Гроші чи інтелект?

Коли хочуть відзначити високий соціяльний статус науки, часто посилаються на Рональда Рейгана, який начебто казав: "Ми багато коштів вкладаємо в науку не тому, що заможні, а, навпаки, ми заможні саме тому, що вкладаємо багато коштів у науку".

Я вирішив уточнити, де, коли і з якого приводу Рейган це сказав. Посилання такого знайти не вдалося, зате надибав багато фактів, що свідчать про справді дбайливе ставлення влади США не просто до науки, а саме до вчених. Це ставлення характеризується рівнем заробітної плати тих, хто працює у сфері науки і освіти. Усім відомо, що в останні роки відсоток ВВП, який виділяють на науку в США, майже вдесятеро більший, ніж в Україні. Але не всі знають, що середня заробітна плата у сфері науки в США в 1,67 разу більша, ніж у середньому в усьому народному господарстві країни.

Пам'ятаючи, що й на найвищому рівні в нас журяться, що не вдається підняти заробітну плату народним депутатам Верховної Ради й державним службовцям міністерств і відомств до такого рівня, щоб їм не треба було дбати про підробіток де-інде, я вирішив подивитися, як цю проблему розв'язують у США. Виявилося, що в конгресменів у США заробітна плата становить 175 тис. дол. на рік, тоді як зарплата керівників сотні найпрестижніших університетів США - близько 500 тис. дол. на рік. Це, до речі, при тому, що в одній спільній публікації лавреатів Нобелівської премії з економіки Ангуса Дітона і Даніеля Канемана на основі анкетного опитування 400 тисяч американців було встановлено, що громадянину США для повного задоволення своїх потреб достатньо отримувати за рік 75 тис. дол.

Це спонукало мене докладніше вивчити питання фінансової підтримки науковців в Україні, порівняно з фінансовою підтримкою науково-технічної сфери за кордоном. Виявилося, що в багатьох країнах середня заробітна плата в науці перевищує заробітну плату в середньому по народному господарству країн: у Франції - в 1,58 разу, в Японії - в 1,63, у Великій Британії - в 1,65, у Канаді - в 2,24, в Аргентині - в 3,31, в Китаї - в 3,47, в Індії - у 8,73 разу.

В Україні, як відомо, заробітна плата в бюджетній сфері визначається тарифною сіткою, основою якої є дані про прожитковий мінімум. Нині ця цифра становить близько 2 тис. грн на місяць. Для народного депутата законодавчо встановлено тарифний коефіцієнт 10. Це означає, що заробітна плата народного депутата становить нині близько 20 тис. грн. Для спікера парламенту встановлено коефіцієнт 12. Найвищий коефіцієнт тарифної сітки для керівника НДІ або університету - 4,51. Тобто найвищий оклад у науково-освітній сфері України трохи більше ніж 9 тис. грн. Що ж до сфери державної служби, то там ситуація ще цікавіша.

Відповідно до тарифної сітки, оклад державного службовця першого (вищого) рангу визначається тарифним коефіцієнтом 6,81. Але база тарифної сітки для працівників державної служби законодавчо становить не один, а два прожиткові мінімуми. Тобто його заробітна плата - трохи більше ніж 27 тис. грн, тоді як у спікера парламенту України вона становить 24 тис. грн. Принаймні балансу тут, за допомогою законодавчої маніпуляції, дотримано.

Та якщо ми справді прагнемо бути ближчими до Європи, то, можливо, варто було б якось забезпечити баланс заробітних плат в адміністративній і науковій сферах і в Україні? Якщо згадати 1970-ті роки, то оклад директора академічного інституту був 550 рублів, а оклад республіканського міністра і першого секретаря обкому КПРС - 450 рублів. До речі, тоді й середня заробітна плата у сфері науки була в 1,4 разу вищою, ніж середня зарплата по народному господарству всієї країни, і в 1,2 разу вищою, ніж в адміністративній сфері. Можливо, саме завдяки такому, як у Європі й США, балансу заробітних плат ми й технологічним рівнем не поступалися США, а тим більше Європі? І це означало, що верховна влада тоді більше цінувала вчених, а не тих, у кого в руках адміністративні й політичні віжки. Це й було запорукою того, що з'являлися Корольови в ракетно-космічній галузі, Глушкови - у сфері інформаційних технологій, Боголюбови - в ядерній фізиці. Наука забезпечувала пріоритет у світі в найважливіших технологічних напрямах. На жаль, коли до 1980 року ціна на нафту за десятиліття зросла більше ніж у 10 разів, та ж таки верховна влада подумала, що гроші можуть замінити інтелект і, як відомо, прикро помилилася.

