Країні потрібен перепочинок

Революції, анексія та окупація територій зовнішнім ворогом, війна, загибель людей і поділ на "свій-чужий", небажання жити разом - усе це стало нашим повсякденням. Жорстоким, руйнівним, тупиковим. І чим простіші відповіді у вигляді очікуваних перемог, "прискорених реформ", довгожданої зовнішньої допомоги, тим ситуація драматичніша і складніша.

Українська фантасмагорія - нові голови гідри виростають із власного тіла… Ще вчора - кримінальний Донбас і рабські копанки, сьогодні- злиденні села Волині й жахлива бурштинова катастрофа. Вчора - олігархи "від руди та металу", сьогодні - олігархи від "соняшника і бюджету". Вчора - офшори сім'ї Януковича, сьогодні - офшори чергової правлячої сім'ї.

Країна зменшується на очах - територіально, чисельно, ментально… Від недавніх амбіцій молодого європейського тигра - до "житниці" й "соняшниці".

25 років - достатній термін, щоб навчитися мислити не наслідками, а причинами. І приймати рішення не на потребу дня, а заради майбутнього.

На уламках пострадянського українського проекту

Насамперед слід визнати як доконаний факт: пострадянський український проект себе вичерпав. Успішний референдум за незалежність, готовність 50-мільйонного суспільства пережити всі труднощі "бандитського капіталізму" задля спільного майбутнього, толерантність і миролюбність як загальні риси - все це в минулому. І переважно тому, що цей проект так і не став республіканським. Мова не про латану-перелатану Конституцію. Упродовж 20 років існування пострадянської України ми проживали від режиму до режиму, від виборів до виборів, від однієї економічної кризи до іншої. Але, на жаль, політичні групи та бізнес не змогли сформулювати завдань і проектів, які б сприймалися як спільна національна справа, досягнення, як здатність/можливість нової країни. А створення ж республіки як самоорганізації політичної нації - це і є шлях до національної ідеї, що народжується тільки діями для всіх, а не висмоктується з пальця.

Причина полягає в тому, що пострадянський український проект реалізовувався за моделлю "трофейної країни", де трофеєм були не тільки економічні активи та ресурси, а й населення, територія, символи та історична спадщина. Країна розглядалася як величезна скарбниця можливостей для особистих планів і прожектів, без озирання на втрати.

Пострадянський український проект виявився транзитним, але зовсім не через "транзитність" переходу від соціалізму до демократії та ринку. А через егоїзм і хижість правлячих верств, які використали молоду національну державу як "правило гри" - для власної влади, накопичення капіталу, нового політичного прожектерства.

Ще в середині 1990-х продзвенів перший дзвоник, коли в Криму місцевий кримінал і політичні спекулянти розіграли карту від'єднання півострова. На початку 2000-х, в умовах надзвичайно жорстокої політичної кризи, під різними прапорами та гаслами про самостійність і непокору заявляли і на Сході, і на Заході - у вигляді ПіСУАРів, "русинських республік", обласних "народних рад". За 20-річчя виборів і добре профінансованих пропагандистських кампаній соціокультурні відмінності регіонів та окремих спільнот почали сприйматися як несумісні.

Наступне проливає світло на попереднє. Чергова революційна хвиля, породжена насильством і несправедливістю, завершилася черговим політичним переворотом. Війною. Агресією. Новими переділами власності і самої країни.

Оскільки тепер популярний прийом з історичними аналогіями, то стосовно подій в Україні напрошується порівняння із забутою боротьбою європейських монархій за іспанську спадщину в XVII-XVIII ст. Частиною цієї історії був і такий феномен, як піратство. Більшість знаменитих піратів того часу не були незалежними бандитами, які бомбили кораблі лише для того, щоб заробити зайвий мільйон фунтів стерлінгів. Вони завжди були частиною якихось великих політичних операцій, пов'язаних із інтересом англійської та інших корон. Дехто з них потім навіть отримав політичне визнання та призначення, як, наприклад, знаменитий Морган, що став віце-губернатором Ямайки і навіть командував флотом.

Ще недавно під впливом ЗМІ про піратів згадували тільки в контексті подій у Сомалі та ризиків мореплавання. Не помічаючи при цьому справжнього, нескоморошного неопіратства у власній країні.

