ПОДБОРКА СТИХОВ

Чекання

Десь він згубивсь у степах,

у вселенській завії.

Так от... пішов.

І по ньому — лиш вітер і сніг.

...Жінка скрадливо

ховає сльозину за вію.

Спиться законному.

Діти літають вві сні.

Так і тоді завірюха

крутила вороже...

Журно обняв:

«Ти ж чекай, — обіцяв:

— повернусь».

Ще й під вінцем

завмирало під серцем: «А може?..»

Суджений нелюб

кусав насторожено вус.

Роки миналися.

Діти та будні обсіли.

Все ніби втихло. Спливло.

Увійшло в береги.

Тільки ж, бува,

щось заторгає двері у сіни, —

Скинеться чайкою,

а за дверима — сніги...

Весни дарують жіноцтву

манливі замрії.

Будять притайне,

на грудях хвилюючи шовк.

Тільки вона — понад весни —

чекає завію

З білих снігів.

У які він востаннє пішов...

Похвала непідкупній

Коли здалось, що все пішло

за доляр —

Земля і честь, могили й вівтарі,

Коли вже навіть провіщати долю

Взялись не звіздарі, а крамарі;

Коли здається, що саме повітря

Настояне на лжі, немов одвар,

Коли поет, як сутенер -

повію

Кладе під владу Аполлонів дар;

Коли вам чорне видає за біле,

Не кліпнувши,

зело писучий син,

І під стильовку стрижені

дебіли

Полюють на людей, мов на тварин;

Коли, здалося, світ дійшов

до скону,

І все людське убито до осердь, —

За невблаганним всеблагим законом

Приходить смерть.

Коса її надземної ограни,

З металу, непідвладному іржі.

Вона не загляда у табель рангів

На суднім рубежі.

Для неї всі однакової міти —

Король чи старець,

щедрий чи скупий —

Вона — остання

справедливість світу,

Яку нікому в світі

не купить:

Ні фарисею, що служив мамоні,

І Україну гнув на свій копил.

Ні злодію державному в законі,

Що навіть Зевса з челяддю купив.

І відступає туга з-перед серця,

І щастя молить: «Зупинися, мить!»

І варто жить, і прагнути

безсмертя,

Коли є смерть,

яку не підкупить.

Останній

Настане день

скорботи світової —

І попливе у лодії труни

За вічний круг і пруг

Останній Воїн

Великої, Священної війни.

Душа солдата в потойсвітнім краї

Повільно рушить на суворий звіт,

І від осколків давніх

перед раєм

Дуга безпеки заячить у світ.

І сам Петро,

зачудування повен

З небаченої досі дивини,

У Всеблагого запитає:

— Хто він?

І Бог відкаже:

— Се — Останній Воїн

Великої, Священної війни.

Ти відчини Йому ворота,

Петре,

І — грішного — до раю запроси:

Він на землі зазнав такого пекла,

Що Я Його простив

на всі часи! —

... Останній залп

прониже тишу гостро.

І в щемну мить,

як сироти в сльоту,

Таку печаль відчують час і простір,

Що навіть кутий з каменю

Апостол

Ледь стримає за вією сльозу.

* * *

А зрадник завше продає когось.

Вірніш, когось він просто

перепродує

Комусь, щоб за навар

купить когось

На перепродаж. Бо платить собою

Він неспроможний вже

з причини тої,

Що сам в собі самому не існує.

Але мене дивують покупці:

Невже так важко, зрештою,

збагнути,

Що в мить, як продають

тобі когось —

Тебе ж самого, йолопе, купують...

На перепродаж?!

1964

Де ж ти, Хмелю?

Хмара грізно суне за Бориспіль.

Темна тиша опада в лиман...

Де ж ти, Хмелю,

де ж ти забарився,

Богом нам дарований Богдан?

Чи забрів по славі до зовиці,

Чи забравсь по старості на піч,—

Де б не був ти, Хмелю,

озовися,

Доки нам ще не одбило річ.

Обступає душі наші грішні

Кредиторів нещадимий стан...

Хто, Богдане,

володіє грішми,

Той тепера в Україні пан.

Потойсвітнім страхоліссям дише

Сиза туча

з неба до низів...

Гей, вертайся, гетьмане,

скоріше,

Заки грім нам дух не поразив!

Бо вже наша старшина

вельможна,

Честь і вклади збувши за кордон,

Натякає здалеку:

«А може,

Так воно й судилось іспокон?»

Облягає Київ

різнолиця

Сарана із чотирьох сторін.

Як здамо, Зенобію, столицю, —

Хто ж замовить

поминальний дзвін?

А ми пієм гучно:

«Ще. не вмерла...»

І собі доводим:

таки ж ні!

Та ізнов долаємо Говерлу

Всім собором,

ще й при знамені.

І вже так стискаємо держало,

Що незмога й глянуть догори:

Чи, бува, на прапорі державнім

Ще не помінялись кольори?

Гей, вертайся, Хмелю,

доки світу,

Бо чомусь не йде із голови,

Щось немовби

про варшавське сміття,

Щось як начебто

про грязь Москви.

Так Варшава ж замела в оселі,

І Москву підметено зело...

То вертайся чимскоріше,

Хмелю,

Доки нас під когось не звело,

Щоб потому плакать і ридати,

Сипати на лисину золи,

Що, мовляв,

трикляті супостати

Нас ізнов у ярма запрягли.

...Хмара встала

з висі до пониззя,

Темна тиша впала на лиман.

Де ж ти в трясці,

Хмелю,

забарився, —

Богом нам дарований Богдан?!