УКРАЇНСЬКА ІННОВАЦІЙНА ПОЛІТИКА. ЩО? ДЕ? КОЛИ?

Ситуація, що складається навколо вітчизняних інноваційних процесів, скидається на спробу «злізти з дохлого коня». Саме вміння зробити це вчасно є інноваційним принципом індіанців Дакоти, визнаним у всьому світі. Іншими словами: потрібно вчасно відмовитися від старого й навчитися використовувати нове для стимулювання здорового способу життя суспільства в усіх напрямах. Але в жодному разі не намагатися створювати комітети, фонди чи комісії з оживлення коня, вважаючи, що наш дохлий кінь кращий від інших.

Можна, звісно, спробувати реалізувати ідею, вклавши в неї певні кошти. Та коли ви розумієте, що це безперспективно, слід знайти в собі сили й відійти вбік. Уникнути провалу при впровадженні інновацій допоможуть три аспекти: скрупульозна розробка, сміливість іти до кінця і сміливість зійти з дистанції, якщо проект виявиться нерентабельним.

Цих принципів треба дотримуватися і при створенні державної інноваційної програми, а також органу, що втілюватиме її в життя.

Трішки статистики

У радянський період українські НДІ патентували близько 40 відсотків від загальної кількості винаходів. І майже така сама частка громадян України виписувала тоді науково-популярні видання. Чим не показник високого рівня науково-технічного розвитку нашої країни в минулому?

На превеликий жаль, останніми роками картина різко змінилася. Україна майже зникла з винахідницької та інноваційної карти світу. За роки незалежності цей напрям діяльності невблаганно згортається. Нині частка нашої країни у світовому обсязі торгівлі наукомісткою продукцією становить якихось 0,1 відсотка.

За даними Державного комітету статистики України, за 2000 рік підприємства й організації уклали ледь більше 270 ліцензійних договорів. А либонь у країні серед зареєстрованих об’єктів господарської діяльності близько 8,5 тисячі великих і середніх, а також понад 35 тисяч малих підприємств! Переважно інноваційна діяльність ведеться в таких галузях промисловості, як нафтопереробна, медична, чорна металургія, машинобудування. Але найсумніше те, що вітчизняна продукція оновляється в середньому лише раз на п’ять років, а на цілком нову, вперше освоєну в Україні, припадає лише 4,1 відсотка серед усіх інновацій. А це свідчить, що технічний рівень нашої продукції здебільшого не відповідає вимогам сучасного ринку.

Певною мірою це відіграло роль і в тому, що Україна посідає лише 95-те місце за індексом залучення прямих іноземних інвестицій. Чи може втішити нас те, що попереду колишні радянські республіки — Азербайджан, Вірменія, Естонія, Казахстан, Латвія, Литва, Грузія, Киргизія, Таджикистан, Білорусь, а за нами лише — Узбекистан (100-те місце).

Найважливішим показником, що характеризує інноваційну активність підприємства, є частка коштів від обороту, що скеровується на фінансування науково-дослідних робіт. Передові світові компанії витрачають на це 7—12 відсотків свого доходу. У росіян цей показник становить 0,5—3 відсотки, а в Україні й того менше.

З історії питання

Не можна сказати, що наш уряд не приділяє проблемам розвитку й використання інновацій певної уваги. Спробуємо проаналізувати багаторічні реформаторські дії виконавчої влади, спрямовані на перехід на інноваційні механізми економічного розвитку на основі вітчизняного науково-технічного потенціалу. Тут явно простежуються організаційна активізація та спроби підняти інноваційний процес у країні на якісно новий рівень.

1994 року з’явилася Державна служба України з питань критичних технологій і спеціальної інформації. «Туманно прописані функції» та претензії на роль головного органу управління дослідженнями, розробками й виробництвом призвели через два роки до її ліквідації.

Але святе місце порожнім не буде. І з’явилося Міністерство в справах науки й технологій. Не встигло воно розгорнути необхідну активність, знизився статус інновацій як поняття, їх відсунули на периферію. Функції управління науковою сферою перекочували в Міністерство освіти. У результаті красиво обгрунтованої апаратної перестановки фактично припинилося фінансування реалізації державних науково-технічних програм.

