«Ці руки заслуговують уваги, незалежно від того, кого вони обіймають»?

Згода на інтерв’ю надійшла від 31-річного Макса далеко за північ. І не тому, що цьому «нестандартному» чоловікові бракувало часу відписати мені: просто запропонована мною тема розмови була аж надто делікатною. Хоча під час нашої зустрічі я намагалася не порушувати нічиїх кордонів, уже в середині розмови в Макса вирвалося: «Вікторіє, це гірше, ніж консультація психолога ...». Чому? Річ у тому, що Максим - гей. На сьогодні він пройшов усі стадії камін-ауту (від англ. To come out - вийти, здійснити вихід. Так називають процес добровільного визнання людиною своєї приналежності до сексуальної чи гендерної меншості) і є керівником напряму аутріч-роботи найвідомішого в Україні гей-об’єднання. Мета цього матеріалу - не пропаганда, як, утім, і не осуд одностатевої любові, а бажання показати, що за видимим силуетом кожного з нас стоїть невидима, але від того не менш реальна історія. Інколи якісь глави в ній можна переписати, а інколи золотого пилу її сторінок навіть близьким людям краще не торкатися.

«Коли ти вже приведеш додому дівчину?»

- У 12 - 13 років я почав розуміти, що звертаю увагу на хлопців, а не на дівчат, - каже Макс, із яким ми після тривалих пошуків найбільш підходящого місця для розмови вирішили зустрітися у стінах його офісу. - Я намагався всіляко притлумити це в собі, оскільки виховувався в родині, в якій це вважалося аномальним. Моя мама, як і більшість інших батьків, досі думає, що гомосексуалізм - це хвороба, яка мине з часом.

- Тобто мама знає, що ви гей?

- Так.

- А батько?

- Ні. Я його не травмуватиму. У нього не той стан здоров’я, щоб він знав про мою орієнтацію.

- А як мама дізналася?

- Від мене. Мама для мене - найближча людина. Мені було складно грати перед нею роль гетеросексуала й щоразу придумувати відповіді на запитання: «Коли ти вже приведеш додому дівчину?» Камін-аут перед нею я зробив десь на другому-третьому курсі університету.

- І якою виявилася її реакція?

- Мамі довелося пережити шок. Мені було боляче на неї дивитися. Вона плакала, казала, що це хвороба, запитувала, чому так сталося. У неї досі щодо мене прориваються фрази надії. Вона думає, що моя «хвороба» мине... Взагалі, камін-аут - дуже болісний процес. Він може відбутися тільки тоді, коли ти сам собі готовий зізнатися в тому, що ти гей. Питання про камін-аут видається тривіальним, але більшість геїв воліють про цей момент ніколи не згадувати. Ця тема залишається відкритою тільки для психологів і найближчих людей. Інколи камін-ауту перед батьками взагалі краще не робити, бо можна дуже постраждати як фізично, так і психологічно. Якщо батьки до цього не готові, від них можна почути жахливі речі. Але якщо вони вже здогадуються, то буває й так: «Мамо, я гей» - «Це все, що ти хотів мені сказати?» - «Так ...» - «Тоді вільний. У мене справи». Для гея це happy end: якщо далі починається цькування, просто ламається доля. Мабуть, треба поступово готувати батьків до цього. Як? Батьки досить прогресивні розсилають хлопцям диски з фільмами на гей-тематику, а потім перевіряють їхню реакцію, запитують, як вони ставляться до сюжету, хто винен у ситуації, що склалася, тощо. Є такий фільм «Молитви за Боббі». Я сам дивився його чотири рази.

- Максе, наскільки я зрозуміла, ваш брат теж знає про те, що ви гей. Коли саме він про це довідався, і якою була його реакція?

- Я розповів йому вже під час навчання в університеті. Тоді мені було 21 - 22. Спочатку зависла пауза. Потім була склянка горілки. Потім брат поставив кілька запитань, після чого пішов гуляти. Він досі дуже болісно ставиться до цієї теми. Під час зустрічей ми про це не говоримо. Ми обоє знаємо, що такий факт є. Бажання «виговоритися» виникає у нього лише напідпитку. І тоді видно, як це йому наболіло.

- Наскільки я розумію, є й такі геї, котрі камін-ауту перед близькими не роблять?

