ПЕРЛИ АКАДЕМІЧНОЇ «ДЕМОКРАТІЇ»

У статті О.Рожена («ДТ» №47 2003 р.) міститься ряд тез і узагальнень, які, на мій погляд, досить точно відбивають кризову кадрову ситуацію, що склалася в Національній академії наук України (НАНУ). Проте непосвяченому читачеві твердження про наявність «...серйозного конфлікту між штабом академічної науки і тими, хто сьогодні безпосередньо її робить», як і припущення, що «...у цій організації існує колись добре відпрацьована й чудово збережена дотепер система тихої розправи з інакодумцями», без конкретного наповнення характерними прикладами можуть видатися абстрактними. Спробую якоюсь мірою заповнити цю прогалину з позицій ветерана НАНУ, який пропрацював понад 40 років у цій системі.

Спочатку уточню, що говорити про практику «тихої розправи» як про просто «чудово збережену» — навряд чи доречно. У новому політекономічному середовищі вона істотно розширила свої можливості, знайшовши небачені раніше важелі впливу на інакодумців. Останнє дозволяє розправитися не лише з будь-яким неугодним індивідуумом, а й «угамувати» цілі наукові колективи. Причому на цілком законних підставах!

От що справді «чудово збереглося», то це «більшовицький» статут НАНУ. Хоча задля справедливості слід нагадати, що за радянських часів закріплена цим статутом академічна демократія видавалася цілком респектабельною та дієздатною. Мабуть, лише в цій системі така процедура, як вибори, відповідала своєму буквальному значенню. Приміром, у члени академії завжди обирали на конкурсній альтернативній основі, а сам процес мало піддавався зовнішньому впливу. Б.Патону (Борис Євгенович — понад 40 років незмінний президент НАНУ) далеко не завжди вдавалося реалізовувати настійні рекомендації ЦК КПУ «провести» у члени академії того чи іншого функціонера. Хоча «внутрішньосистемний» протекціонізм, звісно, процвітав — приблизно за кілька днів до виборів було зрозуміло, які один-два претенденти із загального списку кандидатів у члени академії є «прохідними».

Про те, що ця традиція в надрах НАНУ поки що жива, свідчать результати весняних (2003 р.) виборів.

Однак таке позитивне дотримання академічних традицій — швидше, лише виняток. Тому що в усьому іншому — той самий «здоровий консерватизм», який означає дотримання призабутої формули «демократичного централізму», за змістом рівнозначної поняттю «смажений лід».

Успадковані від радянських часів норми чинного статуту НАНУ нечувано застаріли. У наш час його архаїчність стала настільки очевидною, що не потребує особливих доказів. Досить звернути увагу лише на найодіозніші положення, збереження яких при новому економічному укладі якщо й не таїть у собі загрозу самому існуванню НАНУ, то, у кожному разі, виглядає двозначно.

За часів УРСР закріплене в статуті визначення науково-дослідної установи в системі АН як «юридичної особи» нікого особливо не хвилювало. Адже все державне і в усьому підконтрольне! Проте ситуація кардинально змінилася при переході до ринку. Як відомо, ще 1992 р. указом Президента України Л.Кравчука всю державну матеріально-технічну базу, закріплену раніше за АН, було передано їй у безстрокове користування.

Проте нині норма зазначеного указу — «без зміни форми власності» — поступово «спускається на гальмах». Майно НАНУ під різними приводами й у різних підходящих формах поступово розтягується або готується до такої долі. Можна припустити, що коли Б.Патон піде з посади президента НАНУ, це остаточно зніме гальма повзучої «прихватизації» і в цій системі, досі найменш доступній для охочих ділити державний пиріг «за поняттями». Що годилося б зробити, доки не настав «підходящий момент»?

Як мінімум, у статуті НАНУ необхідно розшифрувати поняття «інститут». Це не просто «юридична особа», як сказано тепер. Слід сформулювати, приміром, так: «Юридична особа — науково-дослідний інститут НАНУ, то його науковий колектив і матеріально-технічна база». Це зрівняло б у правах науковців і трудящих сфери матеріального виробництва у випадку зміни форми власності. Аби не опинилася раптово найбільш освічена й незахищена частина суспільства на вулиці в процесі цілком «законної» приватизації з волі зацікавленої групи «обраних».

Щоправда, для цього треба змінити іншу норму, дуже важливу для «штабу» академії. Хоч як дивно звучить у наш час, але в чинному статуті право розпоряджатися всім майном НАНУ належить виключно її президії. Це означає, що у випадку зміни форми власності багатотисячний колектив працівників академії не має на цю власність абсолютно ніяких прав! З іншого боку, всього 2—3 десятки членів президії (хай навіть видатних вітчизняних учених, але жодними юридичними зобов’язаннями не пов’язаних) мають необмежені права розпоряджатися всією нерухомістю академії.

Колись такий асиметричний розподіл прав мало що означав для обох сторін. Партійно-державна система тотального контролю не припускала жодних «пустощів» із державною власністю. Та коли нині цю власність передано Академії наук (цитую названий вище указ Президента країни) «у безстрокове користування», то кожний член президії НАНУ вільний мати власні уявлення про те, як розпорядитися підконтрольним йому «куснем пирога». Адже кожний член президії, за традицією, курирує певну частину академії. А що таке академія? «Це її інститути», — так колись відповів Борис Євгенович на це наївне запитання.