Поведінка нашого бізнесу та політиків за характером і "кодами" поведінки дуже схожа на поведінку піратів, які в гонитві за успіхом реалізовують або беруть участь у реалізації чужих, зовнішніх стратегій. Анексія Криму, війна в Донбасі, розхитування Волині, підігрівання націоналізму на Закарпатті та низка інших феноменів сьогодення і є неопіратство. У цих подіях багато діячів - політики, бізнесу, силовики і криміналітет - буквально виглядають як найманці, що реалізовують чужі стратегії переділу власності, частиною якої стали люди і їхні долі. Інші слова, мені здається, просто не пояснюють цього всього. Політика нової російської "корони" була б неможливою без піратських ескадр у Сімферополі, Донецьку, Києві, Дніпропетровську, Львові, Ужгороді та інших гаванях. Неопіратські ескадри бізнес-груп та корпоративних партій нікуди не поділися і продовжують баражувати в недоробленому національному морі доль.

Історія ще покаже, що було за кадром при підготовці процесів анексії Криму. Розслідування реальної історії перемовин, поступок і умов - ще попереду. Але гадаю, що й елементи продажу там теж були. І буквального, і геополітичного. Те, що після Криму Україна так швидко отримала довгоочікувану (і не безспірну) Угоду про політичну асоціацію та зону вільної торгівлі з ЄС, можна розглядати як одну з найбільших "угод" з участю агресора та партнерів, скільки б не лунало криків про "невизнання" та "неприйнятність".

Неопіратство як продукт "трофейної країни" тільки набирає сили. "Глобальна продовольча фабрика", "евакуаційна економіка" (що означає виведення з національного обороту всіх видів ресурсів, включно з природним, інтелектуальним, професійним), масовий відплив людського капіталу, територіальна фрагментація на локальні регіональні "феоди" - ось основний набір загроз, породжених кризовим завершенням пострадянського українського проекту.

Найтрагічніше полягає в тому, що через перерваність революційного процесу 2013-2014 рр. та вчинений "термідор" так і не було сформульовано нових загальних орієнтирів і цілей на майбутнє, які б могли реанімувати республіканський ідеал України. Ну не ЄС же з НАТО справді... Тому, попри високу мобілізованість і захисні реакції людей в умовах війни та нових злиднів, на перше місце вийшли стан розгубленості та готовність до виживання за будь-яку ціну. Міф про децентралізацію і "щасливу громаду" лише на короткий час компенсував цей стан. Але міф виявився порожнім, медійним, як жувальна гумка замість ситної їжі. Звідси - розпач і байдужість до влади, презирство й неповага до політиків, втеча в економічну "тінь", готовність бунтувати. Саме тому криза, яку ми переживаємо нині, без лапок підпадає під визначення кризи української державності - як криза самоорганізації нації, локалізації країни на фрагменти, звуження простору життя до рівня населеного пункту, місця роботи, власної домівки та сім'ї.

Криза виявляється і в ідеології. Затяті євроромантики і доморощені прибічники "русского мира" насправді мають спільний знаменник - переконаність у "виході", необхідності повернутися до втраченого коріння, до справжнього історичного простору життя. Ось тільки "коріння" вони знаходять поза самою Україною. Одні - на Заході, інші - на північному сході. Не створивши країну як "простір життя", шукають сурогатну відповідь - просто перейти в інший простір. Це теж можна назвати евакуацією - тільки соціокультурною і ментальною.

Перехід чи то в російський, чи то в європейський світ - уже давно не геополітика, а вияв слабкості та невпевненості суспільства у власних силах, і, відповідно, нездатності розпоряджатися власною долею та формувати своє майбутнє.

Недавно натрапив на тезу, яка примусила замислитися: "воювати дешевше й легше, ніж будувати мир". Після краху пострадянського українського проекту створювати новий "український світ", який був би сильнішим і ширшим за попередній, - справді надскладне завдання. І це завдання не вирішується грішми, навіть якщо Україні завтра запропонують "план Маршалла" і 300 млрд інвестицій. У неопіратській системі з державністю, що розвалюється, та войовничими хижаками-лідерами така допомога - лише новий трофей.

