КЛЮЧовий фактор

У дивовижний час випало нам жити - одні не знають, куди дівати гроші, дивуючи цивілізований світ способами їх витрачання, інші мають дорогоцінні ідеї, та не мають за що втілити їх у життя. Звичайно, у розвинених країнах давно знайшли ефективні механізми для того, щоб корисні наукові розробки приносили реальні плоди. У нас же й донині наука і фінанси не працюють на взаємопримноження, а співіснують наче в паралельних світах.

Як у наших умовах зробити так, щоб вони знайшли взаємовигідний інтерес? Два роки тому експерти Українського наукового клубу виступили з ідеєю створити державні ключові лабораторії з перспективних напрямів досліджень. Так склалося, що справжнім рушієм просування цієї ідеї стала д-р (так традиційно називають за кордоном тих, хто має ступінь доктора філософії, до якого прирівняний науковий ступінь кандидата наук) Наталія ШУЛЬГА. Їй довелося (і доводиться) бути збурювачем спокою у дрімотному академічному середовищі, за що їй поза очі неабияк перепадає від недоброзичливців. Така вже вона є - з «характером».

…У деталях про цю майже курйозну історію, яка зрештою відіграла свою роль у її науковій біографії, пані Наталія і нині воліє розповідати лише у вузькому колі однодумців. А хто б тоді (ста­лася та пам’ятна подія 1988 ро­ку) зрозумів молоду дослідни­цю, ще навіть не кандидата наук, яка, втім, посміла вступити в наукову дис­кусію з російськими корифеями та американським сві­тилом у ге­нетиці професором Фре­дом Шер­маном, поправляючи їхні дослід­ження?! Д-р Шер­ман ніяк не міг повірити, що це зробив не до­свідчений учений, а якась незна­йомка з Києва. Відтак захотів на власні очі переконатися, що його не розігрують, і під час запланованого відрядження до російських колег завітав в Ук­раїну. І Наталія на підставі ре­зультатів скрупульозних біохіміч­них досліджень таки довела свою правоту.\

- Пані Наталіє, мабуть, це на­-стільки вас окрилило, що нев­довзі ви захистили дисер­тацію і вирішили продовжити наукову кар’єру в США?

- Насправді не все так вдало, як тепер може здатися, складалося. І до захисту дисертації ще треба було подолати непрос­тий шлях. Але в науку я, мабуть, прийшла не випадково. (Тому для мене дуже драматично, що зараз не маю змоги займатися фундаментальними досліджен­нями.) Кан­дидатську дисертацію захис­тила у 1992 році. Моїм науковим керівником була професор Ганна Валентинівна Єльська, яку я глибоко шаную і як справжнього Вче­ного, і за талант бути Людиною.

Мабуть, я й далі із задоволенням і завзяттям працювала б в Інституті молекулярної біології і генетики, якби не безвихідні обставини - перестали платити зарплату. Причому водночас у нашій родині всі залишилися без засобів для існування. Згадайте, яка складна на той час була соціально-економічна ситуація в країні, що призвела до «відтоку інтелекту». Отож зібравшися удома на «консиліум», зійшлися на тому, що я єдина, хто має шанс влаштуватися працювати за кордоном. На той час у мене вже були наукові публікації, диплом кандидата біологічних наук. Розіславши резюме до профільних зарубіжних лабораторій, невдовзі отримала позитивні відповіді. Вибрала Рочестер - насамперед тому, що там порівняно дешевше життя (я мала їхати з сім’єю). Звичайно, певною мірою, вибір визначило і те, що професор Шерман дав мені рекомендацію, і мене взяли постдоком (дослідником-післядокторантом - Postdoctoral Research Fellow) до лабораторії професора Едгара Хеншоу в Онкоцентрі школи медицини і стоматології (після його раптової смерті працювала в лабораторії професора Ф.Шермана). Через кілька років я стала асоційованим дослідником у Департаменті біології школи мистецтва, науки та інженерії Рочестерського університету, мала публікації у престижних наукових виданнях, зокрема в Nature Cell Biology.

- В американському університеті вам не довелося підтверджувати свій учений ступінь, як це досі практикується в нас для тих, хто захистився за кордоном?

- Звичайно, ні. Це вже коли повернулася в Україну, то тут фактично була позбавлена права бути професором. Мені сказали: «Ми нічого не можемо для вас зробити, захищайте докторську дисертацію». «Навіщо? Увесь світ визнає ступінь PhD…», - здивувалася я. У розмові зі мною на цю тему один з ВАКівських посадовців напівжартома зауважив: «З погляду українського законодавства ви, пані Наталіє, 13 років були в засланні, а не в американському університеті». «У вас немає жодної публікації в наших фахових журналах…», - закидали чиновники від науки і освіти. Звісно, Science і Nature у ВАКівському переліку фахових видань немає… І ця абсурдна ситуація залишається й понині. Якби її виправили в оновленому законі про вищу освіту, то було б вирішено багато проблем, що гальмують науково-викладацький обмін, завдають труднощів і прикрощів науковцям, які вирішили повернутися в Україну.

