НАВЧІМОСЯ СЕБЕ ПОВАЖАТИ

У Кам’янці-Подільському, що зажив на Хмельниччині сумної слави подільського Палермо, одного вересневого дня сталася чергова квартирна крадіжка. Вона нічим не вирізнилася б з ряду інших, якби постраждав не громадянин Японії. Втім, кам’янецькі пінкертони були вражені не переліком украденого — ну що там, справді, якийсь ноутбук і трохи грошей (злодії тягли ще й чемодан, та їх наполохали пильні сусіди), — а поведінкою пограбованого: він вибачався перед усіма за клопоти, яких їм завдав, і найдужче боявся, щоб його не виселили з квартири. Бо на квартиру японець попросився не тому, що його не влаштовували готельні зручності, — навпаки, у древньому Кам’янці, що мріє про славу туристської Мекки, приватні готелі нині дуже й дуже на пристойному рівні. Просто гість із Країни вранішнього сонця хотів пожити життям звичайного українця, заодно вдосконалюючи своє знання російської мови. Адже в Кам’янець його привів науковий інтерес.

Мацумура Такесі — так звати японця — не так цікавила багата на непересічні події історія міста над Смотричем і його надзвичайна мальовничість, як вабила можливість попрацювати у кам’янецьких архівах. Він вивчає реформу Бібікова на Правобережній Україні у 30—40-х роках ХІХ століття, і матеріали цього періоду, що зберігаються в Кам’янці, дають можливість безпосередньо простежити реформування українського села в ті часи, відчути переплетеність історії різних європейських країн. Адже сама ця реформа, керуючись, на перший погляд, суто економічними інтересами — навести лад в інвентаризації поміщицької власності, — насправді була тісно пов’язана з тогочасною політикою та й, власне, спричинена бурхливими подіями початку 30-х років на території Польщі, яка входила тоді до складу Російської імперії. На повстання поляків, що прагнули незалежності, російський царизм зреагував цілком у дусі завойовника: реформа генерал-губернатора Бібікова перевела тисячі шляхтичів, які не мали нічого, крім гонору і прагнення до волі, у стан звичайного селянства. Більшого удару по самолюбству польської дрібної шляхти навряд чи можна було завдати.

Отакі події зацікавили японського вченого з університету Акіта Кеізаіхоука, який вивчає європейську історію. Його ж особа привернула пильну увагу не лише кам’янецьких злодюжок. Українські колеги, почувши про такого рідкісного гостя (справді, не щодня в наших краях з’являється японський дослідник), залучили його до участі в міжнародній науковій конференції «Українська історіографія на межі століть», яка відбулася в жовтні у Кам’янець-Подільському державному педагогічному університеті. Доктор історії Мацумура Такесі навіть виступив перед її учасниками з науковим дослідженням з нашої — української — історії. А ще він протягом досить тривалого перебування на Хмельниччині зустрічався з колегами і студентами не лише в Кам’янці, а й у Хмельницькому. Науковці кафедри історії та країнознавства Технологічного університету Поділля, що міститься в обласному центрі, не могли пройти повз таку можливість поспілкуватися з японським колегою і запросили його на зустріч з колективом кафедри та студентами спеціальності «Міжнародна інформація». Зустріч, схоже, вразила обидві сторони і багато в чому змінила уявлення як українців про Японію, так і японського вченого про Україну.

Природно, що українських викладачів і студентів найдужче цікавила система освіти в сучасній Японії. Адже загальновідомо, що в цій країні — єдиній у світі — вища освіта доступна практично всім. Це, природно, і подається, і сприймається як суперпозитивний факт, але ж як реалізується в житті? Українські студенти були надзвичайно здивовані, дізнавшись, що такого поширеного в нас явища, як «хвостизм», у Японії практично не існує. Але не тому, що японські студенти — суцільні світочі розуму і ходячі взірці сумлінності у навчанні. Секрет в іншому. Виявляється, якщо студент «завалив» іспит, то сплачується штраф. Але платить не він, ледачий студент, а його викладач: мовляв, як навчив, так і маєш. Кому ж хочеться викладати солідну суму з власної кишені? Тим більше що викладачі в Японії — одній із найдорожчих для проживання країн у світі — зовсім не жирують, отримуючи в середньому близько 3 тисяч доларів на місяць. Лише в деяких найпрестижніших університетах їхня зарплата може сягати 10 тисяч доларів. Хоча навчання своїх чад влітає батькам у копієчку: 10, а то й більше тисяч доларів на рік.

Університетів у Японії багато: вони є практично в кожному більш-менш великому місті. Кількість студентів у кожному з них — близько півтори тисячі — як ще донедавна у деяких школах-гігантах наших міст (для порівняння: у Технологічному університеті Поділля навчається 10 тисяч студентів). Університет, у якому працює Мацумура Такесі, має чотири відділення: комп’ютерних технологій, правознавства, економіки та харчових технологій. Японія не випадково попереду всієї планети в технічному прогресі. Там розроблена спеціальна програма зі створення максимально сприятливих умов для стимулювання розвитку комп’ютерних технологій. Вона передбачає державне фінансування, пільгове оподаткування, спеціальні стипендії для студентів — «технарів». Однак, незважаючи на таку серйозну державну підтримку, охочих сушити голови над технічними науками не так уже й багато — крім працездатності, потрібно мати ще й відповідні здібності. Тому найпопулярніші нині в Японії професії — економіста та юриста. Знайома картина, чи не так?

Втім, доцент із Японії звернув увагу на інше. На основі кількамісячних спостережень у нього склалася переконлива думка, що рівень освіти в Україні вищий, ніж у Японії. Його співвітчизники, а молодь особливо, більше зосереджені на собі, своїй історії та культурі і взагалі мало цікавляться навколишнім світом, за винятком хіба що Сполучених Штатів Америки. Українські ж студенти краще орієнтуються в міжнародних подіях, знають світову історію і більше прагнуть до знань. Поза сумнівом, підсумував свої враження пан Мацумура, якщо такі здібні молоді українці працюватимуть на благо своєї держави, то її чекає блискуче майбутнє.