Клавдія Петрівна як перешкода на шляху до народного щастя

Донецькі комунальники продовжують отримувати скромні, але почесні перемоги на енергетичних фронтах. Минулого тижня відбилися від газівників, цього нарешті вирішилося питання з погрозою відключення насосів на каналі «Сіверський Донець—Донбас»: обленерго пішло на компроміс із компанією «Вода Донбасу». Знову вдалося уникнути каральних санкцій, не повертаючи жителів у призабуті реалії 90-х, із сухими кранами та віяловими відключеннями електроенергії. При цьому фінансове становище комунальних підприємств таке ж, м’яко кажучи, невеселе, як і скрізь. Офіційна статистика свідчить, що за січень борги населення за послуги ЖКГ зросли на 104 млн. грн., приріст боргів за весь минулий рік — 146 млн. грн. Дослідження такого мистецтва лавірування між потенційно вибухонебезпечними масами людей (мало хто залишається благодушним без води й тепла) та енергетиками, які постійно вимагають грошей, допомогло б, можливо, знайти відповідь на майже містичне запитання: якщо все так зле, то чому ще працює?

Зізнаюся чесно: коли «ДТ» тільки готувалося описати досвід регіональних «воєн» донецьких комунальників проти енергетичних монополістів зі столичною пропискою, і гадки не було прив’язувати все це до політики. Але так вийшло, що політика «прив’язалася» сама собою. Борис Колесніков раптом згадав, що він — не тільки народний депутат, а й керівник Донецької обласної організації біло-синіх, і вирішив підняти регіоналів із регіону (ну куди подітися від такого каламбуру!) на «священний бій» проти НАК «Нафтогаз України». За задумом нардепа, партійні громадські приймальні тимчасово перетворяться на юридичні консультації, де змерз­лим громадянам і скривдженим теплопостачальним підприємст­вам допоможуть із оформленням позовів у суди. Відстоювати інтереси заявників у судах мають юристи Центру законодавчих ініціатив при Донецькій облраді.

Але головна родзинка цього в іншому. Точніше — родзинок дві. По-перше, у кожному разі, подаючи позов, велено вимагати від суддів ухвалу про заборону відключення газу на котельних — як заходу забезпечення. Про те, як такої ухвали домоглася «Донецькміськмережа», теплопостачальне підприємство обласного центру, «ДТ» докладно описувало в попередньому числі. Але мало хто знає, що аналогічну судову заборону одного разу в Донецькій області було винесено за позовом приватних осіб. У Маріуполі, за словами мера приморського міста Юрія Хотлубея, у вересні минулого року три містяни домоглися від Феміди такої постанови. Як? Загадка. Юристи кажуть, що громадянин цілком може позиватися зі своєю тепломережею, але механізм залучення співвідповідачем «Нафтогазу» вважається досить нечітким. Однак прецедент створено.

По-друге, боронитися від «злісних газівників», якщо ті все-таки полізуть закручувати вентилі всупереч судовим постановам, Борис Колесніков пропонує з допомогою «добровільних народних дружин» або ж приватних охоронних фірм. «Законів у нашій країні багато, а працюють одиниці, тому нам слід повернутися до створення на громадських засадах добровільних народних дружин», — запевняв нардеп. Передбачається, що дружинників наберуть із «младорегіоналів», тобто активістів Союзу молоді регіонів. Ось і зрозумій — чи то «бригада», чи то фольксштурм...

Уся ця схема військових дій скромно й респектабельно подана як проект «Захист законних прав громадян у сфері комунальних послуг». Утім, коли йдеться про політиків, до заяв про «захист» слід підходити дуже обережно. Раніше в нашій практиці спостерігалося тільки тимчасове збігання інтересів політичних лідерів і широких народних мас.

По суті, весь цей «проект» — не що інше, як методика (потенційно) саботажу вимог НАК «Нафтогаз України» про негайну і 100-відсоткову оплату спожитого газу.

Загалом, слід визнати, що й газівники трохи поквапилися з такими жорсткими фінансовими вимогами, оскільки, як логічно зауважив мер Донецька Олександр Лук’янченко, повсюдний перехід на так званий двоставочний тариф (оплата послуг опалення тільки впродовж опалювального сезону) досі не здійснений, і більшість підприємств теплокомуненерго влітку «добирають» гроші за надані взимку послуги. Виходячи з цього, раніше головна вимога газових компаній до тепловиків було цілком логічною і задовольняла обидві сторони: ліміти на газ виділялися за відсутності боргів на момент запуску котельних, у жовтні. Не всі й не завжди встигали розплатитися своєчасно, але запізнення з початком опалювального сезону — це зовсім не те, що відключення тепла посеред зими.

