НАУКОВА ПЛАНКА НИЖЧЕ ПЛІНТУСА

Вдячна редакції «ДТ» за те, що газета виявила мужність і надрукувала статті свого кореспондента на тему виборів нових академіків у Національну академію наук України.

Те, що відбувається в українській науці, я сприймаю як особисте горе, оскільки мої уявлення про науку останнім часом категорично не збігаються з процесами на теренах моєї нещасливої Батьківщини.

Мені дуже поталанило в житті — я мала щастя здобути освіту в Московському хіміко-технологічному інституті ім. Д.Менделєєва й закінчити очну аспірантуру на кафедрі хімічної технології пластичних мас, яку очолював академік Василь Володимирович Коршак, батько полімерної хімії в колишньому Радянському Союзі. Саме він винайшов волокно лавсан (назву утворено від перших літер Лабораторії високомолекулярних сполук Академії наук, яку академік тоді очолював). Василь Володимирович описав процеси рівноважної та нерівноважної поліконденсації, широко використовувані тепер у синтезі високомолекулярних сполук, цими методами синтезував термостійкі полімери, що активно застосовуються в авіації та космосі як конструкційні матеріали, створив наукову школу й виховав не один десяток кандидатів та докторів наук. До останнього дня свого життя він активно працював, генерував ідеї, писав статті та книжки. Багато його учнів розробили цілі напрями в полімерній хімії, спираючись на його ідеї. Кількість його публікацій зашкалює за 500. При цьому Василь Володимирович був справжнім російським інтелігентом (з українським корінням). Справжній щирий демократизм, уважність до думки студентів і аспірантів, надзвичайна людяність — такий образ академіка залишився в мене на все життя.

Мені випало щастя спілкуватися і з академіком Н.Семьоновим, який описав хімічну ланцюгову реакцію, і з академіком Петряновим-Соколовим, винахідником протигаза. Спасибі МХТІ ім. Менделєєва, що посилав своїх студентів виконувати курсові та дипломні роботи в серйозні інститути Академії наук СРСР.

Таким чином, особисто в мене сформувалося переконання, що справжній академік: а) відкрив новий напрям у своїй галузі науки; б) цей напрям визнано в усьому світі; в) створив наукову школу, виховав учнів, котрі продовжують і розвивають не лише цей напрям, а й відкривають нові; г) має вражаючий індекс цитування праць у світовій науці.

Який новий напрям в історичній науці відкрив академік НАНУ В.Литвин? Скільки кандидатів і докторів наук він виховав у кріслі голови адміністрації Президента? Чи має він власну наукову школу? Які його статті й монографії є новим словом в історичній науці України? А світу? І як можна балотуватися в академіки НАНУ, маючи за плечима викриття в плагіаті (не в компіляції, а саме в «цільностягнутому» плагіаті, що є незмивною ганьбою для справжнього вченого).

При цьому хочу зазначити, що особисто до пана В.Литвина я не відчуваю антипатії, оскільки ціную його позицію щодо нинішньої адміністрації Президента і вважаю, що він має гідну поваги мужність залишатися головою Верховної Ради, а не горезвісної «більшості». Але що спільного це має з наукою?

Прийнявши В.Литвина в дійсні члени, діючі академіки настільки опустили планку української науки загалом і гуманітарної зокрема, що вона тепер уже на рівні плінтуса. Не дивно, що люди, котрі активно працюють у гуманітарній сфері, залишаючись зі ступенем кандидатів наук часів існування всесоюзного ВАКу, не прагнуть захищати докторські дисертації, оскільки соромно одержувати докторський ступінь від українського ВАКу, очолюваного Героєм України паном Скопенком.

Я думаю, що Д.Табачника не прийняли в членкори лише тому, що нині він не керівник адміністрації Президента й не голова Верховної Ради України. Я читала його докторську дисертацію, яку він надіслав на рецензію в Києво-Могилянську академію кілька років тому. Наскільки пам’ятаю, тодішній завкафедрою політології цього шанованого закладу відмовився писати рецензію на цей компілятивний до непристойності твір, що складався з загальників. Але пан Табачник захистив докторську, видав кілька монографій, у стилі яких прозирає робота «літературних негрів», і уявив себе вже «в дамках». Інколи мені здається, що названі вище добродії, можновладці, у певний момент самі щиро починають вірити, що вони справжні вчені.

Отакий «обман зору» трапляється нині в нашій державі. Як засвідчили останні вибори в академію, не лише в претендентів у членкори й академіки, а й у дійсних академіків нашої нещасної НАНУ.

І на завершення хочу зазначити: дуже дивно, що доктор юридичних наук В.Медведчук не подав заяву на балотування у членкори. Його точно прийняли б, хоча його докторську дисертацію в бібліотеці НАНУ ім. Вернадського на руки не видають, напевно, вона має гриф «ДСК» чи «Цілком таємно». Та чи є вона там узагалі?

P. S. Дисертацію на здобуття звання кандидата хімічних наук захистила в лютому 1985 р. у Москві.