* * *

Через два роки після подій на Майдані ми зіштовхнулися з хвилею різких і жорстких оцінок західними партнерами як ситуації в Україні, з якою пов'язувалося так багато райдужних сподівань на зміни, так і конкретних постатей, котрі уособлюють нинішню владу. Мова про корупцію, лукавство стосовно реформ, політичний егоїзм, відсутність об'єднавчих ідей тощо. Гадаю, що розчарування Заходу в Україні невипадкове. Замість консолідації та економічного ентузіазму - жадібність і егоїзм. Замість проривних проектів - примітивне випрошування грошей і розкрадання.

ЄС і США багато зробили для того, щоб підтримати цілісність України в умовах війни в Донбасі. Адже російський неоімперіалізм став викликом і для Західного світу. Але розчарування в дауншифтінгу правлячих еліт, які легко "термідоризували" революційні процеси 2004-го і 2014-го, дедалі очевидніше. Якщо ще років 5-7 тому Україну розглядали як частину проекту нової центральної Європи і нового драйвера (аж до компліментів про майбутнього нового економічного лідера ЦСЄ), то тепер максимум, який припускають наші партнери, - це формування буферної зони, що відокремить кризовий Євросоюз від агресивної Росії. А в буферні зони, як відомо, не інвестують. Їх утримують.

Нинішній період я вважаю тією історичною точкою біфуркації, в якій або ми реалізуємо історичний шанс формування нового українського проекту і "українського світу" (переконаний - про це говорив Байден у своєму виступі в українському парламенті), або ж тривала криза державності призведе до нових конфліктів і каталізує подальший розпад країни. Ось чому важливо про це говорити саме тепер. Іншого шансу може й не бути.

Вибір: "збирачі території" чи "збирачі людей"

Із неопіратами шансів на реконструкцію українського проекту немає. І все-таки історія щоразу дає нові шанси, які треба вміти використовувати.

Криза так званої революційної влади очевидна. Створення нової коаліції в парламенті та нового уряду, найімовірніше, - на коротку дистанцію. Якщо нова коаліція проголосує за програму дій, формальний уряд отримує річний імунітет. Але висока ймовірність, що й новий склад коаліції розвалиться через два-три місяці. Дострокові парламентські вибори неминучі або вже восени 2016-го, або (в чому будуть більше зацікавлені західні партнери України) навесні 2017-го.

Очевидно й те, що дострокові вибори не поліпшать якісного складу парламенту. Зміна пропорцій переможців також навряд чи істотно впливатиме на його стан і дієздатність.

Зважаючи на непопулярність ідеї загальнонаціонального об'єднання та вакуум з ідеєю "примирення" і урядів довіри, навряд чи якась із нинішніх партій або об'єднань зможе завоювати авторитет об'єднавчої сили. Ба більше, криза нинішнього режиму та його дискредитація загрожують зростанням націоналістичних настроїв, з одного боку, і новим міжрегіональним протистоянням Схід-Захід, - з другого. Адже банкрутство "термідоріанців" об'єктивно призведе до перезавантаження історії та результатів Революції Гідності. І в цьому весь трагізм ситуації.

Таким чином, питання суб'єктів стабілізації та відродження України залишається відкритим. Якщо це не партії і не слабкі громадські (НГО) рухи, що так легко змінюють громадську діяльність на перший-ліпший партійний квиток і мандат, то хто?

На мій погляд, системна криза в політиці і криза державності розвиватимуться по висхідній. До теми анексії Криму і конфлікту в Донбасі може додатися вже найближчим часом (ідеться про місяці) містечковий економічний сепаратизм (боротьба за податки, контроль над земельними ресурсами, вимоги частки у природній ренті та у "великій" приватизації) і містечковий анархізм. Події на Волині ("бурштинова республіка") мають те ж саме соціальне коріння, що й убогий шахтарський сепаратизм шахтарів із копанок. Тільки тепер - зі зброєю і взагалі без ідеологічних орієнтирів. До цього слід додати початок хвилі соціальних протестів і бунтів, які поки що локальні (студенти, учені, пенсіонери), але будуть посилюватися. "Соціальні врадіївки" ще попереду.

У цій ситуації об'єктивно зростатимуть роль і впливовість регіональних еліт, серед яких велику частку становить місцевий бізнес, що прийшов у місцеве самоврядування. Це насамперед рівень обласних рад, міських рад в обласних центрах, мерій.