Якщо послухати нинішні дискусії, то нинішню владу турбує здебільшого те, які головні показники KPI (Key Performance Indicators) знайти, щоб забезпечити максимальну фінансову й функціональну ефективність відомств і департаментів загалом, усіх їхніх підрозділів і кожного службовця зокрема. Але досі влада ще не усвідомила, що за такого співвідношення заробітних плат у науці й адміністративній сфері бажаних показників не досягнеш хоч при яких "ключових показниках ефективности". Коли держслужбовець першого рангу має оклад утричі більший, ніж у керівника академічного інституту, про яку перевагу перед Європою може йтися?

До наших досягнень включають наявність численних офісів навколо Кабінету Міністрів, функція яких середньостатистичному громадянину України геть незрозуміла, а громадянам трохи вище середньостатистичного рівня здається ще й шкідливою. Ще одним досягненням вважається затверджена Положенням про застосування стимулюючих виплат державним службовцям щомісячна надбавка за виконання особливо важливої роботи для фахівців із питань реформ (Постанова Кабінету Міністрів України №15 від 18 січня 2017 р.). На 2019 рік ця надбавка для різних категорій держслужбовців становила від 30 до 40 тис. грн на місяць. При цьому в штатному розписі держслужби запроваджується категорія фахівців з питань реформ, яких приймають на відповідну посаду за конкурсом, але, як усім, звісно, зрозуміло, вони не мають ні позитивного досвіду реформування будь-чого в Україні, ні глибокого знання про реформи за кордоном.

Можливо, описана вище ситуація владналася б сама собою, якби можновладці звернули увагу на чіткий розподіл функцій між Верховною Радою і Кабінетом Міністрів у Конституції України. Функція Верховної Ради - формувати державну політику, зокрема й у сфері науки та технологій, а функція Кабінету Міністрів - займатися реалізацією цієї політики. Нині фактично і формує державну політику, і реалізує її Кабінет Міністрів України. У п. 5 ст. 85 Конституції України сказано, що до повноважень Верховної Ради належить визначення основ внутрішньої і зовнішньої політики. А в ст. 42 Закону України "Про науку і науково-технічну діяльність" записано, що повноваженнями центрального органу виконавчої влади у сфері наукової і науково-технічної діяльности є забезпечення формування та реалізації державної політики у сфері наукової і науково-технічної діяльности, зокрема розробка засад наукового і науково-технічного розвитку України. Складається враження, що Верховна Рада в питаннях визначення засад політики у сфері наукової і науково-технічної діяльности залишається десь збоку. Все тут робить центральний орган виконавчої влади, в цьому випадку Міністерство освіти і науки, - формує державну політику й реалізує її. А хто ж запланує таку державну політику, якої сам не зможе виконати? І ми неодноразово спостерігаємо, як міністерства розробляють стратегії, а потім самі ж готують плани реалізації.

Небезпека для держави криється в тому, що стратегії розробляються на 10 і більше років, а частоту змінюваности кадрів у державній службі, як часто стверджують, бажано підвищити. От і виходить, що спочатку офіційні "фахівці з реформ" вигадують стратегії, які, м'яко кажучи, не дуже добре сприймаються наукою, потім швиденько верстають план реалізації, який неможливо не виконати, а потім приходить "нова команда" і має вдавати, що все добре. А для держави все це дуже погано.

Розробляти стратегії мають учені. Саме вчені здатні скласти плани реалізації із залученням представників бізнесу та влади, і наукові установи можуть і повинні супроводжувати виконання цих планів, вчасно реагувати на зміни, що виникають. І це було б для держави добре. Але для того щоб це реалізувати, слід принципово змінити співвідношення заробітних плат в адміністративній і науково-технічній сферах, орієнтуючись на досвід розвинених країн.