Топонімічні замальовки українського села

Вам пощастило народитися у гамірній Хрінівці або в зелено-тихих Реп’яхах? А може ваш найкращий друг із Небелиць, їдучи на роботу до сусідніх Жабокряків, щоденно проїжджає повз Жахнівку чи Бендюгівку? Якщо ваша відповідь «так», значить сам Бог велів вам зайнятись топонімікою — наукою, яка вивчає власні географічні назви, досліджуючи їх походження і написання від первісних значень і до наших днів.

Аби побачити колоритність українського села і зрозуміти, що ми маємо одну з найяскравіших етнопсихологій у світі, не треба мандрувати курними шляхами України з жовто-блакитним компасом в руках. Достатньо розкласти на столі маленьку мапу і уважно подивитися на українські села. З першого погляду різноманітні стягайлівки, гнилиці, кирнасівки, лизогубівки з колибабинцями і кривоносівками вражають емоційністю понять. Можливо, ви навіть подумаєте, що якийсь маленький деміург, граючись, намалював ці дивні імена на мапі. Але товстенні праці топонімістів-буквоїдів свідчать про те, що більшість назв українських населених пунктів беруть свій початок у людських прізвищах і географічних об’єктах. Жодної випадковості. Однак один із дослідників першої половини XX століття, Мирон Кордуба, вивчаючи топонімію Галичини, говорить про те, що є цілий ряд сіл, які випадають із традиційного топонімічного обрамлення: «Подекуди стрічаємо села з доволі дивоглядними назвами, що мають жартівливий або радше, глумливий характер. Граматична форма більшості цих назв вказує, що вони не відносяться до самих сіл, як таких, а лише до їх населення. Збираючи з народних уст топографічні назви, що дійшли до нас із давніх часів, ми переконалися, що населення села дуже часто має якесь жартівливе або глумливе прізвище... Звичайно, такі прізвища вважають за приватну, навіть довірочну справу, їх нерадо переказують чужим людям, боячися помсти... Сюди належать Тулиголови, Товстоголови, Товстобаби, Сторонибаби, Кривотули Старі й Нові, Паликорови, Печихвости, Мочеради, Боброїди, Ракобовти, Жнибороди, Чуперносів, Сновидів, Голодівка.

Людська фантазія, наділена фольклорними образами і певними особливостями світогляду, не могла не виділити рідне село або хутір. Бувало, що дослідники записували й вивчали по п’ять-шість легенд, пов’язаних із назвою того чи іншого населеного пункту. І це зрозуміло, адже жити поряд з гоголівським Вієм чи відьомською Лисою Горою набагато цікавіше, аніж, скажімо, поряд з топонімічно «голою» назвою. Сучасні дослідники, почувши про якусь невеличку, загублену на мапі Галушівку, навряд чи стануть виводити етимологію назви села із гарної тарілочки пухкеньких українських галушок і справжньої глиняної печі, в якій готується ця страва. Натомість вони коротко розкажуть вам про першого поселенця Галушку або (якщо пощастить) навіть про цілу родину Галушок, які згадуються в такому-то році у зв’язку з купівлею десяти волів або двохсот «гиндиків». (До речі, в топоніміці планетарного масштабу вишуканий Босфор, знаменитий Оксфорд і невеликий баварський Оксенфурт приховують в своїй етимології «бичачу» природу і відповідають «бичачому броду», в той час як німецький Швейнфурт веде свою назву від свині і перекладається як «свинячий брід».)

Щодо плазунів і комах на українській мапі, то професор Алла Коваль у своїй праці «Знайомі незнайомці» говорить про те, що в назвах наших сіл «найпопулярнішими серед дрібноти, яка скаче, літає й повзає, виявилися жаби». Ось далеко не повний перелік сіл й селищ, пов’язаних із ними: Жаб’є, Жаботин, Жабокрич, Жабокряки, Жабинці, Жаб’янка, Жабичі, Жабівка, Жаба, Жабкин, Жабокруки. Територія нашої країни мов рясним квітом укрита назвами, подібними до цих.

Колоритною є й Київська область, в якій зосереджена велика кількість різноманітних страхолісь, храпачів, потіївок, тарганів, наливайківок, халеп’їв, кривошиїнців й бендюгівок. Як бачите, жодної асоціації з біленькими хатками, зеленими вишеньками чи жовтогарячими соняшниками, якими так славиться наша земля. І чому б нашим предкам не назвати власні місця осідлості інакше? Звичайно, є в нас і Козачий Гай, і Житні Гори, і Златопіль, і Медвеже Вушко, і Золотий Потік, і Великий Кобелячок, і Польова Лисіївка, і Веселі Чумаки, але таких барвистих назв небагато. Погодьтеся, що вони сприймаються інакше, аніж, скажімо, сумська Черепівка чи хмельницькі Голозубинці. Від назв, подібних до Веселих Чумаків, ви мимоволі починаєте всміхатися.

