ВИРВАНІ РОКИ-2

Березневий «круглий стіл» із проблем малого підприємництва та соціального страхування, організований комітетом ВР з промислової політики, видався таким, що не раз хотілося підвестися й піти собі. Хотілося тікати від цього безплідного заняття — обговорення проблем пенсійного забезпечення працюючих за спрощеними податковими системами. Перспектив, за великим рахунком, дуже мало. Або мізерні соціальні пенсії потім, або сплата пенсійних відрахувань «по-дорослому», нарівні з усіма — але зараз. Що вибираємо? За ідеєю, треба було б вибрати… ну, принаймні діалог. Але от уже бозна-яка двогодинна «засідалівка» за своєю продуктивністю нагадала спілкування глухого та сліпого.

Записні київські оратори торочать про злі сили, що зазіхають на такий чудовий винахід людства, як єдиний податок. Твердять, що держава прагне перекласти весь тягар наповнення соціальних фондів на плечі малого та середнього бізнесу — того самого, що створювався не завдяки, а всупереч, не взявши й копійки з державної скарбниці. За що ж тепер ринковим торговцям годувати бабусь і дідусів? (Хоча серед цих бабусь-дідусів і їхні рідні татусі й матусі, котрі всі як один одержують пенсії. І з чиїх статків робити виплати їм тепер, аби тільки полегшити соціальний «хрест» наших чудових, пригноблених, єдиноподатників, що рвуть жили з ранку до ночі...)

Проте емоційно найважче вислуховувати підприємців із місць. Коли замість конструктиву — мало не базарний крик, у відповідь на аргументи представника Пенсійного фонду — погрози. Мовляв, от розсердимося, от виведемо людей під Верховну Раду — і гаплик вашому пенсійному законодавству, яке визначає рівні умови сплати пенсійного збору для всіх.

Те, що погрози ці — далеко не іграшкові, у квітні спробували продемонструвати підприємці Одеси, вийшовши на мітинг і спорудивши тристорінкову відозву до центральної влади з закликом захистити єдиний податок від зазіхань, а його платників — від переходу на сплату 32% від доходу в Пенсійний фонд. Можна було б, ясна річ, і не надавати значення цьому документу, якби не смислове, м’яко кажучи, пересмикування: 32% від доходу ніхто нікого сплачувати не змушував. І змусити не зможе: ну хоча б десяток економістів, що розробляють нормативну базу, спроможні відрізнити доход від заробітної плати...

Навіщо запускають такі «неточності», зрозуміло — щоб підтримувати необхідний рівень обурення мас. Ну гаразд, маси вже обурені. І байдуже ким — чи то урядом й особисто Януковичем, чи то Пенсійним фондом, чи то подорожчанням моркви на ринку. Проте питання залишається: як владнати суперечності між соціальним захистом та захистом підприємництва?

Впровадження наприкінці 90-х спрощених схем оподаткування було, з одного боку, вимушеним, а з іншого — тимчасовим кроком. Так, малий бізнес, що бурхливо розвивався, треба було вводити хоча б у якісь регуляторні, зокрема й податкові, рамки. Але при цьому передбачалося, що після кардинального перекроювання податкових законів і передусім — після ухвалення нового, про оподатковування доходів фізичних осіб, спрощені схеми оподаткування помаленьку відімруть, і в суспільстві запанують мир і благодать. Ставлення до єдиного податку, як і до всього тимчасового, було відповідним — ну навіщо займатися утрясанням різноманітних деталей, якщо років через два-три-чотири (на більше тоді ніхто й не замахувався) усе зійде нанівець?

Зокрема ніхто не подумав відрегулювати пенсійну складову. Для Пенсійного фонду «відрізали» окраєць «спрощенських» платежів — і заспокоїлися. Як нам бачиться з висоти 2003-го, у цьому був головний прорахунок тодішніх міністра праці та соціальної політики Івана Саханя, голови Пенсійного фонду Бориса Зайчука й голови Держпідприємництва Олександри Кужель. Двоє з трьох уже не обіймають своїх посад. Встигли змінитися також три уряди, 2002-го до Верховної Ради прийшов новий депутатський призов...

А спрощені схеми взяли й вижили! Зовсім недавно парламентарії розглядали питання про продовження терміну чинності фіксованого сільськогосподарського податку до 2009-го. У травні його поставлять на голосування. За наявності у ВР дуже потужного підприємницького лобі єдиний податок теж навряд чи проживе менше. Принаймні заступник голови Держпідприємництва на парламентських слуханнях 14 травня говорив про 2010 рік. Але що далі, то примарнішими стають надії, що вдасться домовитися про цивілізоване пенсійне забезпечення підприємців. Це либонь Ксенії Ляпіній, відомому в країні ідеологу малого підприємництва, зручно вважати, що «гостра проблема (із пенсійним забезпеченням. — Н.Я.) виникне років через 10—15. Можливо, на той час мале підприємництво зведеться на ноги». І тоді, продовжимо думку, можна буде щось зробити в плані впорядкування відрахувань у Пенсійний фонд.