- І не лише це, очевидно, є чинником, який стримує їх повернутися на батьківщину. Хіба що одиниці з тих, кому свого часу пощастило влаштуватися за кордоном, повернулися назад. Навіть ті, хто подумки лине в Україну, відкладають повернення на невизначений термін. І, зрештою, це можна зрозуміти - їх тут ніхто не чекає. Тобто - в наукових установах, в Академії наук… Про програму повернення українських учених з-за кордону, як це зроблено в інших країнах, у нас уже навіть не йдеться. Скажіть відверто, що спонукало вас кинути все і повернутися? Адже, здається, ваша наукова кар’єра склалася успішно?

- Можливо, сьогодні це важко зрозуміти… Коли вам надсилають запрошення на інавгурацію президента зі словами «за внесок у розвиток України», коли вас «дуже просять допомогти з реформами», то щось-таки «перемикає» в мізках і знаходить глибокий відгук у серці. Ті відчуття і настрої, що охопили українців за кордоном у період помаранчевої революції, неможливо передати словами. Я була серед тих, хто організовував у Вашингтоні прийом В.Ющенка як народного президента України, його виступи у Джорджтаунському університеті, у конгресі США. Я була очевидцем того незабутнього моменту, коли увесь американський парламент підвівся, вітаючи оплесками президента іншої країни (до речі, це був другий випадок в історії США). У багатьох українців були сльози на очах, і я теж їх не могла приховати. Я була серед тих, хто допомагав в організації бенкету, того самого, на якому президент Ющенко попросив професіоналів допомогти йому з реформами. Я завжди прагнула повернутися додому, а тут такий історичний, переломний момент - президент України каже, що «зараз ви потрібні батьківщині». Довго не вагаючись, узяла квиток на літак. Українська громада Рочестера проводжала мене зі сльозами. Я теж плакала, адже в Штатах залишалася єдина донька. Все-таки непросто круто міняти життя, тим паче на піку творчого злету, після публікацій у найпрестижніших журналах у твоїй галузі…

- Тепер, мабуть, шкодуєте? І часом кортить придбати квиток у зворотному напрямку?

- Ні, не шкодую. Бо я б собі ніколи не пробачила, якби цього не зробила.

А щодо квитка у зворотному напрямку, то, скажу відверто, у хвилини розпачу таке спадає на думку. Стримує одне - почуття відповідальності, хоч як дивно це може звучати. Бо якщо вже взялася щось робити, то не в моєму характері відступати під впливом тимчасових труднощів.

- Отже, ви повернулися допомогти з реформами. І що вам вдалося зробити?

- В Україні мені запропонували посаду віце-президента зі стратегічного розвитку Києво-Могилянської академії. Фактично переді мною було поставлено зав­дання створити перший в Україні дослідницький університет. Задумкою створення такого вищого навчального закладу якось поділився зі мною тодішній президент Могилянки В’ячеслав Брюховецький під час перебування в Рочестерському університеті. Загалом вважаю, що В’ячеслав Степанович зробив феноменальну річ, ініціювавши такий проект. Певне, він розумів, що для його реалізації я мала знання, досвід, широкі міжнародні контакти. У кулуарних розмовах цей проект мав кодову назву «побудова українського Гарварду». Як людина організована і діяльна, я, звичайно, одразу взялася за справу. Так я звикла працювати в Америці, де постійна конкуренція, де слово не розходиться з ділом. Серед планів було і створення Центру передових досліджень геноміки нав­колишнього середовища при кафедрі екології, яку я на прохання президента НаУКМА Брюховецького очолювала два роки. Однак попри те, що було знайдено три мільйони доларів для запуску науково-навчального центру, реалізувати проект так і не вдалося. З причин, які попервах були мені незрозумілі, тільки згодом я збагнула глибинні мотиви спротиву, а то й відвертої неприязні до мене з боку деяких працівників Могилянки. А коли я запропонувала систему стимулювання наукових досліджень, то це взагалі викликало страшенне обурення в деяких викладачів.

- Це й послужило причиною того, що ви змушені були піти з НаУКМА?

- Не було ніякого сенсу далі там триматися, адже всі мої ідеї блокувалися. Я працювала над проектом створення сучасного дослідницького центру, точніше центру передових досліджень у довкіллі, але для нього не знай­шлося приміщення навіть у підвалі. А коли я сама знайшла приміщення, то почула непереконливе: «Вибачте, але ми не готові так швидко рухатися». З погляду перспективи розвитку університету (власне, до цього зобов’язувала моя посада) я запропонувала два варіанти. Перший - КМА залишається державним навчальним закладом. Другий, і, як на мій погляд, це було б краще, - через 10 років Могилянка стає приватним університетом, не комерційним, а саме приватним.

