Міра занепаду?

Один кюрі, один ньютон, один ампер, один... Вдячні вчені іменами своїх колег — великих першовідкривачів — розмітили дорогу до знання. Теорія Ейнштейна, ряди Фур’є, формула Остроградського... Ось тільки наукові адміністратори, від одного розчерку пера яких у нас інколи залежить доля цілих інститутів або галузей промисловості, зовсім обійдені увагою колег. Щоб виправити ситуацію, пропоную уважніше придивитися, що накоїли ті, хто стояв біля адміністративного керма української науки, та що вони внесли в її розвиток. Можливо, нам удасться на цьому бюрократичному небокраї побачити свої сузір’я, вивести певні формули, а якщо пощастить, то й створити нову одиницю для вимірювання результатів адміністративної запопадливості.

Першою людиною, яка почала створювати систему управління наукою в незалежній Україні, був професор Сергій Рябченко. За свідченнями колег, дуже чесна людина, чудовий фізик-експериментатор. До того ж із появою паростків демократії у ньому прокинувся політик. Незабаром він став одним із найяскравіших трибунів Верховної Ради СРСР у завершальний період її існування, який, мабуть, найбільше всім запам’ятався. Згодом Сергій Михайлович повернувся в Україну і тут спробував застосувати свій досвід. Ось як він оцінює зроблене в той час:

— Ми провели закон про державну науково-технічну політику, базові закони про охорону інтелектуальної власності, першими на теренах СРСР створили Патентне відомство та Фонд фундаментальних досліджень. Росіяни в той час навіть приїздили до нас «вивчати досвід». Потім організували Інноваційний фонд, якого тоді не існувало ніде. До нього надходили невеликі збори від підприємств, власне, «амортизаційні відрахування» на моральне старіння технологій, які спрямовувалися на розвиток інноваційних проектів і на підтримку прикладних досліджень загальногалузевого значення. Створили систему грантів, структурованих за науково-технологічними програмами, керовану науковою громадськістю. Грошей було обмаль, але система не дала померти українській науці в найтяжчі часи і певною мірою стримувала потік еміграції вчених. Тоді ж було створено Національну раду з науки і технологій під керівництвом академіка Миколи Находкіна — структуру громадянського суспільства, яка керувала розвитком науки через проблемні ради, що контролювали розподіл і виконання грантів. Було здійснено атестацію галузевої науки.

Коли я очолював ДКНТ — Державний комітет з науки і технологій, ми щорічно «вибивали» в уряду приблизно по мільйону доларів на централізовану передплату закордонної наукової періодики. Зарубіжна наукова література, хай в обмеженому масштабі, але надходила в Україну. Питання розподілу її між інститутами готувалося Центральною науковою бібліотекою ім. Вернадського і вирішувалося Національною науковою радою, тобто науковою громадськістю. У такий спосіб було зроблено надзвичайно важливі кроки для проведення в Україні реформи науково-технічної галузі в напрямі її демократизації та підвищення ефективності.

Окрім того, ми налагодили міжнародне науково-технічне співробітництво як усередині СНД, так і з далеким зарубіжжям. Першим актом СНД, підписаним у Ташкенті, був Договір про науково-технічне співробітництво, підготовлений з нашої ініціативи ще перед біловезьким рішенням президентів Росії, України та Білорусі. Тоді ж розпочалися контакти ДКНТ України з науковою радою НАТО. Ми зрозуміли, що ця організація — не є виключно оборонна і в неї є дуже важливий напрям — культура, наука, гуманітарні відносини. Тож коли на рівні Міністерства закордонних справ і Міністерства оборони почали налагоджувати контакти з НАТО, у нас уже були стійкі зв’язки з його науковим комітетом.

— Сергію Михайловичу, ви кілька разів підкреслили «ми зробили». Чи можете розшифрувати, кого маєте на увазі під словом «ми»?

— На посаду голови комітету мене запросив прем’єр-міністр В.Фокін. Коли вийшла постанова Кабміну про створення комітету, не було ні співробітників, ні приміщення, ні печатки — нічого. Перший наказ про зарахування на роботу я писав на підвіконні. Мені вдалося зібрати в Держкомітеті людей, здатних формувати й реалізовувати державну науково-технічну політику.