Мушу засмутити: проблема вже є, з місяця в місяць вона поглиблюється. Сьогодні її ціна — уже понад два мільярди гривень. Саме така сума, починаючи з 1999-го, коли в Україні почали створювати систему персоніфікованого обліку платників пенсійних внесків, надійшла в Пенсійний фонд від суб’єктів малого бізнесу, котрі сплачують єдиний податок. Гроші в ПФ надійшли, їх, як і належить, успішно витрачено на виплати пенсій нинішнім пенсіонерам. Але на персональні рахунки доброго мільйона єдиноподатників, котрі виконали платежі, так і не зараховано. Через юридичну, переважно, казуїстику, а також цілковитий законодавчий вакуум (наш полум’яний привіт Верховній Раді минулій, та вже й нинішнього скликання!)

Можливо, привід для скандалу виникне вже в серпні-вересні — якщо в суспільстві нарешті замисляться над тим, що відбувається. Як пояснював автору цих рядків Анатолій Боніславський, заступник голови Пенсійного фонду України, саме до кінця літа органи ПФ планують уперше розіслати 10 млн. чоловік (поки що тільки частині тих осіб, котрі здійснюють страхові пенсійні платежі) листи про стан їхніх персональних рахунків. Так от, у звичайного працівника — за якого роботодавець сплачує належні 32% від фонду оплати праці та ще 2—5% із його заробітку — за кожен місяць минулого року (а ще й позаминулого, і поза-позаминулого) значитиметься: а) сума заробітної плати і б) сума сплаченого страхового внеску до Пенсійного фонду. А також те, що «накапало» у ПФ за рік загалом. А в довідці єдиноподатника будуть порожні графи — ні місячного заробітку, ні, що найсумніше, суми відрахувань.

А либонь сплачували — от у чому заковика! 42% від сум єдиного податку йшли до Пенсійного фонду, нехай і опосередковано, через Держказначейство. Так, дуже часто, особливо в малих містах і селищах, ці суми були меншими від мінімально належного пенсійного платежу. Хоча в тому ж таки Києві щомісячний пенсійний внесок підприємця (42% від ставки єдиного податку в 200 грн.) був навіть більшим, ніж із мінімальної зарплати за 2002 рік, та й за перше півріччя 2003-го (32% від 165 грн. або, із 1 січня, — 185 грн.). За яким таким правом його не враховували? І чому, коли вже дуже хочеться за щось поборотися, різноманітні асоціації та об’єднання малого та середнього бізнесу не домагаються від уряду персоніфікації заднім числом цього підприємницького внеску до ПФ?

Від усього сумного, пов’язаного з майбутньою пенсією, асоціації та їхні лідери воліють відхрещуватися. Мовляв, усі як один помремо на робочому місці — чи за базарним прилавком, чи в торговельному павільйоні. Розуміння, чому так важливо персоніфікувати сплачені пенсійні гроші, не втратити накопичені пенсійні права, у людей геть відсутнє. Втім, із ним якось не склалося й у багатьох посадових осіб, котрі не займаються пенсійною проблематикою впритул.

Пояснень цьому кілька. По-перше, сучасна пенсійна реформа — це крутий заміс соціалки, економіки та фінансів, й останніх, здається, набагато більше. Не випадково проект нового пенсійного закону складний настільки, що без певної підготовки його не «вгризеш». По-друге, всі дані про індивідуальні рахунки платників пенсійних внесків суворо конфіденційні, і що на цих рахунках робиться, таємниця за сімома печатками для 99,999% населення України. Приміром, при підготовці цієї статті автору нарешті поталанило одержати роздруківки даних із свого рахунку, але навіть даних своєї найближчої подруги побачити не вдалося. Оскільки не дозволяється.

По-третє і головне, таке затискування інформації вочевидь на руку самому ПФ, який давно приватизував тему персоніфікації та розвиває її на власний розсуд, поза громадським і, будьмо відверті, державним контролем. Функції інформаційна й адміністративна, на відміну, скажімо, від Хорватії, де персоніфікацією відає окрема від тамтешнього аналога ПФ організація REGOS, у нас не розділені. І це навряд чи випадково: ну навіщо, справді, Пенсійному фонду України горезвісна диверсифікація, якщо у своїй вотчині сам собі пан-хазяїн?

На жаль, що менше прозорості й контролю, то більше помилок, зокрема й із політичними наслідками. Навряд чи прем’єр Анатолій Кінах, підписуючи постанову уряду від 16 листопада 2001 року за № 1498, до кінця розумів, про що, власне, йдеться. Ось і підмахнув у принципі правильний документ, відповідно до якого всі дані для нарахування пенсій за період із 1 липня 2000 року беруться виключно із системи персоніфікованого обліку платників.