- Так, часто батьки навіть помирають, не знаючи, що їхні сини - геї. Але для цього треба вести майстерну гру. Це дуже складно. Це ламає. Адже навіть коли ти комусь збрехав, буцім у тебе є дівчина або дружина, потрібно пам’ятати, що саме й кому ти про неї розповідав. Якщо згодом тебе хтось запитає про неї, а ти почнеш розповідати про Свєту замість Тані, виникнуть проблеми. Проте рано чи пізно в колективу й родичів все одно постає запитання: «Чому ти нас зі своєю подружкою/дружиною не знайомиш?» І тоді єдиний варіант - знайти дівчину, яка погодиться зіграти потрібну роль. Утім, тепер є такі сім’ї, в яких живуть хлопець, дівчина і хлопець хлопця. У мене є такі знайомі. Можливо, я мислю стереотипно, але ніколи не міг зрозуміти, як жінка може собі таке дозволити.

Вроджена чи набута?

Якщо говорити про шкільні роки Максима, то однокласники, звісно, щось «таке» вловлювали в ньому, але далі чуток ситуація не заходила. По-перше, сам хлопець цих чуток не породжував, а по-друге, сексуальних контактів із однокласниками в нього не було. Крім того, Макс чудово навчався. Під час вирішальних домашніх завдань телефон у його домі не замовкав. Тому, коли він закінчив школу із золотою медаллю і вступив до одного з престижних вузів Києва, це нікого не здивувало. Саме там, на університетській лаві, відбулося його перше знайомство з гей-організацією, яка в 2003 році існувала тільки на папері.

Як це сталося? Одного разу Макс прийшов у гуртожиток до свого друга й побачив у того добре відомий сьогодні у вузьких колах гей-журнал, який посприяв тому, що невдовзі хлопець і сам переступив поріг причетного до його видання «дому». До речі, наприкінці червня 2011 року у Верховній Раді було зареєстровано законопроект «Про внесення змін до деяких законодавчих актів (щодо захисту прав дітей на безпечний інфор­маційний простір)», який перед­бачає внесення змін до низки законів, які де-факто дають зелене світло гомосексуалізмові. Автори зазначеного законопроекту пропонують залатати всі пропагандистські «дірки» в днищі нашого законодавчого корабля шляхом впровадження штрафів та позбавлення волі.

Хоч би яка доля судилася цьому законопроекту, факт залишається фактом: в Україні на сьогодні, за неофіційними даними, живе понад один мільйон геїв, лесбійок та бісексуалів. Річне охоплення клієнтів тільки київською гей-організацією, співробітником якої є Макс, становить близько семи тисяч. За рік кількість візитів до неї сягає 20 тисяч. Чому геї та бісексуали туди йдуть? По-перше, щоб отримати соціальну або психологічну консультацію, по-друге, щоб безкоштовно й анонімно за 10 -15 хвилин здати експрес-тест на ВІЛ. Крім того, в цьому громадському центрі проводяться тренінги для аутріч-працівників, реалізуються різні проекти, відбуваються дискусійні зустрічі, групи взаємодопомоги тощо. Насправді це місце є магнітно-резонансним серцем тих, хто таємно чи відкрито, вголос чи пошепки здатний заявити про те, що його нестримно вабить до чоловіків. І чому це відбувається, за великим рахунком, незрозуміло досі. Навіть самим геям пояснити це досить важко.

