Треба створювати нову академію

«Дзеркало тижня» публікує багато матеріалів, присвячених стану і перспективам розвитку НАН України та всієї української фундаментальної, галузевої і прикладної науки, а також необхідності її трансформації. Чимало думок і пропозицій лунало з цього приводу за роки незалежності України на щорічних загальних зборах НАН та її відділень, на всіляких форумах і круглих столах. На превеликий жаль, ні наукове співтовариство, ні всі уряди і президенти за 15 років не пішли далі проголошення гасла: «Без науки Україна не має майбутнього». Не можна сказати, що суспільство було зовсім байдуже до долі української науки, а самі вчені – зовсім безпорадні. Ми чули й читали реалістичні концепції збереження і розвитку наукової сфери, оптимістичні заяви керівників академічної, вузівської, галузевої науки. Я також висловлював, зокрема й на шпальтах «ДТ», на мій погляд, досить конкретні пропозиції і побажання щодо нагальної потреби та доцільності змін у діяльності академії зусиллями самої академії. На жаль, керівники науки і влада ігнорували слушні рекомендації багатьох учених. З іншого боку, на мій погляд, окремі з моїх колег у своїх висловлюваннях, статтях, інтерв’ю висували положення, твердження та рекомендації, які не можуть не викликати сумнівів, заперечень, бажання їх спростувати.

Змінити стиль керівництва наукою

У мене, зокрема, виникає відчуття протесту і неприйняття, коли я чую такі твердження: 1) уся сила інтелекту, зосередженого в НАН, нездатна забезпечити самоорганізацію і шляхом самоврядування трансформувати наукову сферу; 2) розквіт науки в нашому суспільстві у принципі неможливий; 3) модернізація НАН не на часі, бо спричинить розвал академії.

По-перше, більшість цих положень не адекватні реаліям, які характеризують сучасний стан академії, та настроям, що панують у її інститутах і установах. По-друге, такі твердження дезорієнтують наших громадян у їхніх пошуках правди про події, що відбуваються в українській науці.

Наша держава, її народ не вперше перебуває на історичному повороті. Хочу нагадати, що на 1918 рік, коли Україну розривали «білі» й «червоні» фронти, припадає заснування Української академії наук. ЇЇ творець академік В. Вернадський був переконаний, що слід активно діяти, не чекаючи «кращих часів», чим довів скептикам, що теза про неможливість творення нового у перехідному суспільстві абсолютно неприйнятна. Значно пізніше, у 1943—1950 рр., лідери академії О. Богомолець і О. Палладін зуміли в стислі терміни відновити зруйновану війною Академію наук і забезпечили її дальший розвиток. Чого ж суспільство незалежної України нездатне виконати свою історичну місію щодо реформування науки?!

Конче необхідно змінити стиль керівництва та управління наукою. Йдеться про демократизацію роботи академії. Вплив науки на життя українського суспільства має значно посилитись. Кожна країна, яка прагне процвітання для свого народу і шукає найправильніших шляхів для його щасливого майбуття, обирає надійним поводирем науку, і кожна національна наука може розвиватися тільки на світовому рівні. Не менш важливо відродити чистоту академічних лав, а для цього треба змінити порядок виборів. Проста істина: обирати академіків маємо не за телефонним дзвінком, не за бажанням впливових людей, а за реальні заслуги. У часи радянської влади Академія наук УРСР була принциповішою, коли, зокрема, не проголосувала за одного із секретарів ЦК КПУ. Цим можна пишатися. Зараз корупція добралась і до академії. Відбуваються процеси, характерні для країни в цілому: коли в суспільстві нехтують нормами моралі, зникає і наукова етика. Пригадаймо слова першого президента ВУАН, які і в наш час можуть слугувати ідейним фундаментом у процесі оновлення Національної академії наук України: «Держава повинна надати засоби, викликати до життя наукові організації, поставити перед ними завдання. Але ми мусимо завжди пам’ятати і знати, що далі її втручання в наукову творчу роботу йти не може. Наука — духовна галузь людської творчості, у своїй основі могутніша й глибша, довговічніша, ніж будь-які соціальні форми людського життя. Вона самодостатня. Завданням є не державна організація науки, а державна допомога науковій творчості нації».

