Муляжі цінніші за артефакти?

Сорок років тому, коли дайвери називалися просто підводниками, група запорізьких ентузіастів об’єдналася в Експедицію підводних археологічних робіт (ЕПАР). Очолив команду Георгій Шаповалов — нині професор, доктор історичних наук, директор обласного краєзнавчого музею. Основна мета експедиції визначалася пошуком історичних об’єктів, які спочивають у Дніпрі. В тому, що на дні річки їх є безліч, гідроархеологи переконалися навіч, виявивши й піднявши на поверхню предмети озброєння, корабельної оснастки двох-трьохсотлітньої давнини. Згодом ці цінні артефакти стали музейними експонатами.

Епарівцям удалося знайти і цілі судна, проте про їх підйом тоді не йшлося. Проблема полягала не тільки у браку технології й досвіду виконання таких робіт. Набагато більшу складність становило подальше зберігання експонатів, які потребують консервації й реставрації. Воно передбачало, крім певної кваліфікації, ще й серйозні матеріальні витрати, що для аматорів було, на жаль, непосильним завданням.

Першою серйозною удачею гідроархеологів став підйом із дна Дніпра стародавнього судна першої половини XVIII століття, побудованого на кшталт козацької чайки. Цю роботу виконали 13 листопада 1999 року завдяки фінансовій підтримці народного депутата Олексія Кучеренка. До­поміг і Запорізький алюмінієвий комбінат, виділивши кошти на будівництво спеціального ангара для зберігання, консервації й реставрації корабля.

А поряд із цим перед ученими постало нове завдання. Під час підготовки підйому чайки вони виявили добре збережений корпус іншого корабля — бригантини часів Першої російсько-турецької війни 1735—1739 р. Але підняти корабель тоді попросту було неможливо. Здійснити задумане вдалося лише п’ять років по тому —
6 лис­топада 2004 р. у рамках реалізації проекту «Запорізька бригантина». І знову всі витрати взяли на себе спонсори — російський музикант Андрій Макаревич і вітчизняна корпорація «Інтерпайп». Щоправ­да, радість від воістину безцінної знахідки була трохи затьмарена тим, що в бригантини не було корми. І все ж напружені пошуки протягом двох років не минули марно — основний фрагмент корми, який дозволяє відновити корабель у первинному вигляді, гідроархеологи знайшли в кількох кілометрах. Залишалося підняти його на сушу.

Виконанням цього завдання вирішили ознаменувати відкриття сорокового археологічного сезону. На щастя, й цього разу знайшлися небайдужі до нашої історії спонсори — торговельна марка «Хортиця». І ось минулого вівторка вчені спільно і фахівцями п’ятого загону гідротехнічних робіт успішно підняли фрагмент судна з дна річки.

На цій мажорній ноті можна було б закінчити розповідь, порадувавшись ще одній удачі вчених, яка дає можливість розширити межі знань про наше минуле. Але, хоч як дивно, далеко не всі схильні позитивно розцінювати зусилля подвижників. Ще більш дивно, що серед цих «далеко не всіх» — чиновники, які з обов’язку служби мають піклуватися про долю історичної спадщини.

— Підняти фрагмент корми ми планували ще в березні, — розповідає В.Нефьодов. — Проте нам довелося понад місяць, замість призначених за законом двох тижнів, чекати дозволу від Міністерства культури, вже маючи відкритий лист Ін­ституту археології НАН України. А коли все було готове до підйому, надійшов лист від генерального директора Національного заповідника «Хортиця» Костянтина Сушка з посиланням на те, що заповідник не має коштів на транспортування й попередню консервацію стародавніх суден і їх фрагментів, і з проханням «негайно, до з’ясування фінансових можливостей, зупинити акцію з підйому». Але ж виконання цього розпорядження може призвести до неминучої втрати історичного об’єкта.

— Ситуація нагадує часи, коли з райкому партії надходили циркуляри, що встановлюють тер­міни посівної або збиральної, — каже Г.Шаповалов. — Пробачите, але це ж цілковита нісенітниця, якщо ентузіасти з допомогою меценатів відкривають і передають державі безцінні історичні пам’ят­ки, а музей від них відмовляється, посилаючись на фінансові труднощі. А кошти на встановлення в заповіднику яйцеподібної гранітної брили, названої пам’ятни­ком писанці, знаходяться. Створювати муляжі — це ж набагато простіше й більш наочно, ніж турбуватися про збереження історичних раритетів. І цей приклад, на жаль, непоодинокий. Із тієї ж «опери» — спорудження на території хортицького заповідника так званого історико-культурного комплексу «Запорозька Січ». На його будівництво вже витратили приблизно 12 млн. грн., а для завершення, кажуть, потрібно ще майже стільки ж. І це при тому, що робота археологів переконливо доводить: відкриття, консервація, реставрація й наступна музеєфікація справжніх історичних пам’яток має стати пріоритетом розвитку заповідника.

Можливо, згодом так воно й буде. А поки що, на жаль, нічим заперечити іронічне зауваження бізнесмена-мецената, власника торговельної марки «Хортиця» Євгена Черняка: «Можна тільки уявити, яким би міг стати заповідник, коли б острів був у країні, де чиновники люблять свою батьківщину».