Мені вдалося добитися розуміння В.Фокіним необхідності ліквідації структури, що «управляла наукою» у Кабміні (а там є структури, які «опікують» кожне міністерство чи держкомітет), і на два роки, поки черговий прем’єр не відтворив цю структуру, ми були врятовані від диктату бюрократів старої закваски. Це були найбільш плідні роки для реформування науково-технічної галузі. Сотні (а може, й тисячі) людей залучалися до управління й організації науки в молодій українській державі. Нині я зустрічаю їх у всіх містах України, навіть за кордоном під час наукових відряджень. Вони згадують той період піднесення й надії, коли демократичні реформи науково-технічної галузі спостерігалися щодня. Якби цей шлях було продовжено, ми б нині досягли становища, гідного країн, які вступають до Європейського Союзу...

Про те, що мене зняли з посади, довідався... з газет. Я пішов на засідання, не знаючи, що підписано указ Президента про це. Тобто зі мною повелися по-хамському.

— Ви були дуже нетиповим міністром — за кордон їздили лише коштом сторони, яка запрошує, або навіть власним коштом...

— Я, здається, лише один раз їздив державним коштом, перебуваючи у складі свити Леоніда Кравчука в Ізраїлі. Зате брав участь у Лісабонській нараді, яка виправдала ставлення Європи до країн СНД після розпаду СРСР, брав участь в інсталяційній нараді ІНТАС, бував на засіданнях наукового комітету НАТО, в Національному науковому фонді США, у ЦЕРН, і не без користі для України. До речі, хотів би добрим словом згадати прем’єра Вітольда Фокіна. Він намагався здійснювати потрібні реформи і забезпечити розвиток у незалежній Україні. Найтяжчий період розпочався, коли черговий прем’єр одержав від Верховної Ради право на декрети, які заміняють закони. Що тоді накрутили — згадати страшно, адже декрети були безграмотні. Фінансова криза, відродження командно-адміністративної системи і вкрай тяжке становище України значною мірою були породжені саме цим.

Коли ж корупційно-кланова система прийшла до влади, вона почала послідовно знищувати попередні реформаторські досягнення. Науковій галузі замість проблемно-цільового фінансування грантів було нав’язано так зване адресне фінансування. Тобто тепер кошти спрямовуються «адресно», на прізвище, краще знайоме тому, хто розподіляє. Це фактично корупційний принцип. Державної політики в науково-технічній сфері сьогодні немає, а популістський закон «про наукові пенсії» не може її замінити. Якщо державна науково-технічна політика полягає лише в тому, щоб дати колишнім науковцям відносно непогану пенсію, то це найгірша політика для України, її майбутнього, її конкурентоспроможності.

— Наскільки ефективна політика в галузі науки, яку нині проводить МОН?

— У межах такої країни, як Україна, включення науки в МОН у статусі департаменту абсолютно невиправдане. У Міністерства освіти є свої важливі соціальні й економічні завдання, його сфера діяльності надзвичайно широка. Наука там за обсягом витрат становить невелику частину. А завдання науки в сучасній державі — не лише культосвітні. Вона має бути каталізатором економіки, рушійною силою розвитку суспільства. Тож якщо вже поєднувати науку з чимось, то краще зробити так, як у Росії, — створити Міністерство наукової і промислової політики.

— Українська наука після вашого звільнення бачила різних керівників, і кожен із них пропонував своє рішення проблеми. Що ви можете сказати про їхню діяльність?

— Я не хотів би торкатися персоналій. Тут річ у загальній системі, у політиці українських урядів, а не в особистостях. Під час роботи уряду Віктора Ющенка, коли департамент науки МОН очолив Ярослав Яцків, позначилася тенденція до відродження зусиль із формування й реалізації стратегії розвитку, було помітно рух у напрямі демократичних реформ. Я.Яцкову належать важливі кроки до стабілізації (а подекуди й до відродження) наукової галузі. Хоча робити йому це було дуже непросто...