«Коли ви надіслали мені листа, - каже Максим, - я дуже здивувався, прочитавши вашу фразу: «Мені дуже хочеться почути вас, зрозуміти, чому, як і коли ви стали гомосексуалом». Вона мене трохи різонула. Гей - це не професія. Гей - не той, хто спробував один вид морозива, другий, третій і врешті-решт зрозумів, що любить шоколадне. Це відбувається само собою. У суспільстві досі точаться великі суперечки з приводу того, чим є гомосексуальність - вродженим чи набутим явищем. Я не можу сказати, що стою на першій позиції - чи на другій. Трап­ляються випадки, коли гомосек­суальність є набутим через певні обставини явищем, а буває, що хлопчик із самого дитинства звертає увагу тільки на чоловіків. І говорити про те, що це передається генетично або виникає завдяки вихованню, теж не доводиться. До нас у громадський центр приходить багато геїв, котрі виросли в повних сім’ях. Більше того, в цих сім’ях батько грає роль домінантного самця, і мама інколи навіть боїться піти проти його волі. Єдине, що я знаю напевно: чим більше в суспільства буде ворожості до гомосексуальності, тим більше смертності через суїциди і ВІЛ реєструватиметься в цій сфері. Звісно, я не кажу, що в Україні мають висіти білборди: «Як, ти ще не гей? Тоді ми йдемо до тебе!», але втручатися в цю сферу політикам не слід. До речі, в західних країнах є пов’язані з гей-тематикою білборди дуже гарного змісту. Наприклад, сфотографовані розкриті долоні і написано: «Ці руки заслуговують уваги, незалежно від того, кого вони обіймають».

«Я не гей!»

Хоча Максим потрапив у київську гей-організацію ще 2003 року, соцпрацівником у ній він пропрацював усього два роки. Жити й винаймати житло за 300 гривень було, зрозуміло, неможливо. До речі, якщо в першій половині 2000-х років у Києві налічувалося всього чотири соцпрацівники, завдання яких полягало в тому, щоб поширити презервативи, лубрикант і провести консультацію на двох аутріч-маршрутах, то сьогодні соцпрацівників в організації вже 22. Зрозуміло, спектр надаваних ними послуг став набагато ширшим. Аутрічери працюють у місцях збору або мешкання цільової групи. Таких місць на сьогодні в Києві два - це знаменита «плішинка» на Хрещатику та в літній період - Гідропарк, де завжди можна швидко «зняти» когось. Макс, що пройшов шлях від простого аутрічера до керівника напряму, не з чуток знає, з якими ризиками пов’язана ця робота. «Буває, що чоловік має секс із чоловіками, але дуже не любить, коли його зараховують до геїв, - каже Максим. - Більше того, панічно боїться, що його побачать із нашими аутрічерами. Нормальний варіант розвитку подій який? Це коли аутріч-працівник підходить до потенційного клієнта, відрекомендовується, а той йому каже: «Я не гей. З чого ти взяв? Іди звідси ...» А ненормальний - коли чоловік починає розкидати презервативи, на всю «плішинку» кричати: «Я не гей!!!». Таке теж буває. Зараз я говорю не про ті випадки, коли ми помиляємося. А про ті, коли точно знаємо, з ким, коли й де цей хлопець був, хоча сам він свою приналежність до геїв заперечує. Це означає, що хлопець застряг на певній стадії камін-ауту, що він усе ще не усвідомлює себе геєм. До речі, одна з останніх стадій камін-ауту - це коли чоловік спокійно ставиться до себе, готовий про це розповісти й навіть починає якусь роботу у цьому напрямку. Втім, чоловіки-високопосадовці теж не хочуть, щоб про це знали. Часто вони приходять на «плішинку», але не у варіанті «я прийшов і сиджу», а ніби пробігають повз неї. Дивляться, чи є там щось таке, що на вечір можна забрати до себе додому. Часто цю роботу за них виконують секретарі та водії. Правда, останніми роками такий формат «знайомства» плавно починає відмирати. Інтернет - великий гравець у цьому плані».

Коли файли в голові вже склалися...

Розмовляючи з Максимом, який ріс у релігійній сім’ї і до певного моменту відвідував православні храми, я, звісно, не могла не поставити йому запитання про його теперішні погляди. Як з’ясувалося, коли в Макса остаточно «склалися файли в голові», його стосунки з церквою дуже змінилися. Тепер він вважає, що неправильно ходити туди, де його самого називають неправильним. Поріг улюбленого Михайлівського Золото­верхого собору він не переступав уже півтора року. Втім, яскраво вираженої категоричності в цих питаннях у мого спів­розмовника немає. Як з’ясувалося, багато знайомих Максу геїв не почуваються винними за свою орієн­тацію й продовжують відвідувати православні храми. Більше того, тема «церква і гомосексуалізм» у громадському центрі особливо популярна. Якщо вона виноситься на дискусійний клуб, серед чотирьох-п’яти десятків його учасників можна зустріти не тільки працівників організації та клієнтів, а й священиків різних патріархатів, котрі приходять туди неофіційно. Найчастіше учасників дискусії цікавить відповідь на запитання: «Гомосексуальність - це не гріх?». Судячи з того, що на зустрічах його ставлять знову й знову, однозначної відповіді на нього ті, хто таємно чи явно зараховує себе до геїв, ще не отримали.