У виборної кампанії минулого року є одна особливість. Мабуть, уперше за останні десятиліття регіональна еліта самостійно профінансувала свої вибори. І, скажемо так, іде активний пошук можливостей збереження своєї влади, впливу в цьому регіоні, з погляду вже нової сили.

І байдуже, в яких партійних строях сьогодні ці люди. Для них це - правила гри, яких вони дотримувалися на виборах задля власного успіху. Серед них дуже багато людей, не відомих у великій політиці, які йшли в обласні ради або на позиції мерів зовсім не тому, що планували робити якусь велику політичну кар'єру. А насамперед тому, що боротьба за місце у владі для них - важлива умова збереження власного бізнесу та впливу. По-друге, стабільність і розвиток регіону - для них умова їхнього ж власного виживання. І, нарешті, завдяки цьому процесові в них почали формуватися передумови для поки що спрощеного, але все-таки стратегічного мислення. Вони вже почали мислити своїм регіоном. Це означає, що як суб'єкт з'являється потенційно нова соціальна сила, яка може зіграти як негативну роль (якщо криза нинішнього режиму триватиме і місцева влада звалюватиметься у феоди та розмежовуватиметься з центром), так і позитивну - як конструктор нової країни. Бо ці люди - потенційні суб'єкти діалогу і компромісу, які представляють і виборців, і регіон одночасно.

Власне, в цьому середовищі формулюватимуться рятівні плани для своїх регіонів, на противагу неадекватному політичному Києву. Не виключаю, що на час рішення про дострокові вибори до парламенту багато місцевих політиків активно працюватимуть на мажоритарних округах і відмовляться від своїх партійних квитків, незалежно від бренду партії. Буде популярна ідея "взяти Центр" і скинути політичних спекулянтів, які засіли в Києві й нездатні ні реформи провести, ні війну зупинити. Місцевий соціальний патріотизм замінить патріотичний пафос Центру.

Звісно, немає жодних гарантій, що, потрапивши у владу, регіональні еліти не виявлять хапальних та смоктальних рефлексів. Від жадібності, кар'єризму і бажання скористатися кризою держави, аби щось урвати, а вже тим більше - щось під себе підім'яти, країна не застрахована. Я вже згадував ПіСУАР. У 2000-них тодішні регіональні еліти, значно організованіші й жорстокіші (наприклад, донецька еліта), зіштовхнувшись із конфліктом і поразкою в Києві за підсумками Помаранчевої революції, по суті проголосили себе окремо взятою державою. Це був пакет місцевих політичних рішень. Навряд чи є сенс нагадувати ту історію. Суть у тому, що так старі регіональні еліти вже поводилися. І тепер ми знову перебуваємо в історичній точці, коли ніхто не гарантує, що, здобувши владу і спостерігаючи за кризовим, неефективним, злодійкуватим політичним центром, регіональні еліти не поведуться точно так само. Якщо не буде вжито заходів, пов'язаних із компромісом, зшиванням та якоюсь розумною пропозицією про участь в управлінні державою. Того, що так популярно називати "перезавантаженням проекту".

Що стосується розмов про диктатуру як про неминуче майбутнє України, то я не виключаю, що після якогось нового хитання, зради, розпаду в українському політичному класі утворяться умови для того, щоб, незалежно від Конституції, довірити повноту влади комусь одному. Влада - це не тільки інструмент панування. Влада - це здатність керувати чужою долею. І вона може бути як виписаною у процедурах, так і неформальною. Проблема в іншому - ми настільки складно влаштована країна, особливо тепер, що спроби встановити диктатуру або домовитися про неї можуть бути, але на дуже коротку дистанцію. І ця диктатура буде вкрай неефективною. Як характер і тривалий режим правління в Україні вона неможлива. Саме через складну влаштованість країни. Що примушує шукати варіант хай обмеженого, але все-таки діалогового колективного управління.

Ось тепер, наприклад, у нинішньому складі влади справді погано представлені інтереси виборців Східної України. Можна по-різному ставитися до тих, хто сьогодні опинився на окупованій території, до тих, хто живе у великому Донбасі на контрольованій території. Але ж, фактично, для більшості цих людей політичний Київ залишається чужим. І без урахування їхніх інтересів, без пошуку варіанту, як представити їх у владі, ми далі не рушимо. Визнаватимемо ми це чи ні, однак рано чи пізно проблема вибухне. Анігільовані ліві (з різних причин, і внутрішніх теж), дуже слабкий політичний центр, виражені краї. Колишні праві (націоналісти) звалюються в ліву риторику. І треба шукати шляхи, як це компенсувати.