Насправді документ, як не глянь, дискримінаційний щодо двох-трьох мільйонів чоловік. Адже в реальній нашій «персоніфікації» не значаться суми, які реально надійшли в ПФ від тих-таки єдино- та фіксованоподатників. Уже зараз, відповідно до чинного законодавства, люди хоч і не втрачають виробничого стажу для призначення пенсії, але взяти для її нарахування заробіток, починаючи з 1 липня 2000 року, не можуть — оскільки в персоніфікованій системі цей заробіток не значиться зовсім. Не можуть навіть виходити з суми сплачених пенсійних внесків — оскільки безпосередньо до ПФ не сплачували.

А коли набуде чинності новий закон (ну станеться ж це колись!) плюс персоніфікованих даних набереться років за 20—30, то при призначенні пенсій в Україні враховуватимуть лише ті періоди, за які сплачено страхові внески з суми, не меншої від мінімальної заробітної плати по країні. Отоді й з’ясується, що нулі в графі «внесок» за період із 1 липня 2000-го до, як мінімум, 1 травня 2003-го майже для трьох мільйонів працівників — те саме, що вирвані зі страхового стажу роки. Якщо...

Якщо наша шановна влада — і виконавча, і законодавча — не прокинеться від летаргічного сну. І замість постійних заклинань про корисність пенсійної реформи не почне наводити порядок із найменшого та найнеобхіднішого — персоніфікованого обліку.

Вже так, здавалося б, на пальцях, усе було розписано в статті «Вирвані роки» («ДТ» від 29 березня ц.р.), але в більшості владних кабінетів нас, схоже, так і не зрозуміли. Єдиним відлунням публікації, що дійшло до редакції, було невдоволення Пенсійного фонду. Там автору дали зрозуміти, що з його висновками не згодні. Так, проблема спрощенців існує. Але все за законом. Й оскільки в ПФ не мають права законодавчої ініціативи, нічого в зв’язку з неврахованими в персоніфікованому обліку сумами найближчим часом не робитиметься. А що ж профільне міністерство, Кабінет міністрів? Вони такої ж думки? Тиша...

Що ж, спробуємо ще раз вибудувати наш ланцюжок пропозицій. Буквально по пунктах.

Перше. Оскільки, як ми вже з’ясували, персоніфікований облік своєї ролі щодо єдиноподатників й інших спрощенців не виконує (вони сплачують — ПФ не фіксує), зміни потрібно внести в постанову уряду від 14 листопада 2001 року. І простежити, щоб дата «1 липня 2000 року», як точка відліку обов’язкового застосування даних персоніфікованого обліку при нарахуванні пенсій, не потрапила до нового пенсійного закону. Буде реальний, повноцінний облік внесків — тоді будь ласка. А поки його принаймні для трьох мільйонів наших співгромадян немає...

До речі, а чому немає? Якщо дуже захочеться, то можна пошукати й покарати винних за некомплексне вирішення питання й «діряву» персоніфікацію, яка в майбутньому загрожує серйозними моральними й фінансовими втратами для багатьох українців.

Друге. Треба знайти спосіб якимось чином зарахувати на персональні рахунки суми внесків, зроблених підприємцями й іншими спрощенцями до Пенсійного фонду, починаючи з 2000 року. А по Києву й окремих регіонах — навіть раніше, із 1999-го.

Цікаво, що коли єдиний податок сплачується за одну людину (у тому сенсі, що підприємець не має найманих працівників), то питання легко вирішується в межах однієї гілки влади — виконавчої! Інформація в податковій зберігається довго, отже, досить урядової постанови й певної наполегливості на рівні прем’єра — віце-прем’єра, щоб дані ДПАУ про платників єдиного податку (отже, й про реально сплачені ними 42% до ПФ) було стосовно кожної особи рознесено Пенсійним фондом по його «бухгалтерії».

Про те, що це технологічно можливо, «Дзеркалу тижня» підтвердила заступник держсекретаря Мінпраці Олена Гаряча. Правда, у Пенсійному фонді від такої «неправильної», з їхньої точки зору, роботи не в захваті й намагаються висувати все нові й нові контраргументи. Приміром, а наскільки точні дані податкової, аби Пенсійний фонд міг на них спиратися? А чи справді ці гроші — транзитом через Держказначейство — надійшли в ПФ? Що ж, коли такі думки справді циркулюють, то чи не подумати в нашій Вітчизні про те, щоб геть відмовитися від Пенсійного фонду як збирача пенсійних внесків і не покласти цю функцію на податківців? Заразом, либонь, й адмінвидатки скоротяться, та й облік спроститься...