Професор Ярослав Яцків на прохання оглядача «ДТ» оцінити, що йому вдалося зробити на посаді глави департаменту МОН, повідомив: «Перше й найголовніше — прагнув запровадити прозорість і відкритість у роботі міністерства, залучити до цього широку громадськість. У той час було створено наукову раду МОН України на чолі із Сергієм Рябченком, до якої запросили всіх попередніх керівників Міністерства науки. (Після усунення Я.Яцківа раду було ліквідовано. Однак після недавнього указу Президента, в якому підтримувалася ідея залучення громадськості до контролю роботи міністерств, і в МОН заворушилися. Показово, що «ДТ» одержало запрошення з кількох міністерств надіслати свого представника для «участі громадськості в контролі за роботою». За винятком МОН. (О.Р.)

Уперше за історію фінансування наукової галузі 2000 року вченим повернули заборгованість держави за грантами. Мене критикували за те, що не розпочинаю нових проектів, але я впевнений — це аморально, коли держава не виконує зобов’язань. Я також не укладав нових договорів із іншими державами, поки міністерство не розрахувалося щодо попередніх.

З моєю участю було сформовано пріоритетні наукові напрями і прийнято закон України, в якому зроблено акцент на підтримці досліджень, насамперед широко відомих у світі українських наукових шкіл. У цьому законі містилася важлива примітка — 30 відсотків фінансування має розподілятися на конкурсній основі... Нині цифра навряд чи сягає і десяти відсотків. Ну, а «прозорість» та «чесність» при розподілі коштів — це тема окремої розмови.

У той період працював і фінансувався Фонд фундаментальних досліджень. Уперше ми приділили велику увагу тому, щоб видавалися науково-популярні книжки, робилися фільми про видатних учених. Це також було кроком до більшої відкритості науки і до спроби повернути в суспільстві колишню повагу до вчених і наукового співтовариства...

Отже, з одного боку, я сприймаю час перебування на посаді як тривалий кошмар, а з іншого — мене це переконало в тому, що науку не можна поєднувати з освітою».

Після звільнення Ярослава Яцківа керувати наукою в МОН прийшов Андрій Гуржій. На пропозицію відділу науки «ДТ» Андрій Миколайович не відгукнувся. При цьому він посилався то на надмірну зайнятість, то на терміновий від’їзд у закордонне відрядження. На одному з прийомів А.Гуржій запитав оглядача тижневика, чому відділ науки «ДТ» не приділяє уваги діяльності МОН у галузі науки. На пропозицію: «Призначайте час розмови, і «ДТ» опублікує інтерв’ю», — Андрій Миколайович дав зовсім дивне пояснення: мовляв, він іще хоче працювати...

Оглядач «ДТ» звернувся до тих, хто працює нині або трудився раніше разом із професором, доктором технічних наук, академіком АПН України Андрієм Гуржієм. Вони й допомогли змалювати портрет Андрія Миколайовича — першого заступника міністра й людини.

Зосередимося лише на ділових якостях, досягненнях і атмосфері на довіреній йому ділянці роботи. Насамперед — на наукових досягненнях, які дозволили Андрію Миколайовичу «стати розсудливим» і обійняти зазначену посаду.

На відміну від своїх попередників, справжньою наукою він ніколи не займався. Його дисертація про вібрацію токарських верстатів, що принесла йому докторський ступінь у галузі технічних наук, написана під час роботи в Кабміні. Нинішні колеги Андрія Миколайовича, коли хочуть викликати вібрації у спині в доктора наук, заводять з ним розмову на професійні теми. Як і в інших «проффесорів», котрі обзавелися ступенями на бюрократичному шляху, ці спроби викликають у Гуржія роздратування.

З Кабміну доля бюрократа привела доктора наук на посаду заступника міністра в наукове відомство. «Головний турист від науки України», як позаочі називають Андрія Миколайовича, прийшов на добре насиджене місце. Воно було освячене яскравими особистостями, першокласними вченими, організаторами, які доклали чимало таланту й зусиль, щоб ефективно запрацювала українська наука. І ось нарешті прийшла людина з головним життєвим принципом «як би чого не сталося».

