В АКАДЕМІКИ — ІЗ «ЧОРНОГО ХОДУ»

На жаль, слід визнати, що деградація як самого поняття академічного «членства», так і суворої в минулому технології його здобуття відбулася аж ніяк не тільки, а може, і не стільки з вини «головної» академії України. Тут вона опинилася в аутсайдерах. У нарощуванні числа носіїв академічних звань у нашій пострадянській державі знайшлися значно активніші подвижники. Вони створили таку численну армію «академіків», настільки розширили тлумачення змісту цих звань і «удосконалили» процедуру їхнього здобуття, що (за В.Висоцьким) — «...там Мао робити нічого взагалі».

Однак хоч як би критикували практику відтворення членів-кореспондентів і академіків НАНУ, здобувачам цих звань усе ж потрібно пройти серйозний конкурсний добір. Наприклад, поки що в Національній академії наук немислимо здобути академічне звання без докторського диплома. Інша «неприємність» полягає в тому, що в стандартному режимі на одне місце нерідко претендують до десятка і більше здобувачів.

Але це, повторюю, у стандартному режимі. А що таке режим «нестандартний»? Це коли в члени академії слід протягти «потрібного» здобувача, а впевненості, що за таємного голосування його не «заріжуть», немає. Нічого не вдієш — такі вони «болячки» — академічної демократії. Втім, багаторічна практика давно виробила проти них протиотруту. Один із прийомів — виділення цільової вакансії під конкретну особу. У цьому разі здобувач отримує академічне звання фактично поза конкурсом. Ніби проникаючи в академічний корпус із «чорного ходу». Менш грубий прийом — виділення вакансії під «потрібного» здобувача в тому відділенні академії, де у нього менше небажаних опонентів, а члени цього відділення поступливіші стосовно умовляння. І вже особливо філігранний рецепт — таке формулювання назви виділеної вакансії, щоб воно максимально відповідало науковому профілю «потрібного» здобувача. Щоб на вакансію, по можливості, міг претендувати лише він. Додайте до цього відточену багаторічну практику «виламування рук», багатоходові закулісні торги, протекціонізм, і ви матимете досить повне уявлення про сучасну кухню здобуття академічних звань.

Завдяки цій технології «проліт» основної маси претендентів на ці звання стає очевидним ще до голосування, а боротьба на виборах фактично точиться між двома—трьома найбільш лобійованими учасниками процесу. Ким і навіщо лобійованими — питання окреме. Ясно одне: коли проникнення в члени академії через «чорний хід» є єдиною можливістю претендента, то елементарна педантичність відсувається на другий план. А на перший частіше виходить віроломство і корпоративні зв’язки. І вперед — усі засоби годяться!

З роками саме «нестандартні» прийоми і попередні залаштункові переговори стали визначати результат виборів. При цьому особистий внесок здобувача в науку став відсуватися на другий план. Ні, він (звісно!) формально фігурує — у документах, протоколах, відгуках тощо. Але оскільки вважається, що в системі Національної академії знають усе про всіх, а недостойних претендентів просто немає, то наукові досягнення ніби виносяться за дужки. На цій підставі до виборів (за формальними ознаками) допускаються всі бажаючі. Нехай і наївні простаки намагаються! Але якщо не науковий внесок претендента, то що тоді має вагоміше значення? Її величність керівна посада! Наприклад, вважається просто непристойним директору академічного інституту, котрий до того ж є членом бюро відповідного відділення академії, не мати хоча б звання члена-кореспондента. І він у прагненні отримати його, природно, може розраховувати на сприяння колег по цеху — директорів інших інститутів, а через них — і на підтримку «підвідомчих» їм членів академії. Навряд чи потрібно доводити, що у керівника будь-якого рангу шлях до «членства» менш тернистий, аніж у рядового науковця. Адже за бажання він може включити себе в співавтори публікацій усього підвідомчого наукового колективу.

Хай там як, поки що НАНУ — найскладніше місце для здобуття академічних звань. І історичні витоки їхньої «девальвації» у стрімкому зростанні числа так званих галузевих академій. По суті, це громадські організації. Здавалося б, кому вони заважають? Нехай собі розмножуються! Але треба було бачити, із якою люттю члени Національної академії накинулися на «новонароджених».

Чого б це? А вся річ у тім, що деякі недержавні академії насправді виявилися більш дієздатними, аніж державні, у тому числі й головна з них — НАНУ. Наприклад, у Донбасі найбільш інтегрованою в соціально-економічні проблеми регіону виявилася академія технологічних наук України (АТН). Реалії такі, що зараз повз регіональне відділення АТН не проходить жодна більш-менш значима подія в економічних, науково-технічних, соціальній сферах найпотужнішого промислового анклаву України.

Загальна ж причина вищої життєздатності галузевих академій полягає, на мій погляд, ось у чому. НАНУ практично без змін успадкувала з минулих часів організаційну, кадрову та фінансову практику своєрідного міністерства науки радянського зразка, причому з орієнтацією в основному на бюджетне фінансування. Останнє, як відомо, із року в рік знижується, а разом із ним одночасно деградує і НАНУ. З іншого боку, галузеві академії від початку не розраховували на бюджет, і ті з них, що знайшли позабюджетні джерела фінансування, ідеально вписалися в ринкове економічне середовище. Здається, майбутнє саме за цією формою організації науки. Але, звісно, як і все нове, феномен галузевих академій і здобуття відповідного «членства» має свої вади.

Зараз в Україні число академій перевалило за півсотні. Академіка і члена-кореспондента нині можна зустріти не лише у вузі чи НДІ, а й де завгодно. Практично всі сфери людської діяльності мають свої «академії» і своїх «академіків». Безперешкодний доступ до академічних звань породив за останній десяток років цілу армію не лише членів, а й «багаточленів» (останнім терміном наукова громадськість влучно охрестила одночасне членство в ряді академій). Серед них маса чиновників, людей різних професій і освіти і, чого гріха таїти, відвертих пройдисвітів.

Річ у тім, що отримання членства в деяких галузевих академіях не вимагає наявності не лише ученого ступеня, а й взагалі якоїсь освіти. Мені, наприклад, особисто знайомий один такий «академік» із неповною восьмирічною освітою. Можна як завгодно фантазувати на тему про те, як він здобув це звання. Але в даному разі втішним є хоча б те, що такий «академік» певною мірою нешкідливий — він навряд чи може «наслідити» в науці, так як, наприклад, Трохим Денисович Лисенко. Однак як «організатор» науки «дров наламати» може.

То що означає академічне звання в нинішній НАНУ? Його отримання перетворилося на самоціль, яка не простирається далі особистих амбіцій здобувача. Може знадобиться! А як інакше в нашій «багатовекторній» і непередбачуваній дійсності? За нинішнього ставлення держави до фундаментальної науки академічне звання дає приниженому злиденним існуванням ученому хоч якусь надію на виживання.