Таймінг подій багато в чому визначається двома чинниками: червень-липень - як час рішення щодо нових санкцій стосовно РФ з боку ЄС, плюс референдум у Великій Британії, та майбутні виборчі кампанії у США, Німеччині, Франції. Україна провалює всі свої обіцянки згідно з "Парижем-1" (планом Мореля) і "Парижем-2". Якщо до червня в Києві не вийдуть на формулу примирення в Донбасі (що вже малоймовірно), очікуваний відкіт від України та підтримка ідеї системного оновлення влади. У фокусі буде не тільки агресивна більшість із БПП-НФ та націонал-патріотів, а й особисто президент Порошенко. Антикорупційна хвиля вже почалася, її кульмінація настане саме до літа.

Якщо ж Україна таки звалиться в тотальне перезавантаження центральної влади з другої половини 2016-го, цей конфліктний період затягнеться до кінця 2017-го.

2016-й у цьому сенсі буде ключовим. Або хаотичне, під тиском вулиці, перетасування влади через вибори й "люстраційні бачки". Або цей процес буде ініційований і організований у центрі. І може закінчитися не тільки перевиборами, а й глибокою трансформацією політичної системи, а можливо - частково - навіть адміністративно-територіального устрою.

Парламентська модель із істотно обмеженими повноваженнями президента, двопалатний парламент, де верхня палата - мажоритарна палата громад, департизоване місцеве самоврядування, багатомірність самоврядування в регіонах, аж до автономності за умови збереження унітарної моделі держави, судова влада на основі повноцінної самоорганізації тощо. Варіант такого конституційного ладу вже відпрацьований, і я готовий його представити хоч завтра - у вигляді готового тексту. Проблема не в цьому. Такі рішення мають сенс як результат широкого громадського і політичного консенсусу. Саме такий характер політики - компромісної, вдумливої, неістеричної - потрібен сьогодні країні як повітря. Інакше - бунти, революції, перевороти заженуть нас усіх в історичний глухий кут.

Чому я говорю про цей шанс? Тому що через два-три роки, на мій погляд, ставка на представників нових регіональних еліт могла б зіграти позитивну роль у формуванні нового образу і складу центральної влади. Такий баланс сил та інтересів серйозно б підстьобнув нинішні напівфейкові політичні партії, в яких досі панує принцип корпоративного інтересу.

Наразі ж правлячий політичний клас можливі виходи з кризи сприймає спрощено - як варіант якогось вигідного взаємного компромісу всередині. Це велика ілюзія. Ставка на корпоративні партії, представлені нині у владі, і пошук варіанту, як переставити кубики, - тупиковий шлях.

Від миру до нового "українського світу"

Я, як і раніше, обстоюю підходи, закладені в останній розробці інституту "Нова Україна" - "Париж-2". Хоча цей документ - уже частково історія, це була наша пропозиція до плану врегулювання проблеми Донбасу. Ключові ідеї:

- створення майданчика для внутрішніх перемовин, умовно - "маріупольський формат". Визнання можливості участі в цих перемовинах сепаратистської сторони;

- перебудова Донбасу зі створенням автономних областей замість республік;

- вибори до органів місцевого самоврядування, включно з новим обласними радами замість республіканських структур влади. Створення держадміністрацій нових областей;

- і згода сторін на виконання обов'язкових вимог - демократичний контроль, вирішення проблеми кордону, виведення російських підрозділів, демілітаризація регіону, амністія й розслідування військових злочинів тощо.

Ця формула дозволяла б відповісти на запитання, як, виходячи з війни, можна було б реорганізувати цю територію, знайти якийсь варіант компромісу та вийти з нинішнього глухого кута. Але станом "на зараз" реальні можливості рухатися цим шляхом якщо й не вичерпані до кінця, то тануть на очах. І рано чи пізно постане запитання: що робити далі? Не в словесних баталіях, а в реальному житті.

Свого часу мої колеги виклали багато варіантів. У результаті, всі вони концентруються в чотирьох сценаріях щодо Донбасу. Ідеальний - успішна реінтеграція. Радикальні - військова перемога або відтинання території. Перехідний - заморожений конфлікт.

