Наукова інтеграція: парадокс буриданового осла

У своєму пошуку прикладу для наслідування - чи то Схід, чи то Захід - Україна нагадує буриданового осла. Один з інтерпретаторів цього філософського парадокса (сформульованого, до речі, не французьким філософом Жаном Буриданом, а Аристоте­лем), Готфрід Лейбніц, виходячи з розробленої ним концепції монад, стверджував, що буриданів осел, вибираючи з двох абсолютно однакових і рівновіддалених джерел поживи (копиць сіна, галявин) неминуче помре, незважаючи на те, що від початку має властивості прагнення і сприйняття. Але сам Буридан, розмірковуючи на подібну тематику, вважав, що людина, поставши перед вибором, все-таки може ухвалити раціональне рішення. При цьому Буридан обстоював позицію морального детермінізму і вважав, що людина повинна обирати більше добро.

Ситуація з Україною може стати експериментальним доказом того, хто ж був правий - Жан Буридан чи Готфрід Лейбніц. Спробуємо спрогнозувати вирішення цього парадокса на прикладі аналізу міжнародного науково-технічного співробітництва України.

Оскільки наука як сфера діяльності, загалом кажучи, не має меж, то вже в радянські часи вчені України, нарівні з ученими інших республік, брали участь у розробці світових наукових проблем, публікували результати своїх досліджень у міжнародних наукових журналах, брали участь у міжнародних наукових конференціях.

Відтоді багато чого змінилося в організації самої наукової діяльності в Європі, і відповідно вчені України в плані міжнародного наукового співробітництва також опановують нові організаційні форми спільних досліджень. Однією з найвідоміших європейських форм кооперації досліджень за пріоритетними напрямами є так звані рамкові програми з досліджень. На даний час виконується сьома Рамкова програма (РП7). Вчені України брали участь, без будь-якої системи, в коопераційних європейських дослідженнях починаючи з перших рамкових програм. Певна організаційна структура залучення вчених України до виконання коопераційних проектів з’яви­лася тільки в період виконання РП6, коли в Україні за підтримки Європейської комісії з’явився Національний інформаційний пункт, що сприяє участі українських учених у рамкових програмах.

Тут традиції обмежуються суто дослідницькою коопера­цією. Водночас для повноцінного функціонування наукового потенціалу будь-якої країни необхідна орієнтація тематики досліджень на пріоритетні напрями технологічного розвитку. При­родно, що в цьому зв’язку наукова система України, яка перебуває у стані майже повного відключення від виробничих проблем усередині країни, може бути поглинута виробничо орієнтованими науковими системами країн-партнерів. Небезпека такого повороту підтверджується даними статистики. На тлі значного зниження питомої ваги виконаних наукових та науково-технічних робіт у ВВП з 1,36% в 1996 р. до 0,90% в 2010 р. спостерігається також істотне зростання частки коштів іноземних інвесторів до загальної суми витрат на інноваційну діяльність з 7,6% в 2000 р. до 30% в 2010 р. А якщо врахувати, що кошти на наукові та науково-технічні роботи у розглянутий період більш ніж наполовину витрачено на розробки, то можна з високою часткою упевненості вважати, що іноземні інвестори вкладали кошти в результати, практично готові для впровадження у виробництво.

Наведені факти свідчать про інтерес зарубіжних партнерів до результатів української науки та відповідності рівня вітчизняних учених технологічному розвитку виробництва. Очевидно, що для підвищення ефективності вітчизняної науки та реальної інтеграції наукової системи в загальноєвропейський науковий простір необхідно зрозуміти та адаптувати до наших умов європейську організаційну систему управління науковою діяльністю. А це насамперед організаційна система сприяння дослідженням за проектами РП7.

Зазначена організаційна система базується на мережі так званих контактних пунктів. Така мережа почала формуватися в Україні з ініціативи Національної академії наук України на основі її інститутів у 2002 році. 2003 року, з появою Національного інформаційного пункту (НІП) у рамках МОН України, діяльність академічних контактних пунктів почала набувати характеру планової взаємодії з Генеральним директоратом з питань досліджень Європейської комісії.

Маємо із задоволенням констатувати, що в останні роки процес включення України в систему діяльності РП7 набув обопільного характеру. З боку України з’явився указ президента України, що визначає входження України в Рамкову програму на правах асоційованого учасника та створення в Україні розвиненої системи контактних пунктів. З боку Євро­пейської комісії було відкрито проект JSO-ERA, в рамках якого в Україні почав працювати спільний офіс підтримки інтеграції України в дослідницький простір ЄС, коман­да якого сформована з компетентних європейських і віт­чизняних експертів. До речі, те, що в офісі на постійній основі працює змішана команда, в складі якої і зарубіжні, і вітчизняні експерти, відрізняє даний проект від багатьох інших європейських проектів, де постійний склад формується в основному із зарубіжних експертів. Завдяки тісній співпраці закордонних і вітчизняних експертів вдалося уникнути начотництва, характерного для такого типу проектів, і дало закордонним експертам змогу швидше й краще зрозуміти специфіку наукової системи України.

За час дворічної діяльності, офіс, спільно з НДП та за підтримки Національної академії наук, Міністерства освіти і науки, молоді та спорту, Державного агентства з науки, інновацій та інформатизації, а також інших органів виконавчої влади України, провів десятки семінарів і тренінгів для організаторів міжнародної науково-технічної діяльності, на його базі надано сотні консультацій ученим України, зацікавленим у налагодженні та розширенні контактів із зарубіжними колегами. У кількох регіонах створено представництва офісу. Завдяки ініціативній діяльності НАНУ, Держінформнауки, Національ­ного космічного агентства ряд тематичних і регіональних контакт­них пунктів набули офіційного статусу і включилися в консультативну діяльність.

