ОСТАННЯ ПРОПОЛКА НА НИВІ НАУКИ

Шановна редакціє «ДТ», надсилаю статтю, на мою думку, актуальну в зв’язку з підготовкою загальних зборів НАН України. Результати моїх попередніх публікацій щодо становища української науки такі. Для мене особисто доленосними виявилися мої статті в «ДТ» за 2002 р. (№12(387) «Піврозпад» і №24(399) «Звання, дипломи та знання...») Спочатку мене понизили в посаді на дві сходинки (з головного наукового співробітника до старшого наукового співробітника), а потім звільнили з інституту без жодних перспектив. Але це так — до питання про свободу слова. Моя думка така: у пишучих є свобода слова, а в чиновників — свобода дій.

Із найкращими побажаннями у 2003 році
Микола Даньшин.

Як відомо, прополка — сільгоспоперація, що полягає у видаленні бур’янів із поля, засіяного корисними культурами. У сільському господарстві поняття «бур’ян» і «корисна культура» не викликають різночитання. Інша річ — наукова нива. Тут не все так очевидно. Що залишиться «на полі» після прополки, великою мірою залежить від того, у чиї руки вклали відповідний робочий інструмент. У цьому разі йтиметься про своєрідну прополку на кадровому полі вітчизняної академічної науки. Протягом останніх десяти років її знищують, як відомо, планомірно й методично. Проте не так швидко, як хотілося б розпорядникам державного бюджету. Надто вже великим виявився запас міцності академічних традицій. Тому не випадково надії чиновників, котрі стоять біля бюджетного корита, на те, що академіки, доктори й кандидати наук швидко розбіжаться, не витримавши існування на убогу зарплату, не справдилися. І тоді наші законодавці вигадали інструмент, який у «вмілих» руках може розв’язати проблему швидко й кардинально. Ім’я його — наукова пенсія. Вона, як правило, вища, ніж звичайна пенсія за віком. У цьому її принадність. Претендент на неї повинен мати лише достатній науковий стаж.

Навряд чи потрібно доводити, що вікової межі для творчої праці не існує. Ось чому в науковому середовищі, зокрема й у Національній академії наук України, до певного часу абсолютним правилом було трудитися на своїй ділянці наукової та педагогічної діяльності до кінця своїх днів. Саме по нерозривному ланцюжку зв’язків від найстаршого покоління вчених до останнього аспіранта йшов невпинний потік спільного інтелекту, досвіду та знань, що забезпечує їх нагромадження та наступність.

Наслідки «удосконалення», внесеного на межі тисячоріч у цю технологію законодавцями України, скидаються на результати відвідин слоном посудної крамниці. Ухвалений у 1999 р. Закон України «Про наукову і науково-технічну діяльність» передбачає, що вихід на наукову пенсію можливий лише через етап звільнення. Правда, тут-таки передбачається можливість повернення відповідного наукового працівника на колишню роботу за контрактом. Цій узаконеній пастці спочатку ніхто не надав серйозного значення...

Оточення президента НАНУ Б.Патона запевняє: Борис Євгенович не схвалює виходу на наукову пенсію. Адже у винахідливих головах вищих державних чиновників, кажуть, уже давно витає ідея відлучення працюючих учених-пенсіонерів від бюджетного фінансування. Відмовою в роботі науковим пенсіонерам, образно висловлюючись, убивають відразу двох зайців. З одного боку — це зменшення навантаження на убогий академічний бюджет, з другого — спосіб покарати «неслухняних». Чим може обернутися таке «зменшення навантаження» на академічний бюджет?

Як відомо, одна з головних складових сучасної кадрової кризи НАНУ — інтенсивне «вимивання» середньої ланки наукових кадрів. Між її елітою (членами академії, докторами наук) і тими, хто щойно прийшов у науку (молодими фахівцями, аспірантами тощо), утворилася величезна прірва. Якщо взяти до уваги, що переважна більшість наукової еліти на сьогодні досягла пенсійного віку, то відлучення її від бюджетного фінансування, в разі масового виходу на наукову пенсію, означало б цілковитий крах головної академії країни. Отож є підстави для стурбованості її керівників. Суперечливість моменту полягає в тому, що, з одного боку, керівництво НАНУ не в змозі домогтися підвищення посадових окладів у своїй системі, а з другого — не має легальних важелів для стримування виходу своїх працівників на наукову пенсію. Проблема кадрів стала заручником державної політики в галузі науки.

Така політика може дивувати. А можна й зрозуміти приземлені мотиви її ініціаторів. Україна дедалі стійкіше «сідає на голку» імпортних технологій, машин і устаткування, медикаментів, м’ясної сировини й т.п. Причому імпортується далеко не завжди передове та якісне. Швидше, навпаки — морально застаріле, а інколи й просто непотрібне. Така технічна політика держави фактично приносить вітчизняного товаровиробника в жертву постачальникам закордонного технологічного сміття, водночас лобіюючи їхні інтереси.

У жовтні 2000 р. на Всеукраїнському технологічному форумі мер Києва О.Омельченко розповів про показову реакцію на одну з його ініціатив. Одного разу він попросив різного рівня чиновників замість імпортних запропонувати для столичних підприємств альтернативні вітчизняні технології, зголосившись заплатити за них на 40% більше, ніж за аналогічні польські, і на 30% — ніж за німецькі. Ентузіазму у відповідь не дочекався. У чому річ? А в тому, що для чиновників, котрі займаються операціями імпорту, це — легкий доступ до відповідних статей державного бюджету, закордонні відрядження, відстьобувана винагорода за проштовхування відповідних угод, презенти, прийоми тощо. І єдиним кваліфікованим опонентом цій вакханалії є вітчизняна наука зі своїми науково-технічними й технологічними напрацюваннями. Це вона невпинно плутається під ногами в чиновницького люду, нав’язливо пропонуючи державі свої послуги. Усунути цей «зубний біль» можна лише видаливши сам «зуб», тобто носіїв вітчизняного інтелекту. І передусім — національну наукову еліту.

За мовчазної згоди керівництва академії «прополка» на кадровому полі академічної науки розпочалася й набирає темпів. Подальша відсутність зворотних зв’язків неминуче спровокує в ентузіастів бажання замінити малопродуктивну прополку радикальною оранкою. За наслідками це вже буде на кшталт вибуху нейтронної бомби, під час якого, як відомо, усі матеріальні цінності залишаються недоторканими, а серед живих — ані душі.