Протягом останніх років, у тому числі і в часи незалежності, НАН України не засвідчує власну самодостатність. І винна в цьому вона сама, бо сама допускає бюрократичні обмеження своєї діяльності. Гадаю, сьогодні кадрова проблема для академії значно гостріша, ніж фінансові питання, бо за один день, та й рік, її не вирішити. Розпочинати роботу над цим треба негайно. Вимоги до майбутніх членкорів і академіків мають бути значно вищими. Від цього виграє українська наука. Знизили академічну планку і численні новостворені академії, де звання «академік» часто-густо просто купується за певну суму. Який зиск від таких академій і таких академіків, які не мають жодного стосунку до науки?!

Треба створювати нову академію, з новими принципами організації, принципами фінансування, водночас – із відновленням кращих традицій. Звернімося ще раз до фундатора ВУАН Володимира Вернадського: «При крутому переломі понять і розуміння того, що діється, коли масово створюються нові уявлення, відбувається пошук нового, необхідно не втратити зв’язок з минулим. Протягом багатьох років Академія наук дотримувалася традицій, які не змінювались навіть тоді, коли мова йшла про її закриття. Це незмінні традиції високих ідеалів життя та діяльності. Без сумніву, Академія більшою або меншою мірою виконувала завдання, які ставилися їй зовні, академіки прилаштовувались до життя, займались тим, чого від них вимагали суспільство і правлячі кола, проте ніколи не забували основного завдання — залишалися вченим товариством, науково-дослідною установою, де на першому місці вивчення істини, точне знання, дослідницька робота».

План дій

НАН може заслужено пишатися своїми минулими досягненнями. Водночас вона має визнати, що майже в усіх негараздах академії винна насамперед вона сама. Академія провела надзвичайно багато всіляких зовнішніх заходів із реформування науки: форуми, засідання, різні комісії. Частіше ми чули, що потрібні зміни, нові пріоритети в науці, від керівництва держави: президентів України, урядовців. У зв’язку з цим було створено спеціальну групу для вироблення нової концепції організації наукової сфери в Україні, до складу якої увійшли провідні українські вчені. Проте знову робота стоїть. Найголовніше — немає загальної концепції перебудови нашої академії. Перш за все її немає у самих вчених. Певна частина науковців, яка сприйняла зміни в суспільстві, наполегливо твердить про необхідність реформування організації науки. Але кожен із них говорить, як то кажуть, про те, що йому найбільше болить. Перенести ці пропозиції на систему науки в цілому неможливо. Додамо сюди відсутність належної підтримки з боку вищої влади в державі.

Певна біда і вина академії ще й у тому, що вона не зуміла переконати суспільство і владу в своїх потужних креативних можливостях, бо 15 років стоїть осторонь і спостерігає, не допомагаючи владі об’єктивними і компетентними рекомендаціями запобігти сумним наслідкам. Їх можна було хоча б зменшити, але й цього, на моє переконання, більшість академічних установ та керівництво НАН не зробили. Очевидне й те, що в цих умовах не вдалося зупинити деградацію самої академії.

Принагідно відзначу вину наших вчених-економістів, які не допомогли державній владі сформувати ефективну структуру економіки, здатну забезпечити поступальний вихід на ринкові рейки. Крім того, економічна наука не взяла на себе надійного наукового супроводу економічних перетворень. Водночас більшість керівників установ НАН із власного досвіду знають, що їхні пропозиції та рекомендації нікому в українській владі не потрібні. Це так. Але правда й те, що керівництво академії не виявляло рішучості, політичної волі. Це стосується і внутрішніх академічних проблем. Наразі модернізація академії необхідна і можлива (як ми вже переконалися на наведених вище історичних фактах), незалежно від загального стану суспільства. І я впевнений, що одним із основних завдань на найближчий відтинок часу має стати концентрація зусиль усієї академічної спільноти на подоланні невіри і песимізму щодо майбутнього академії.