Все це дозволило підвищити активність участі українських учених у проектах Рамкової програми. Якщо в РП6 (2002-2006) українські вчені брали участь у 89 успішних проектах і отримали від Європейської комісії 6,84 млн. євро, то за попередніми результатом РП7 (2007-2013) на кінець 2010 р. ЄК відібрала для фінансування 148 проектів, в яких брали участь українські вчені, із сумарним бюджетом для української сторони 11,7 млн. євро. Крім того, в результаті таких конкурсів, як ERA-WIDE, де, згідно з положенням, координаторами повинні бути країни - партнери ЄС, збільшилася кількість проектів, в яких координатором є українська сторона.

Звичайно ж, результати участі науковців України в проектах РП7 можуть бути набагато вищими, але головне, що інституційна система підтримки міжнародної співпраці українських учених на основі проектів РП7 практично сформована. Про це свідчить те, що тематичні та регіональні контактні пункти набули офіційного статусу і включилися в консультаційну діяльність. Тепер необхідно вдосконалити нормативну базу такої співпраці, чітко визначити відомчу відповідальність за розвиток відповідної інституційної структури.

На жаль, актуальність для України створення розгалуженої системи допомоги в пошуку партнерів, масованого інформування, проведення індивідуальних консультацій, реальної допомоги у підготовці пропозицій усе ще не усвідомлена деякими відомствами, які мали б у першу чергу бути зацікавлені в розширенні взаємодії з Європою у сфері науки і технологій.

Слід також пам’ятати, що сліпе копіювання організаційних і структурних принципів Заходу не є ефективним шляхом досягнення мети. Треба, наприклад, мати на увазі, що пріоритети досліджень у ЄС поступово змінюються. Якщо проаналізувати зміни в частках фінансування пріоритетів від РП1 до РП6, то можна констатувати таке.

Частка коштів, які виділяються на міжнародну кооперацію (проекти INCO), досягла максимуму в РП4, а далі поступово знижується.

Частка коштів, які виділяються на тренінги та забезпечення мобільності, досить інтенсивно зростає.

Частка коштів, які виділяються на соціально-економічні дослідження, що з’явилися у пріоритетах з РП3, теж помітно зростає.

Частка коштів, які виділяються на дослідження якості їжі та підтримку МСП (з РП5) теж має тенденцію до зростання.

А от частка коштів, які виділяються на науки про життя, починаю­чи з РП5, поступово знижується.

Якщо частка коштів, які виділяються на інформаційні та комунікаційні технології, в РП2 досягала мало не 50%, то в РП6 цей показник не сягає і 20%.

Частка коштів, які виділяються на аеронавтику, космос і транспорт, потроху зростає.

А от частка коштів, які виділяються на промислові технології, матеріали і, хай як дивно, на проблеми навколишнього середо­вища, зменшується. При­чому на проблеми навколишнього середо­вища досить помітно.

Цікаво, що частка коштів, які виділяються на проблеми енергетики, в РП1 становила 50%, а в РП6 - уже лише близько 10%.

І нарешті можна бачити: якщо в РП1 було всього п’ять пріоритетів, то в РП6 їх уже стало 13.

Ці дані дозволяють краще зрозуміти європейську політику коопераційних досліджень і зосередити увагу на проектах за тими пріоритетами, які становлять для ЄС найбільший інте­рес саме в цей час, що може істотно підвищити кількість профінансованих заявок українських учених.

Одночасно не варто ідеалізувати науково-технологічну політику ЄС. Не все так гладко в Європі з виконанням їхніх власних намірів і планів. Так, на­приклад, у 2000 році ЄС поставив завдання досягти до 2010 року рівня фінансування науки в 3% від сукупного ВВП. У 2009 році цей показник становив усього 1,9%, тоді як у 2000 році - 1,85%. Новий термін досягнення тривідсоткового рівня фінансування
науки - 2020 рік. При цьому визначено й механізми, які передбачається використовувати для досягнення мети. Ці механізми, за нинішньої державної науково-технологічної політики, навряд чи можуть бути реалізовані в Україні. Так, наприклад, передбачається, що плановане зростання фінансування науки дасть змогу ство­­ри­ти в європейській економіці 3,7 млн. нових робочих місць. Однак при цьому чисельність
наукових кадрів повинна збільшитися на мільйон. В Україні ми бачимо подальше зниження кількості зайнятих у науці та науковому обслуговуванні, і цілеспрямованих дій для того, щоб хоча б зупинити цей процес, поки що не спостерігається. За даними Держ­ком­ста­ту України, динаміка питомої ваги дослідників на 10000 економічно активного населення така: 1995 р. - 57,8 чол.; 2000 р. - 39,1 чол.; 2005 р. - 38,3 чол.; 2008 р. - 34,5 чол.; 2009 р. - 34,4 чол. Зважаючи на реальне зниження кількості економічно активного населення, ця картина стає ще сумнішою.

На жаль, адаптація науково-технічної політики України до європейських принципів планується нами за напрямами, які в Європі в минулому десятилітті, за їхнім власним визнанням, не дозволили їм досягти бажаного. Навряд чи така адаптація сприятиме ефективній інтеграції наукової системи України в європейський дослідницький простір.

Зі сказаного вище випливає, що парадокс буриданового осла для наукової системи України продовжує залишатися невирішеним. Звичайно, свого часу Жан Буридан допускав, що вибір може бути вповільнений оцінкою результатів варіантів вибору. Але зволікати з такою оцінкою небезпечно. І, головне, треба намагатися робити цю оцінку орієнтуючись на національні інтереси України. Які теж хотілося б окреслити більш чітко.