Щоправда, при чинному президенті НАНУ навряд чи є можливість широко реалізовувати намір «ділити» й «розтягувати». Проте можна не сумніватися — якби Борис Євгенович залишив свою посаду нині, доки не знайдено гідну заміну, — розтягування академії не забарилося б. Втім, держава уже вклала в руки потенційних «прихватизаторів» із-поміж керівного корпусу академії (від чиновників президії НАНУ до директорів інститутів) стільки прав та свобод, що вони й нині почуваються повноправними господарями всього підвідомчого їм майна і можуть вершити долі як окремих учених, так і цілих наукових колективів.

Зрозуміло, що в такій атмосфері боротьба з інакодумством набуває особливої актуальності. Характерно, що в цій боротьбі частина директорів академічних інститутів діє в злагодженому тандемі з чиновниками президії АН у надії, що й вище академічне начальство за виявлену лояльність у потрібний момент «погладить по голівці», підкинувши зайву «фінансову кісточку» або вакансію на чергових виборах в академію. У найгіршому разі — чергову «похвальну грамоту» з нагоди якогось ювілею або ще щось. І, зрештою, все завжди виходить так, що правий той, у кого більше прав.

Зловживання владою в системі НАНУ стало повсякденним явищем і нікого в структурах її «головного штабу» особливо не хвилює. Зловживання владою зовсім не означає примітивного порушення закону. Навпаки — це інколи суворе дотримання його норм, але... у «потрібному» напрямі. Як це буває в житті, видно з практики застосування найближчого до академічного середовища Закону України — «Про наукову та науково-технічну діяльність». Виявляється, одну й ту саму норму закону можна успішно використовувати як із доброю, так і з руйнівною метою.

Покажу це на прикладі двох найсолідніших установ Донецька, яких стосується цей закон, — найбільшого в Донбасі вузу — Донецького національного технічного університету (ДНТУ) і Донецького фізико-технічного інституту НАН України (ДонФТІ). А йдеться про варіанти застосування норми, яка встановлює, що звільнений у зв’язку з виходом на наукову пенсію співробітник (цитую закон) «...може бути прийнятий на роботу в наукову установу за строковим трудовим договором (контрактом)».

Отож, у ДНТУ цю норму сприйняли як важливий чинник стабілізації науково-педагогічного колективу, і насамперед його вищої ланки — докторів та кандидатів наук, професорів і доцентів. У статусі та оплаті праці працюючого пенсіонера з переходом на контракт тут нічого не змінюється. Керівництво ДНТУ не натішиться можливості поліпшити матеріальне становище основної маси своїх працівників. А серед них лише професорів майже тисяча, і близько 70% їх досягли пенсійного віку.

У системі академії нерідко вихід на наукову пенсію супроводжується зниженням у посаді або навіть переведенням на неповну ставку. Це в кращому варіанті. А в гіршому — із колишнім співробітником узагалі можуть не укласти контракт. Той, хто хоч трохи обізнаний з академічними традиціями та психологією творчої людини, зможе оцінити садизм такого дійства.

Керівництво згаданого ДонФТІ любить повторювати, що контракт — це, мовляв, обопільна угода сторін. Хочеш — приставай на запропоновані тобі умови, а не хочеш — до побачення. Що залишається робити науковому співробітнику? Правильно — погоджуватися на будь-які умови, якщо не бажаєш узагалі опинитися «на вулиці». Варто звернути увагу на те, що Донецьк — не Київ і навіть не Харків. Тут людині, яка все життя займалася лише фундаментальною фізикою, просто нікуди більше подітися. Це добре розуміє й керівництво інституту.

Закладений у законі «люфт» перетворений тут на інструмент цинічної та демонстративної розправи з неугодними. Інша, легко впізнавана мета цієї кампанії — витіснення з інституту чужої його сучасному керівництву фундаментальної фізики та її конкретних представників, а далі — перетворення інституту на пересічну установу матеріалознавчого профілю. За цим, звісно, стоять конкретні прагматичні цілі. Та хоч би які вони були, науковий рівень інституту від цього не виграв.

Руйнівний процес зайшов уже так далеко, що має видимі риси необоротності. За мовчазної згоди Відділення фізики та астрономії НАНУ єдиний у Донбасі академічний інститут фізичного профілю перетворюється на посередній прикладний, із сірим обличчям галузевого.

Щоб описати, як використовується право директора НДІ (надане тим-таки статутом НАНУ) розпоряджатися фінансуванням, знадобилася б окрема стаття. Скажу лише «у двох словах» — витрачається воно зовсім не так, як гадають народні депутати, затверджуючи в черговому бюджеті кошти на розвиток фундаментальної науки. Навіть офіційно в системі НАНУ 40% їх дозволяється витрачати на «науково-технічні» (читай — прикладні) розробки, які, мовою економістів, «мають працювати на ринку». Така узаконена практика заохочує, образно кажучи, підносити її в квадрат «на місцях». І обділеною при цьому, як легко здогадатися, виявляється саме фундаментальна наука.

Нічого не вдієш — такі перли сучасної академічної «демократії». Вона дозволяє кожному керівникові наукової установи розмахувати законодавчою шаблею як йому заманеться й абсолютно безкарно. Напрацьований за довгі роки арсенал шельмування дозволяє і успішно розправитися з окремою особистістю, і вгамувати абсолютно безправний науковий колектив. За бажання можна навіть «перекувати» науковий профіль інституту під своє власне обличчя.