Дещо складніше вирішувати питання з персоніфікацією сум, отриманих від підприємця, котрий має найманих працівників, або від платника фіксованого сільгоспподатку, у якого трудяться, приміром, 100 чоловік. Але завдання, на наш погляд, слід поставити досить жорстко: кожна гривня, що надійшла до сьогодні в Пенсійний фонд від спрощених схем, повинна бути однозначно персоніфікована.

Людям необхідно відновити їхні невраховані пенсійні права. Напередодні масштабної пенсійної реформи — це завдання вже не стільки соціальне, скільки політичне, оскільки йдеться про довіру до держави та професійної чесності її службовців. Якщо чиновники високого рангу дозволяють собі «не помічати» мільйони чужих гривень і запаніли настільки, що живі люди для них — лише зліпок із форми звітності INDANI, то як можна довіряти таким кадрам впровадження в країні якоїсь накопичувальної пенсійної системи, яка гарантуватиме цілісність багатомільярдних (у доларах) пенсійних активів впродовж 30 і більше років?

Третє. Треба визначитися, що ж робити далі. Абсолютно очевидно, що хоч як кому хотілося б, а звести під корінь спрощені схеми оподаткування не вдасться. Отже, треба невідкладно вирішувати, як вмонтувати їх у пенсійне законодавство. Підготовлений до другого читання законопроект про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування дуже жорсткий, якщо не сказати жорстокий: усі сплачують за загальними правилами. Не хотілося б наврочити, але саме ця обставина може коштувати майбутній пенсійній реформі життя.

Ясна річ, із погляду загальної справедливості, та й, зрештою, спрощення пенсійного адміністрування, єдиний податок вкупі з фіксованим слід було б умертвити. Але тоді — будьмо вже послідовними! — у країні потрібно наводити лад із усілякими пенсійними пільгами (у плані їхнього скасування), достроковим виходом на пенсію десятків категорій працівників і заразом, за досвідом тієї ж таки Хорватії, затверджувати «стелю» пенсій, виплачуваних із солідарної системи, аби максимальна «привілейована» лише вдвічі перевищувала максимальну «звичайну» тощо. Те, що таке в Україні нереально ні теоретично, ні практично, доводити, здається, не треба. То чи багато логіки в негнучкій позиції соціальників стосовно спрощених схем оподаткування?

До речі, у проголосованому в першому читанні пенсійному законопроекті містився досить м’який варіант. Так, вводиться поняття мінімального страхового внеску. Але якщо з якоїсь причини (зокрема і єдиний податок) людина якийсь час сплачувала до Пенсійного фонду менше 32% від мінімальної по країні зарплати, то згодом, скажімо, напередодні виходу на пенсію, її роботодавець (або родичі) може внести в ПФ певну суму, щоб «докупити» пенсійного стажу. Тепер цього положення в документі немає. Можливо, це й справедливо. Але чи життєздатно — поки що питання.

Четверте. Якщо припустити дуже ймовірне — що єдиний податок і пенсійна реформа крокуватимуть Україною паралельно, то треба вносити ясність у дуже багато деталей. Візьмімо найпростіший приклад: навіть фраза «сплата внеску на загальних підставах» породжує безліч спекуляцій. Як уже згадувалося, одеські підприємці витлумачили її як сплату 32% від доходу. Ну а від чого, власне, ще, коли підприємець — на те й підприємець, що не зарплату одержує, а дохід? Тим часом у Пенсійному фонді стверджують, що якби підприємець-одинак сплачував 32% від мінімальної зарплати по країні, то колізію було б вичерпано.

За згаданим березневим «круглим столом» розглядався ще один запропонований варіант: збільшити ставку фіксованого податку — на 60—70% — із відповідним перерозподілом відсотка, який після розщеплення направляється до Пенсійного фонду. Таким чином виплата підприємця в ПФ зрівняється хоча б із мінімально необхідною. Але водночас висловлювалося побоювання, що коли з подачі законодавця мінімальна зарплата ростиме сьогоднішніми темпами, то навіть за досить великих відрахувань «на пенсію» наші дрібні бізнесмени так і не зуміють заробити необхідний пенсійний стаж.

Як бачимо, проблеми пенсійного страхування тісно пов’язані вже не тільки з питаннями оподаткування, а й із політикою в галузі заробітної плати — якщо, звісно, така в нашій країні існує. Клубок внутрішніх суперечностей затягується дедалі тугіше...

Поки що обидві сторони — підприємці й пенсійники — розраховують на перемогу. Але кожен — на свою. На жаль, немає розуміння, що перемога може бути тільки спільною і тільки на основі компромісу. Що пролобійоване сьогодні незважене рішення — на користь тих чи інших — на практиці може влаштувати вирвані роки всій країні. А не одному окремо взятому торговцю чи навіть усім підприємцям славного міста Одеси.