Однак місце виявилося теплим. У нас, як відомо, що охороняєш, те й маєш, — нове крісло дозволило йому стати професором (це без участі у викладацькій діяльності!), академіком АПН. Принагідно Андрій Миколайович любить наголосити, що в академіки НАНУ він не рветься. І все-таки наважуся припустити, що керівник лукавить. Адже якщо судити з кількості монографій і статей, які він щорічно випускає, Андрію Гуржію вдається розтягти добу на 48 годин. Стільки публікуватися і при цьому майже постійно перебувати за кордоном не зміг би навіть Едісон, який славився неперевершеною працездатністю.

Раніше керувати наукою призначали, як правило, людей сміливих, самостійних, далекоглядних. Можна приймати зроблене ними чи критикувати, але вони були людьми дії. На одностайну думку колег, Андрій Миколайович не підпише жодного документа, в якому чітко формулювалася б його відповідальність за виконання, а завжди викрутить будь-який папір так, щоб не можна було зрозуміти — за він чи проти. Ця риса щирого бюрократа радянської школи багато що пояснює у його поведінці навіть із журналістами.

Цікавий і підбір кадрів — на всіх місцях розставлені лише свої люди. Зробити це виявилося не так важко — молодь, не бачачи перспектив, розбіглася хто куди, найкваліфікованіші фахівці середнього віку пішли робити справу в інститути й університети, люди старші вийшли на пенсію. Колишнє могутнє Міністерство науки зібгалося до смішних розмірів, що, до речі, не заважає вузькому колу осіб безперервно кататися по закордонних відрядженнях. Розумію, що згадані особи відразу «відіб’ються» від таких обвинувачень тим, що, мовляв, вони при цьому не витрачають ані копійки з коштів міністерства...

І формально матимуть рацію. А підступ у тому, що гранти на науку, які розподіляє міністерство по державних програмах, адресно надходять у певні університети й інші установи. Ті змушені левову частку зазначених коштів витрачати на... відрядження та інші послуги міністерським «благодійникам». До речі, ця система досить набридла і облагодіяним ректорам. Як і «наукові маскаради», що їх затівають міністерські чиновники з врученням мантій яких-небудь індонезійських університетів та інших центрів світової науки своєму міністру «за видатні наукові заслуги». Це особливо смішно, якщо врахувати, що самі мантії... шиють у дуже засекреченому ательє на Подолі.

Щоб уявити масштаб роботи «наукового клубу мандрівників», який організував пан Гуржій, досить назв найулюбленіших країн — Індія, Китай, Єгипет, Бразилія, Аргентина, Індонезія... Вочевидь, вабить українських чиновників туди, де спекотніше. Хоча і в Європі їм теж досить тепло. За час, поки тривала робота над цією публікацією, перший заступник міністра освіти і науки побував у Єгипті, Голландії, Франції, Бельгії. Нині готується до від’їзду в Індію. Чудова пора — саме нині там розпочинається «оксамитовий сезон».

Залишається сподіватися, що від цього лихоліття у системі управління наукою згодом залишиться лише одиниця виміру засилля бюрократизму в науці. Тоді нинішній стан назвуть «бюрократизмом силою в один гуржій». Якщо така одиниця увійде в науковий побут, у МОН і в інститутах НАНУ можна буде вивісити щось на кшталт точного прогнозу міністерської погоди.

Наприклад: «Сьогодні у зв’язку з приходом нового міністра призначено нового першого зама з науки. Рівень його бюрократизму оцінюється в три гуржії». Це означатиме, що маразм міцніє і гайки закручуються до такого стану, що вже не може витримати ніхто...

А ось приклад іншого повідомлення: «У зв’язку з тим, що верхівці НАНУ та керівництву МОН міжнародні наукові організації відмовили в запрошеннях на світові наукові форуми, режим у науковому середовищі буде ослаблено. За прогнозами, незабаром він сягне рівня 0,4—0,5 гуржія!» Скажемо відверто — негусто, але все-таки вселяє надію. Можливо, на честь такої події флегматичні й терплячі дослідники НАНУ, підбадьорені повідомленням, пройдуть Хрещатиком, несучи привітальні плакати на адресу уряду, муляжі синхрофазотрона, на якому працювали їхні діди та прадіди, і препаровану мишу...