнем
здолать цю породу зловісну,
То нас прикопають
кроти і тхори.
Промисел Неба
Від дня, що фатально завершивсь,
Запитую через віки:
«Чому ж ти не вистрілив першим,
Чи висохла сила руки?!
В провидді волхвів перевершив,
Ти ж відав, що в нім - твоя смерть, -
Чому ж ти не вистрілив першим,
Раніше хоча би на мент?
Невже забажалося Долі
На річці, чорнішої зла,
Щоб куля з твойого пістоля
Так серця його й не знайшла?»
Озвалось крізь доли і нетрі
Від Чорної з горя ріки:
- Та в тому ж і Промисел Неба,
Щоб ти пам'ятав це віки.
* * *
Звідтого темного числа
Так Чорна річка і не скресла,
Й сльоза слов'янська не згаса
І днесь від пострілу Дантеса.
Вже сто і сім десятків літ
По вимерзлих слідах чужинця
Іду із помстою в десниці
За світло й світ.
Та тільки-но зведу правицю, -
Його щоразу заступа,
Як тінь, Наталина сестриця,
Що вибрала в мужі убивцю:
Воістину, любов сліпа.
І, опустивши грізну сталь,
Я знов іду услід убивці,
Минувши смерклу тінь сестриці:
Чи жаль її, чи... кулі жаль?