Більше того, донецький градоначальник запропонував законодавчо встановити обмеження на оплату газу тепломережами під час опалювального сезону на рівні 50%. Однак доводиться дуже сумніватися в підтримці цієї ініціативи, особливо з урахуванням того, що в НАКу є зустрічна пропозиція. Певна річ, прямо протилежна за смислом: перейти на споживання палива за передоплатою. Поки що муніципалітет Донецька і керівництво «Нафтогазу» зійшлися на тому, що мер пообіцяв «максимально вжити заходів з ліквідації заборгованості за підсумками роботи в лютому».

Ми розпочали розмову на тему теплокомуненерго, але прийшли до політичного резюме: яка ж передбачувана українська опозиція! Втім, влада — теж. Причому, що характерно, це жодним чином не залежить від кольо­ру партійних прапорів. Таке відчуття, що, міняючись місцями після чергових виборів, і ті, й інші акуратно складують гасла та конспекти, щоб потім опоненти користувалися тим самим багажем. Отримання чи позбавлення портфеля впливає на людей дивовижним чином. Так безсоромно робити поворот оверштаг і відстоювати те, що вчора критикував із піною на вустах, може тільки справжній політик. Цей феномен ще чекає на свого дослідника.

Використання в політичній боротьбі житлово-комунальної тематики, додам, — давня і заслужена традиція. Хоч із якого боку підійди, суцільні електоральні плюси виходять, якщо діяти за цинічною логікою умільців-політтехнологів. Насамперед, в умовах дефіциту ідей, які б об’єднували країну, завжди є тема, що хвилює кожного «маленького українця». Без винятку. Побутові блага — річ наочна й вагома, тому сміливо можна розраховувати, що боротьба за ці блага викличе симпатії до борців.

Крім того, правова свідомість наших громадян перебуває на такому рівні, що стійка асоціація структур із державою (тобто з владою) зберігається досі. Кожен порядний і політично освічений українець терпіти не може владу й начальницю жеку Клавдію Петрівну як персоніфіковане втілення цієї влади. Таким чином, будь-який опозиціонер, штурхаючи беззахисних комунальників, виглядає хоробрим і безкомпромісним борцем із владою. Не кажучи вже про те, що тільки опозиція може дозволити собі обіцяти громадянам будь-яку халяву, оскільки не відповідає за ситуацію загалом. Тому, як правило, борці з владою займаються відвертим саботажем, зводячи нанівець усі зусилля, спрямовані на підвищення платіжної дисципліни в цій галузі, де слова «криза неплатежів» звучать як «десять секунд, політ нормальний».

По аналогії ходити далеко не треба. Нині цю тему взяли на озброєння регіонали, які пропагують свій месидж, що наявність тепла в будинку та оплата газу, який спалюється для цього, — речі суть не пов’язані. Сплачуй чи не сплачуй, мовляв, але відключати права не мають. А коли що, то дружинники міськгазівських слюсарів утришия виштовхають, бо руки геть від народного щастя.

Прикро, що, передаючи одне одному «перехідний прапор соціалізму» із заяложеними гаслами, влада й опозиція ніколи не замислюються над справді важливими питаннями. Більше того, їх навіть не озвучують. Озвучити доведеться нам. Наприклад, чому так виходить, що з віддаленням від великих міст ціна на комунальні послуги вищає, а якість — нижчає? Нездоровий якийсь парадокс, чи не так? Або ось, скажімо, чому на словах енергозбереження — це пріоритет номер один і взагалі наше все, а насправді програми з модернізації об’єктів тепло- і водопостачання фінансуються за залишковим принципом? Чому фантазія будь-яких авторів програм реформування ЖКГ не сягає далі заміни гнилих труб? Труби поміняти — це справа, звісно, хороша, але це ж далеко не все. Чому, зрештою, так і не створено умов для повноцінного входження на цей ринок приватного капіталу, якщо вже держава демонструє власне безсилля? Список таких запитань можна продовжувати до нескінченності, і кожен житель України, змушений користуватися послугами вітчизняної «комуналки», напевно додасть щось від себе. Неясно тільки, хто й коли на ці запитання відповідатиме.