Як розпорядитися потенціалом

Свого часу, коли держава була нездатна підтримувати існування академічних інститутів, ті вимушено здавали свої приміщення в оренду. Тепер НАН України, особливо її економісти і правознавці, повинні визначитися, чи не можна за рахунок її майна (вартість його, за оцінкою академіка Ю.Пахомова, становить орієнтовно 40 млрд. доларів) забезпечити модернізацію академії. Треба глибоко вивчити всі механізми, можливість і доцільність приватизації академічного майна й землі та використання коштів, які академія може одержати від такої приватизації. На мій погляд, якщо буде приватизовано лише третину майна та землі, академія і держава можуть забезпечити вирішення таких питань: значне підвищення зарплати і стипендій науковцям та аспірантам, припинення відпливу кадрів; оснащення інститутів природничого профілю найновітнішим обладнанням і забезпечення потреб науковців у реактивах, матеріалах, фаховій літературі, відрядженнях для участі в наукових форумах; нарешті – здійснення капітального і поточного ремонтів приміщень, насамперед дахів, водогонів, сантехніки тощо.

Ще одне питання, яке хвилює наукову спільноту, — можлива відставка з посади президента Б.Патона. Хочу наголосити на величезних заслугах академіка Патона перед Україною. Його науково-інженерний талант, організаторський геній і людська велич мають бути належно оцінені всім нашим суспільством. Що ж до його відставки, то усвідомлення президентом своєї відповідальності та реальної фізичної і психологічної здатності забезпечити високий рівень наукової, науково-організаційної, господарської, фінансової, видавничої і кадрової діяльності академії, а також статут академії є механізмом, що дозволить йому залишити цю посаду. Вже час науковому керівництву України разом із Б. Патоном шукати і знайти хоча б двох кандидатів на цю посаду. А боятися, що підприємливі ділки пошматують НАНУ, немає підстав. До того ж не розумію, чому початок реформ в академії постійно пов’язують із відставкою чинного президента академії. Адже саме Борис Євгенович як керівник із величезним академічним досвідом може бути автором, ініціатором прогресивних змін в устрої української науки.

Для повнішого окреслення своєї позиції наведу листа, якого я написав президентові України В.Ющенку.

«Ось уже 15 років у нашому суспільстві, і зокрема в науковому співтоваристві невпинно дискутується питання про шляхи подальшого розвитку наукової сфери в Україні. Були проведені всеукраїнські форуми, круглі столи, створювались комісії, змінювались в уряді керівники наукової сфери, серед яких були і чотири академіки НАН України. Нарешті ви створили групу, якій доручили розробити до 1 січня 2006 р. концепцію розвитку наукової сфери в Україні, яка, як і всі її згадані вище попередники, дійшла одного й того ж єдиного висновку: Національну академію наук слід зберегти, але певним чином реформувати і реорганізувати. Це означає, що за 15 років українське суспільство так і не одержало від держави чи її функціонерів конкретної концепції реформи наукової сфери.

Я п’ятдесят шостий рік працюю в НАН України (директором, головним вченим секретарем, віце-президентом, першим віце-президентом) і вісім років у Верховній Раді України (головою підкомітету з питань науки та інновацій), маю немалий досвід наукової, науково-організаційної та законотворчої роботи. Тому насмілююсь звернутись до вас із такими пропозиціями.

1. Доручити Кабінету Міністрів України протягом місяця підготувати і передати на реєстрацію проект Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність». Мова йде про ліквідацію усіх галузевих академій, які перестають існувати як самостійні державні академії, і перетворення їх у відділення Національної академії наук. У зв’язку з цим я пропоную мати в структурі НАН України такі відділення наук: механіки, математики та інформатики; фізики і астрономії; наук про Землю; технічних наук; аграрних наук; хімії; біології, медицини та інвайронментології; економіки, філософії і права; літератури, мови та мистецтвознавства; педагогіки і психології.

2. В концепції розвитку наукової сфери необхідно також сформулювати нові принципи фінансування науки. Зокрема передбачити, щоб бюджетні кошти на розвиток фундаментальної науки використовувались із двох джерел, а саме: базового фінансування інститутів і конкурсного (грантового) фінансування учених з Фонду фундаментальних досліджень. Метою Фонду повинно стати запобігання подальшому розпаду наукового потенціалу та надійна підтримка найбільш здібних і перспективних науковців, для чого слід вжити простих і ефективних засобів наукової експертизи.