Новий стрибок в «інноваційному розвитку» ознаменувався створенням Державного інноваційного фонду, а також обов’язковим інноваційним збором, від згадки про який досі тіпає керівників і власників вітчизняних підприємств. Замість нього 2000 року з’являється Українська державна інноваційна компанія. Її комерційна (ринкова) спрямованість породжувала надію на якісне поліпшення ситуації. На жаль, на думку дослідників інноваційних проблем, цього не відбулося. Відбір і фінансування інноваційних проектів майже припинилися, а кошти витрачалися не за призначенням.

Період лихоліття

Чи можна за етапами такої веремії оцінити державний підхід до інновацій загалом і до розвитку науково-технічного прогресу зокрема? Скоріш за все, це — наслідки передчасної відмови держави від управління й контролю над використанням значимих суспільних ресурсів.

Нескінченна й алогічна реорганізація системи державного управління інноваційними процесами призвела до того, що ми політично, організаційно й навіть морально втратили готовність використовувати свої чесноти, здобуті за минулі роки. Не змогли задіяти чудових програмістів. Фахівці були і є. Але найголовнішого — системи впровадження їх у світовий ринок, ми не створили. Те саме можна сказати й про інших професіоналів: зварників, матеріалознавців, працівників нафтогазової, космічної та багатьох інших галузей. Українська економіка втратила на цьому мільярди доларів.

Можливо, все це говорить не про чийсь злий намір, а про нашу недосвідченість у вирішенні інноваційних питань, яка й спричинила низку помилок? Ціна їх висока. Якби 90-го року, використовуючи новітні моделі технологічного прогнозування, держава визначила інноваційну політику й чітку стратегію руху вперед, країна вже багато чого домоглася б. Та ба, кожна економічна школа, кожен уряд намагається йти власним шляхом, із упевненістю, що помилки робили тільки до них.

Кабінет міністрів затвердив постанову про розробку чергової програми технологічного прогнозування. Але це буде не раніше, ніж через два роки. Хоча така програма могла б забезпечити сталий і ефективний розвиток країни на десятиліття.

За роки незалежності в Україні було ухвалено близько двохсот державних програм із різних напрямів розвитку. До виконання багатьох із них держава, на жаль, так і не перейшла.

Пошуки виходу із означеної ситуації тривають. Готується створення нового центрального органу управління — Національного агентства інноваційного розвитку. Зважаючи на все, залишилося недовго чекати класичного переходу від кількості управлінських структур до створення якісної державної інноваційної програми.

Обгрунтування для створення нової державної структури знайти нескладно. Потрібно просто використовувати інноваційні підходи при створенні чергової програми розвитку. Підвести, як то кажуть, фундамент.

Нині в нашій країні, так би мовити, воюють дві тенденції інноваційного розвитку: традиційна — науково-технічна, коріння якої залишилося в радянській економіці, і ринкова, що передбачає використання інновацій у більш широкому спектрі. Про створення державної інноваційної політики можна говорити лише зробивши свідомий вибір, яким із цих шляхів ми підемо. Бо досі, намагаючись змішати елементи цих підходів, ми підраховуємо численні втрати, і на рівні інтелектуальної власності зокрема.

Інтерес до наших винахідників у світі досить високий. Він проявляється в різних формах. У цій непростій ситуації декотрі з них намагаються вийти на зовнішній ринок самотужки. І тут на них часто чигають невдачі. Іноземні «ловці» інновацій скуповують їхні винаходи за безцінь лише тому, що в нас вони не знаходять ні державного, ні суспільного визнання. А для успішного старту винахідникові, аби реалізувати творчі задуми, потрібно набагато більше коштів, ніж пересічній людині.

Здається, одним із напрямів державної програми й повинна бути підтримка, спрямована на створення інновацій. І тут не треба нічого вигадувати. У світі вже нагромаджено певний досвід. В Австрії, приміром, людина, котра зробила винахід у галузі екології та енергетики, звільняється від усіх податків; у Німеччині існує приблизний покажчик заохочень винахідника; у США на це відводять 15% фонду заробітної плати; у Японії теж напрацьовано багато цікавого (тут винахідники мають на рахунках мільйони доларів).

