«Білі» тортури: чому психологічні катування залишаються непоміченими?

Упродовж  останнього століття міжнародна спільнота активно протидіє поширенню різноманітних форм насильства та жорстокого поводження. Ідеться, зокрема, й про катування. З 1953 року тортури забороняються ст. 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних  свобод, а з 1987-го — Конвенцією ООН проти катувань. І, хоча більшість розвинених країн практично викоренили в себе тортури, в Україні можна  бачити протилежні тенденції. Втім, слід зазначити, що така «полярність» актуальна лише тоді, коли йдеться про фізичне катування. Що ж стосується психологічних тортур, ані розвинені західні держави, ані Україна не можуть чітко визначитися, як розуміти це явище та як із ним боротися.

Складність детермінації психологічних тортур була очевидною ще під час розробки Конвенції ООН проти катувань. Річ у тому, що в ООН чітко розуміли ризики точного визначення терміна «психологічні тортури». На думку авторів Конвенції, заборона на конкретні дії давала змогу потенційним злочинцям знаходити нові «легальні» інструменти атаки на розум людини. Тому  в ООН обмежилися загальними положеннями про заборону психологічного впливу. З одного боку, це дозволяє кваліфікувати широкий спектр злочинів як тортури, а з іншого — залишає поле для дискусій щодо правильності вимірювання та впливу психологічних катувань. На це у своїх публікаціях та звітах звертає увагу Пау Перес-Салес з мережі SiR[a].

На сьогодні експерти визначають, що у світі нема єдиного розуміння цієї проблеми і шляхів її вирішення, не кажучи вже про процес фіксації наслідків. Здебільшого  це пов’язано  з дихотомією (розділенням), яка виникла між фізичними і психологічними тортурами. Під час слідства та в судах ці два явища сприймаються як зовсім різні поняття. Тому  правоохоронці й судді звертають увагу лише на докази фізичного впливу на людину, а психологічна шкода не вимірюється. Так, за інформацією організації Freedom from Torture (FFT), яка проаналізувала 50 справ у Великій Британії, більшість слідчих і прокурорів знехтували правильними стандартами доказування, що вплинуло на розгляд справ у суді. Ті, хто приймав рішення у справі, необґрунтовано відкидали встановлені медичними експертами докази. У 28% випадків надана інформація була повністю проігнорована або прямо заперечена. Зв’язок між психологічними доказами і самим злочином був відхилений у 74% випадків.

Слід зазначити, що потенційною перепоною на шляху до подолання масовості застосування психологічних тортур є специфіка їх проявів. Це пов’язано  з тим, що деструктивний вплив на психіку людини може виявлятися як одразу після акту катування, так і через  кілька років. Внаслідок цього  є складність у розробці та застосуванні потенційно ефективних інструментів фіксації наслідків тортур.

Під час експертної зустрічі у грудні 2019 року «Психологічні методи катувань: перспективи документації, судових процесів та адвокатури» в Лондоні  незалежна експертка Сара Фултон звернула увагу на те, що Європейський суд з прав людини спробував визначити, в яких випадках дії кривдників можна кваліфікувати як психологічні тортури. Але положення ЄСПЛ охоплюють далеко не всі можливі загрози. Згідно з практикою ЄСПЛ, психологічний вплив жорстокого поводження може бути за кількох умов:

— перебування під вартою, коли затриманий перебуває у стані вразливості та/або йому відмовили у звичайних гарантіях;

— тюремне ув'язнення в одиночній камері;

— ситуації постійного емоційного та психологічного страждання/тривоги (такі, як ув'язнення без вироку, надзвичайна розправа і таємне тримання під вартою, жорстоке поводження поза офіційним місцем ув'язнення).

Через це чимало заявників втрачають можливість отримати компенсацію за страждання.

Як один із прикладів «неочевидних» методів психологічного катування  можна виділити депривацію сну:   людину штучно позбавляють можливості спати, тому її психологічний стан порушується, що дозволяє катам легше отримати необхідну інформацію. На це під час лондонської конференції звернув увагу Пау Перес-Салес із мережі SiR[a], який вивчив і проаналізував низку медичних досліджень. Поряд    із позбавленням  сну, до психологічних тортур зараховують  і повну сенсорну депривацію. У такому  випадку людині закривають очі, вуха, ніс та нерідко поміщують в ізольовану камеру (це може бути навіть ємність із водою). В результаті, повністю втрачається орієнтація в просторі й часі, а розум буквально «губиться» і починає бити на сполох, виникає відчуття жаху. Як наслідок   – психіка жертви катувань страждає, і людину легше «обробляти».