Не можу не погодитись з російським дослідником Никоновим, який говорить про те, що «...существенна не этимология, которая для населения полностью утрачена, а те живые смысловые ассоциации, которые название вызывает у каждого сегодня. Защитники неприкосновенности всех старых названий не задумываются, что многие названия, кажущиеся священными в силу привычки, тоже рождены бестолковостью и безграмотностью, а новые, приводящие в отчаяние, через полвека станут исторически драгоценными. Нет никакой нужды оберегать все Соплевки…».

...Етимологія назви херсонського селища Велика Лепетиха не менш колоритна, ніж образи, навіяні Веселими Чумаками. Дослідники вважають, що це поселення було засноване французькими емігрантами у 1795 році. Думаю, що ви вже здогадалися, чому село дістало таку непересічну назву. Можна тільки уявити, як якась баба Параска, не розуміючи французької, вимовила оте своє: «А що вони там лепечуть, га?».

Є серед цвіту українських назв і відголосок нині зниклого ремесла воскобійників або воскодавів. На різнокольоровій мапі нашої країни можна знайти не більше п’яти населених пунктів із такою назвою, а розташовані вони у Полтавській, Харківській й Рівненській областях. Дивно, але ці назви якимось незвичайним чином зуміли зберегтися до наших днів, хоча перейменування таки мало відбутися через деякий час після зникнення подібної професії. Топонімісти вважають, що «воскобійниками» називали людей, які виготовляли віск. Наші предки ще в IX—XI століттях торгували з сусідами цим чудовим продуктом. Використовували ж віск для свічок. Оскільки свічок із сала і стеарину в ті часи не було, а про гасові лампи ще навіть не мріяли — віск володів своєрідною монополією на світло. Купували його не всі — лише найзаможніші верстви і, звичайно, церкви та монастирі. Наша «Повість временних літ» була написана при світлі саме такої, виготовленої воскодавом, свічі.

На жаль, сіл із таким глибоким корінням у нас небагато. Радянські часи змінили не тільки сільський побут, але й назви багатьох поселень. Мовознавці зазначають, що чим більше було місто, тим рідше змінювали його назву. А от невеличким селам й хуторцям пощастило менше — деякі з них перейменовували по чотири-п’ять разів. Однотипні трудолюбівки, дружби, комунарівки й правди в якийсь момент заполонили топонімічний ряд українського села. Добре, якщо перекреслювали Безлюдівку, Хабарівку чи Пійло. До речі, за народними переказами, в останньому селі панували Хміль і Чарочка. Пили всі: і загарбники, і вільні кріпаки й частина тамтешніх мешканців. Пропивали все — від коней до земельних наділів.

Роблячи короткий топонімічний екскурс селами України, не можна залишити осторонь і нашу колоритну Одеську область, яка завжди була багатою на яскраві барви повсякденного життя. В її мозаїці знайшлося місце не тільки для хутора Не унивай, Утконосівки, Понятівки й Фараонівки, а навіть для давньоримського поета, автора знаменитих «Метаморфоз» — Публія Овідія Назона, який начебто відбував строк свого заслання у місті, що знаходилося на території сучасного Овідіополя. Ця приємна для України помилка так би і залишилася непоміченою, якби не праця вчених, які встановили, що давньоримський поет у період свого вигнанства мешкав не на території нашої країни, а там, де сьогодні розташований румунський порт Констанца.

Чим вітчизняна топоніміка точно може пишатися, так це великим різноманіттям нечистої сили у своїх назвах. Одних тільки лисих гір в нас стільки, що екскурсійним маршрутом «Відьомський шабаш» ми могли б водити туристів десь із півроку. Тут біси з галасливими відьмами, там — перевертні.

До речі, на Тернопільщині, там де тече річка Серет, є місто з багатьма легендами. Один із етимологічних переказів розповідає саме про Чорта. Вперше Чортків згадується в документах XVI століття. Частина дослідників вважає, що в основі цієї колоритної назви лежить прізвище першого поселенця — селянина Чорного. Друге припущення сягає аж язичницьких часів і пов’язане з дуалістичним світоглядом наших предків. Культ Чорнобога і Білобога... Наші пращури вважали, що за все зло відповідає не хто інший, як Чорнобог. На Західній Україні й досі живі заклинання, пов’язані з особистістю цього темного язичницького бога, володаря всіх нещасть і лихоліть: «Пане круку, пане круку Черна бога старший внуку!». Третє припущення, на відміну від перших двох, набагато простіше і не потребує складних образів і особливого заглиблення у минулі часи. За ним назва міста Чорткова виводиться з розкішної Чортової долини, яка носила цю самобутню назву ще до появи перших поселенців.

...Цієї осені планую відвідати вінницьку Супівку з кримськими П’ятихатками, по дорозі, можливо, заїду й до хмельницьких Сиворогів. А паперові карти й крихітну лупу залишу в себе на столі...

Редакція «Дзеркала тижня» висловлює подяку професору Інституту української мови Желєзняк Ірині Михайлівні за допомогу у підготовці матеріалу.