А наша держава, виходячи з тих жалюгідних коштів, що виділяються на науку, не може винагородити й підтримати навіть видатних винахідників.

Вибір шляху інноваційного розвитку

Попри відсутність цілісної державної інноваційної програми, суспільство не стоїть на місці, воно шукає та знаходить виходи з безвихідних ситуацій. Якщо Україна проголосила свій вибір на користь ринкової економіки, то напрям відомий.

Останнім часом фахівці в царині інноваційного бізнесу небезпідставно стверджують, що обсяг наявних в Україні науково-технічних розробок досить великий, а їхній рівень досить високий. Це дозволяє говорити про неї як про важливий сегмент економіки.

Ринок нам допоможе, адже він не чекає, поки хтось створить перспективні програми, він розвивається сьогодні. Інакше він не був би ринком. Нові комерційні структури, які метою своєї діяльності вважають захоплення провідних позицій на ринку, чудово розуміють роль інновацій у власному розвитку. Причому нині це поняття в умах топ-менеджерів вищої ланки наповнюється новим змістом, відмінним від традиційного.

Щоб утілити його в життя, на думку ринковиків, треба зробити ось що. Передусім, модернізувати товаровиробництво. Ми не відвоюємо втрати власного ринку товарів тільки за допомогою вітчизняних науки й техніки. Необхідно використовувати науково-технічні досягнення Європи, США, Японії, інших країн.

Якщо застосовувати інновації в широкому спектрі діяльності, то потрібно враховувати необхідність створення й інтеграції відразу трьох програм: промислової, наукової і регіональної. Причому, промислова повинна бути первинною, реалізацію якої забезпечує науково-технічна (читай, інноваційна).

Гідна ретельного розгляду та частина програми, що передбачає створення національної інноваційної інфраструктури. У нас поки що немає жодної регіональної компанії, яка освоювала б це поле діяльності. Що, ясна річ, гальмуватиме надалі просування новаторських розробок углиб країни. Процес регіонального розширення не може обійтися без централізації інформації. Для ефективного управління цим процесом із боку держави, яке полягало б у ненав’язливому регулюванні попиту і пропозиції по осі «центр—регіон», необхідно зробити ще один важливий крок. Створити сучасний електронний інформаційний центр, де зосереджувалися б усі дані про інновації. Це сприятиме вивченню й поширенню передового інноваційного досвіду в різних галузях економіки, а також надаватиме вченим і фахівцям можливість широкої участі в підготовці інноваційних програм. І найголовніше, забезпечуватиме в постійному режимі ведення реєстру різних інноваційних проектів. Розвиток загальнонаціональної інформаційної системи шляхом подальшої інтеграції регіональних підсистем і розвиненої мережі телекомунікацій країни об’єднає зусилля з мобілізації та створення нових інформаційних ресурсів. І все це об’єднати в Інноваційну біржу. Інноваціями можна й потрібно торгувати.

У цьому контексті було б невірно, приймаючи ринкову економіку як альтернативу командній, розглядати інновації тільки як науково-технічний прогрес або видатні досягнення в науці й техніці.

Тим паче що фахівці, традиційно оцінюючи поняття «інновація», розглядають його як щось цілком нове, створене та впроваджене в життя суспільства. До інновацій історики питання відносять створення радіо, транзистора, лазера, водневої бомби, комп’ютера та багато чого іншого. Чи можна це запланувати державною політикою? На перший погляд може здаватися, що ні. Але навіть США, переконуючи всіх, що ринок розставить крапки над «і» у розвитку економіки й це буде єдино правильний шлях для кожної країни, добре розуміють, що економічними процесами все-таки потрібно керувати.

Справді, державна інноваційна політика може передбачати розвиток необхідних галузей промисловості й розумне фінансування розробок, створення та впровадження науково-технічних винаходів, необхідність яких диктує ринок. А для цього потрібно розуміти, які світові тенденції простежуються в плані розробки інноваційних ідей. Ясна річ, дуже шкода, але частка участі науково-дослідних інститутів об’єктивно знижується, а вплив у науці навчальних закладів посилюється. Ми втрачаємо наукові кадри й матеріально-технічну базу, що створювалися десятиліттями. Неймовірно важливо мати механізми управління цими процесами й залучати грамотних досвідчених менеджерів для відродження колишнього іміджу України, як передової держави на світовому ринку наукомістких технологій.