Дослідники називають такі тортури «білими», адже вони не залишають жодних видимих наслідків і можуть бути виявлені лише після тривалого нагляду та обстеження. Що цікаво — такі методи катувань глибоко досліджувало ЦРУ США. У середині ХХ століття представники американської розвідки видали  кілька монографій і книжок, у яких було описано різноманітні методи психологічних катувань та їх вплив на психіку.

Попри те, що терміни «штучна депривація сну» та «білі катування» —  зрозумілі,  поки що вони   не є загальновизнаними й тому широко і безкарно використовуються для впливу на утримуваних у багатьох державах світу. Це означає, що національні та міжнародні нормативно-правові акти мають бути доопрацьовані відповідно до реалій.

В Україні право на відшкодування моральної шкоди внаслідок душевних страждань і протиправної поведінки гарантується насамперед  Конституцією України (ст. 32, 56, 62), а також Цивільним кодексом. Проте  на практиці держава не має жодного закону чи порядку, який би встановлював процедуру доведення та способи вирахування ступеню й величини моральної шкоди. Не кажучи вже про наслідки психологічних тортур. На остаточний розмір компенсації впливає лише позиція суду. Проблема полягає в тому, що декларативно — права людей захищаються, а на практиці немає  інструментів для визначення шкоди від порушень цих прав. Фактично, такі труднощі спостерігаються в більшості країн – у національних законодавствах, а також у міжнародних судових  інстанціях.

Розглядаючи проблему катувань, слід також згадати і вразливість дітей під опікою держави. Згідно із законодавством, Україна повинна захищати права дітей, які позбавлені батьківського піклування. Для цього створено мережу інтернатів та дитячих будинків. І, хоча держава рухається у бік деінституалізації (заміщення інтернатів на сімейні форми виховання), тисячі дітей лишаються в закритих установах. Лише на прикладі резонансної справи одеського притулку «Світанок» можна побачити, що держава, яка повинна захищати дітей, стає безпосереднім учасником їх катувань. Закритість дитячих установ, насильство з боку адміністрації, приховування тортур, ізоляція дітей та залякування – все це сприяє процвітанню катувань, а діти – позбавлені можливості відчувати  справедливість і захист. Відсутність близьких людей поруч також негативно на них позначається, адже базові життєві потреби – найголовніші для дітей. Крім того, тортури або жорстоке поводження завдають неповнолітнім значно більшої  шкоди,  ніж дорослим.

Проте  одне  з останніх рішень ЄСПЛ відкриває можливість посилити захист дітей і боротьбу з катуваннями в Україні. У справі ASSOCIATION INNOCENCE EN DANGER AND ASSOCIATION ENFANCE ET PARTAGE v. FRANCE скаргу подали дві громадські організації, які спеціалізуються на захисті прав дітей. Суд визнав, що Держава Франція не захистила вбиту дитину від жорстокого поводження та катувань із боку батьків. При цьому  сигнали про можливе насильство регулярно надходили до соціальних служб і правоохоронців. Бездіяльність держави призвела до страждань і загибелі дитини, тому Францію було визнано винною. Така позиція суду збігається і зі ст.16 Конвенції ООН проти катувань, в якій ідеться, що бездіяльність держави у випадках, коли над людиною чиниться насильство, прирівнюється до співучасті.

Тож  ані Україна, ані решта світу досі не змогли розробити ефективну систему протидії тортурам. Складність оцінки шкоди від психологічних тортур, недосконалість міжнародних документів і незацікавленість державних органів у зміні підходу до протидії катуванням породжує чимало ризиків. Одним із важливих інструментів боротьби з катуваннями є Стамбульський протокол (міжнародне керівництво з документування тортур), але з  його допомогою можна фіксувати лише найбільш поширені методи катувань, наслідки яких визначаються об’єктивно. Відповідно, перед світовою спільнотою постає важливе завдання – створити нові підходи та інструменти, спрямовані на викорінення тортур.