Друга половинка

Дивно й незвично у від­повідь на адресоване чоло­вікові запитання про другу половинку почути історію про те, де, коли і як той познайо­мився зі своїм... чоловіком. Ще важче це вимовити словами, які вперто чіпляються за форми гетеросексуальних стосунків. «У геїв і бісексуалів, на відміну від натуралів, секс і почуття до людини, як правило, розділені, - каже Макс. - Ви запитуєте про почуття? Вони виникли, коли я навчався на другому курсі університету. Перший рік навчання у мене був пов’язаний із самоусвідомленням. Київ дав мені можливість бути із самим собою досить відвертим. На другому курсі я зустрів симпатичного хлопця, та, оскільки його не цікавили тривалі відносини, на які завдяки своєму вихованню я був орієнтований, все швидко скінчилося. Потім були нові стосунки, тривалістю близько півроку. Потім з’явився Олексій, із яким ми разом уже вісім років. Він старший за мене на шість років, однак виглядає молодшим.

- А як ви зійшлися, де познайомилися?

- Тепер ми обоє працюємо у громадському центрі, але зустрілися в нічному гей-клубі. Танцювали, всміхалися один одному, потім вийшли поговорити і продовжуємо розмовляти вже вісім років. Це велика рідкість.

- Як ви відрекомендовуєте Олексія іншим?

- Зазвичай я не відре­комендовую його людям, котрі живуть гетеросексуальними стосунками. А в нашому колі всі знають, що в мене є Олексій - моя друга половинка. У нас немає поділу за принципом чоловік-дружина. Сьогодні я можу сказати, що Олексій - мій чоловік, а завтра - що він моя дружина. Це не принципово. Ми з ним намагаємося не приходити в одні компанії, тому що в нас робота спільна, будинок спільний, - періодично намагаємося відпочивати один від одного.

- Ваші близькі знайомі з Олексієм?

- Звісно.

- А як ваша мама спілкується з ним? Тримає дистанцію, ігнорує, взагалі не розмовляє?

- Для мами важливі стосунки зі мною. Вона знає: якщо ставитиметься до Олексія зневажливо, нашим стосункам це дуже зашкодить. Нечасто, але все-таки буває, що мами нормально сприймають гомосексуальність синів. Більше того, мами деяких хлопців навіть ходять із ними в гей-клуби. Навіщо? Щоб подивитися, де і з ким ті тусуються. Є й такі мами, котрі самі люблять погуляти в гей-клубі. Але є, звісно, й зовсім інші історії. Коли хлопця ізолюють або віддають у руки а-ля психотерапевтів, які починають «лікувати» його шокотерапією тощо. Однак жодного факту «виліковування» я, чесно кажучи, не знаю. Після таких подій людина, як правило, іде від батьків, і ніякого контакту з ними у неї вже не буде.

Там, за поворотом...

Відповідаючи на моє запитання про майбутнє, Макс, трохи помовчавши, каже, що в плані сімейного життя йому хочеться законсервувати поточну ситуацію. А якщо брати рівень соціуму, він не бачить сенсу ставити перед собою пролонговану мету. По-перше, тому, що живе в країні, повній парадоксів і несподіванок, а по-друге, якщо він її все-таки поставить, може статися так, що сам виявиться не готовим до побаченого за поворотом... Діти? Дітей Макс із Олексієм не хочуть. Крім того, вони розсудливі люди й розуміють, що закон, який би дозволяв гомосексуальним парам усиновлення дітей, в Україні ніколи не буде прийнято. Єдине, про що насамкінець ще хотілося б сказати: не тільки дивіться на обличчя й сексуальну орієнтацію людей, а й читайте приховану за їхніми силуетами історію.

Я повільно тону в сипучому піску, в бездонній ямі. Як би я хотів заповзти під камінь і заснути там назавжди. Ніхто не розуміє мене і не стане на мій бік...

Фільм «Молитви за Боббі»