Останнім часом дедалі частіше звучить постулат, що нібито вигідніше купувати ліцензії, а не марнувати час на вигадування чогось нового. В Україні досить мізків, спроможних створити необхідну інтелектуальну й матеріально-технічну базу під будь-які ліцензії. А ми купуємо те, що нам пропонують з-за кордону, іноді нами ж створене, бездарно розтринькуючи бюджетні й небюджетні кошти.

Для багатьох вітчизняних підприємств джерелом розвитку та впровадження інновацій служать власні кошти, оскільки взяти довгострокові й дешеві кредити непросто і практично неможливо. Але цих коштів, як правило, бракує, від чого страждає якість інноваційного процесу. Наші компанії, що розвиваються, у десятки, сотні разів менші від зарубіжних конкурентів. Відповідно, вони не можуть інвестувати в інновації стільки грошей, скільки американські чи японські підприємці. Можливо, порадити їм альтернативні джерела фінансування: спільні розробки, фінансування замовником кінцевого продукту, одержання в лізинг устаткування під кредит у банку тієї країни, де його береш тощо? Серед таких джерел — і передбачене бюджетом фінансування урядом.

І все-таки інноваційний процес у нашій країні розвивається. Ми дуже відстали від Заходу, але щоб наздоганяти, є великий простір. Уряд повинен сприяти збереженню та збільшенню наукового й технологічного потенціалу власної країни. Тим паче маючи в своєму розпорядженні інтелектуальні, матеріальні, фінансові, а також кадрові ресурси. Тож слід погодитися з тезою про те, що державна структура з питань науково-технічної та інноваційної політики не може бути поганою лише тому, що вона державна. Її якість залежить від того, як її побудовано і наскільки серйозно ставиться уряд до власних зобов’язань. І не рубати гілку, на якій сидимо (розумій — бажання забрати статутний фонд Державної інноваційної компанії в бюджет). І повноваження в неї повинні бути відповідні: тут не варто підміняти питання про доцільність створення питанням про ефективність її діяльності.

Таким чином, стає ясно, що необхідність розробки й реалізації власної інноваційної політики назріла. Головне, що вона повинна передбачати, — це прозора схема фінансування інноваційних проектів. І серед пропозицій уряду є такі, що заслуговують на увагу. Вони полягають у тому, що гроші повинні переводитися на рахунки компаній під конкретні інноваційні програми, а не на інновації «загалом». Це прогресивна форма, яка вимагає створення відповідної фінансової структури — українського банку реконструкції та розвитку, а також інноваційного й інформаційного центрів, інноваційної біржі для зосередження інноваційних пропозицій і попиту. Такий стратегічний підхід допоможе контролювати витрачання бюджетних грошей, аналізувати ринкові просування, координувати інноваційний процес у всій країні й забезпечувати системну підтримку його розвитку. Досі нічого схожого в нас не було. Це допоможе також цивілізовано працювати в ринкових умовах на міжнародному рівні, що посилить глобалізацію підприємств України та прискорить її інтеграцію в світову економіку.

Проект указу Президента України про створення Національного агентства інноваційного розвитку підготовлено. Дослідники вітчизняних економічних проблем вважають, що пропонується цілком нова структура, побудована на інших принципах, відмінна від тих, що існували й діяли раніше. Передбачається інакший алгоритм розвитку інноваційної політики. Для його створення зібрано воєдино квінтесенцію досвіду європейців, американців, а також менеджерів азійсько-тихоокеанського регіону. Сподіваємося, що це вдихне нове життя у вітчизняні інноваційні принципи.

Інноваційна програма, що має три основні напрями — промисловий, науковий і регіональний, могла б стати складовою національної доктрини розвитку України, яка визначає майбутнє держави в цілому.

Сама по собі інновація — це реальний прорив у способі мислення. Оцінюючи ситуацію в країні навколо вітчизняного інноваційного процесу, можна сказати, що він відбувся.