Усі ці варіанти суто гіпотетичні. Залежно від обставин, кожен із них міг бути або практичним, або просто тренуванням мозку. Станом "на зараз" (про це говорять і наші західні колеги) швидка реінтеграція видається дедалі примарнішою. І тому що "чужі", і тому що немає майданчиків для перемовин, і тому що процес далеко зайшов, змарновано час. Варіант військової перемоги може обернутися непередбачуваними соціальними наслідками з величезною ціною втрат і руйнувань. І з ризиком повноцінної війни з Росією. А варіант відтинання, навіть якщо він комусь подобається, навряд чи можливий, з погляду міжнародної легітимності. Ні в кого немає відповіді, що робити з цим кордоном. І яке доміно почне падати, якщо українська влада раптом спробує легітимувати цей варіант. У сухому залишку - неоголошений заморожений конфлікт. І знадобляться раціональні рішення, які відкриють новий горизонт можливостей.

Заморожений конфлікт не може бути тривалим сценарієм. Я б розглядав його як такий собі таймаут, про який можна і треба домовитися. Лише при фіксації домовленостей заморожений конфлікт для України може мати смисл. Скільки б не порівнювали Донбас із іншими регіональними конфліктами, все-таки є особливості і населення, і самого регіону, і ситуації в країні. Тому жодної схожості з Карабахом або Придністров'ям, на мій погляд, немає. Повторюся, навіть якщо до останнього обстоювати і шукати шляхи реінтеграції із взаємними поступками, то вже не можна виключати й того, що доведеться готуватися до замороженого конфлікту. Тоді запитання: як?

Вважаю, що коли на середину 2016-го і в дипломатичному, і у військовому плані стане очевидно, що ми таки входимо в цей сценарій, тоді був би сенс планувати "Мінськ-3", на який можна готувати відповідні переговірні позиції, пов'язані з "заморожуванням". Середина року - бо від України очікують якоїсь відповіді. Ми говоримо одне, робимо друге, а який результат - взагалі ніхто не розуміє.

Перше. "Замороженість" має бути чітко протаймована. На мій погляд, тут ніяких 30 років бути не повинно. Треба говорити про якийсь чіткий, актуальний час - два-три роки.

Друге. Деескалація конфлікту і максимально можлива розрядка воєнної напруги, зменшення збройних сил та техніки по обидва боки. А також деінтернаціоналізація: негромадяни України мають залишити зону конфлікту. І насамперед - підрозділи регулярної армії та спецслужб РФ. До цього може бути прив'язане й питання міжнародних санкцій, зокрема їх зміст, жорсткість та тривалість.

Третє. Допуск до кордону військової місії ОБСЄ, участь ОБСЄ у патрулюванні кордону.

Четверте. Жорстко обумовлений режим торгівлі та дотримання соціальних зобов'язань.

П'яте. Пропускний режим, що гарантує дотримання громадянських прав громадян України, без тяганини та приниження.

Шосте і найважливіше - погоджена дата і зміст плебісцитів про статус регіону у складі України не пізніше 2020 р.

Країні необхідний перепочинок. Повернення до мирного життя. Умиротворення - як основа для майбутнього примирення. А для цього потрібен час. І водночас цей період буде тим часом, який дасть змогу визначитися більшій частині населення Донбасу, і тоді через механізми плебісциту стане можливою й реінтеграція.

На мій погляд, не тільки є вичерпаність підходів із Донбасом, а й велика втома та ризики в українському суспільстві поза Донбасом. Ми ще не до кінця відчуваємо заподіяні війною травми. Все, що пов'язане з життям регіонів, особливо в глибинці, з її вбогістю, розкраданням, втратою контролю, у тому числі правоохоронного (ситуація з бурштином - прямо національний шок), потребує насамперед наведення порядку, формування "влади довіри", реалізації ефективної антидепресивної економічної політики. Широкі компроміси, "влада довіри" і впорядкування життя нам потрібні сьогодні як повітря, бо вірус війни може підштовхнути і до нових конфліктів. Контрольована пауза для сталого миру зараз цінніша, ніж усі спекуляції на реванші.

Останнє, власне, - своєрідне меню для нових лідерів. Які зможуть прийти на зміну династії українських "проклятих королів" і неопіратських ескадр. І чим швидше, тим краще для країни.