Мені здається, що в наших умовах досить дотримуватися двох принципів — гласності та орієнтиру на світові стандарти: 1) необхідно подавати проекти
on-line через Інтернет із публікацією короткого змісту на відповідному сайті; 2) обов’язковою вимогою повинна бути наявність у автора проекту хоча б 3–5 статей в журналах з імпакт-фактором (ІФ) не нижче 0,1.

Максимально відверте інформування громадськості через Інтернет про умови, перебіг і результати конкурсів дозволить заохотити до подання проектів широке коло фахівців, включно з молоддю, і підвищить довіру до наукової політики держави, яка є зараз неадекватною інтересам розвитку наукової сфери, що робить кар’єру науковця непривабливою.

Слід відзначити, що зараз в Україні немає жодного журналу з ІФ вище 0,1. Тобто рівень публікацій упав до критично низької позначки. Вимагаючи від авторів мати протягом останніх років опубліковані праці у журналах з ІФ>0,1–0,5, майбутній Фонд зорієнтує не тільки науковців, а й редакторів журналів на підвищення якості публікацій і популяризацію свого видання. Цю вимогу слід підсилювати з року в рік, розпочавши, наприклад, з
ІФ 0,1–0,2, згодом слід переходити до більш високих вимог. Наявність у автора праць, опублікованих у рейтингових виданнях, значною мірою свідчить про рівень його наукової праці, оскільки стаття в цьому випадку повинна витримати досить жорстку фахову експертизу найбільш авторитетних рецензентів, що залучені до роботи в провідних міжнародних журналах. Кількість та якість за ІФ наукових публікацій є, до речі, вирішальним критерієм отримання наукових грантів у Європі й Америці, оскільки підтверджує актуальність напряму і науковий рівень апліканта. Вважаю, що без урахування принципу прозорості і об’єктивної оцінки наукової кваліфікації дослідників гроші Фонду не підуть на підтримку науки, а можуть бути черговий раз «поділені і з’їдені» бюрократичною верхівкою.

3. Пропоную також у бюджетах 2007 та 2008 років передбачити збільшення асигнувань на фундаментальну академічну діяльність удвічі, щоб припинити її подальшу деградацію і забезпечити прискорений розвиток фундаментальної науки. Прикладні й галузеві науки слід перевести із бюджетного на самозабезпечення.

Я прошу Вас, Вікторе Андрійовичу, припинити 15-річні дискусії навколо проблем наукової сфери, її реформування тощо і перейти до радикальних, істотних змін у структурі та функціях академічної науки. Згодом, на мою думку, такі ж зміни слід здійснити і в галузевій науці наших міністерств та відомств, для чого вже тепер Кабінет Міністрів має розпочати підготовку окремого закону України.

Прошу вас розглянути мої пропозиції і прийняти необхідне рішення.

З глибокою повагою

Голова підкомітету Комітету

Верховної Ради України

з питань науки та освіти,

академік НАН України

К.М. Ситник»

Цей лист було надіслано президентові 21 січня 2006 року, а вже 26 січня я одержав відповідь у вигляді резолюції: «Єханурову Ю.І., Патону Б.Є.: Порушені питання вважаю надзвичайно слушними. Прошу розглянути та вжити активних дій, «залучити до співпраці» автора. Ситнику К.М.: До відома». В. Ющенко».

Минуло більш як півроку. Досі я чекаю «активних дій» і мого залучення до співпраці. Таке зневажливе ставлення до доручення президента з боку глибоко шанованих мною Бориса Євгеновича і Юрія Івановича мене здивувало, обурило і образило. Водночас для мене стало також очевидним, що в секретаріаті президента не все гаразд із організацією контролю за виконанням доручень першої особи держави. Оскільки ж фундаментальна наука без держави існувати не може, то за такого порядку речей перспектива НАНУ, яка в першу чергу забезпечує саме розвиток фундаментальної науки, видається досить сумною. Я дуже хотів би, щоб мої роздуми і пропозиції посприяли реальним крокам, спрямованим на забезпечення плідного розвитку потужного інтелектуального надбання України, яким є Національна академія наук. Подальше штучне гальмування змін у науковій діяльності призведе до ще більшого занепаду вітчизняної науки.