- Перепрошую, але в нас ці поняття часто-густо ототожнюються…

- Фактично єдиним на сьогодні справжнім приватним університетом, де всі зібрані кошти йдуть на потреби навчального закладу і студентів, є Український католицький університет, всі інші - то комерційні навчальні заклади, власники яких заробляють на тому, що платять студенти.

І все ж таки я не вважаю, що змарнувала час, хоча втілити в життя проект не вдалося. Принаймні деякі мої ідеї працюють у Могилянці і донині. Зокрема на кафедрі екології. І маю підстави сподіватися, що ця кафедра через кілька років стане першою в Україні: уже зараз дехто з моїх випускників повертається після магістерських студій в Оксфорді, Кембриджі, інших провідних університетах Європи.

- До речі, ідея, з якою свого часу виступив колишній президент НаУКМА, плідно спрацювала - на сьогодні вже маємо дюжину дослідницьких університетів.

- Звісно, на папері. А реально з цієї дюжини лише три-чотири можна по праву такими назвати. У дослідницьких університетах, на відміну від наших традиційних ВНЗ, працюють насамперед професійні дослідники, яким платять зарплату за результатами наукової роботи, а не за години читання лекцій.

- Український науковий клуб - також ваша ідея?

- Щоб активізувати і сконцентрувати інтелектуальні сили, яких доля розкидала по світах, за підтримки меценатів 2007 року було створено громадську організацію «Український науковий клуб». Основна мета, яку ми поставили перед собою, - сприяти реформам у науковій сфері з урахуванням зарубіжного досвіду з тим, щоб підняти результати фундаментальних досліджень у перспективних напрямах в Україні до світового рівня. Ядром УНК стали вчені, котрі мають високий індекс цитування, що надало організації авторитету та визнання у світових наукових колах.

- Хто ці вчені?

- Це переважно представники природничих наук, потужна секція сучасної біології, фізики, математики, є фахівці з інформаційних технологій. А от щодо гуманітаріїв, то тут у нас «біла пляма» - взагалі немає істориків, соціологів, археологів…

Ядро УНК - відомі вчені-академіки О.Кришталь (президент УНК), Г.Єльська, Б.Гаврилишин (члени правління), серед наших активних учасників - плеяда дослідників, які працюють за кордоном, але при цьому роблять знач­ний інтелектуальний внесок у діяльність УНК і багато допомагають Україні - І.Гут, І.Русин,
І.Погрібний та ін. Завдяки їхній активній участі торік в Україні відбулася представницька міжнародна конференція з проблем раку. У своїй діяльності ми прагнемо того, щоб Україна з’явилася на світовій науковій мапі.

До речі, наш інформаційно-аналітичний ресурс про науку і освіту сьогодні лідирує в Україні. Офіційний сайт УНК -
www.nauka.in.ua добре відомий як в Україні, так і за її межами. Тішить, що нашими експертними матеріалами та аналітичними даними користуються окремі державні структури.

-Якщо не секрет, хто ваші меценати?

- Їх на сьогодні троє - підприємці Владислав Кириченко та Ігор Джаман і Богдан Гаврилишин.

- Здається, особливий інтерес до вашої організації у науковому середовищі з’явився після того, як УНК виступив з ініціативою створення ключових лабораторій. Дехто з академіків навіть заявляв, що ви нібито претендуєте на роль альтернативної НАНУ структури...

- Як я вже зазначала, ми - громадська організація, яка має свої чітко окреслені завдання і за участь у якій, крім іншого, слід платити членські внески. Ми в жодному разі не зазіхаємо на чиїсь повноваження чи функції. Тому подібні заяви просто смішні.

Роль ключових лабораторій у світі загальновизнана, і для підтримки фундаментальних досліджень в Україні ми запропонували створити потужні центри концентрації інтелекту, фінансів та найкращих наукових сил, зокрема молодих талантів. Такі ключові лабораторії мають бути в кожній пріоритетній, чи критичній, як тепер кажуть, галузі досліджень, якщо ми хочемо піднести українську науку і реалізувати озвучену нинішнім президентом України амбітну мету - потрапити до двадцятки найбільш економічно розвинених країн світу.

- Ідея таких лабораторій нелегко пробивала собі дорогу. Нарешті, навесні цього року стало відомо про створення першої - на базі Інституту фізіології ім. О.Богомольця та Інституту молекулярної біології і генетики НАН України. Відбувся конкурс проектів, у Держбюджеті передбачено фінансування (обсягом 8 млн. грн.). Проте, наскільки мені відомо, кошти ще не надійшли і невідомо, коли надійдуть. Чому?

- Наказом Державного агентства з питань науки, інновацій та інформатизації України від 01.04.2011 р. №6 було створено першу в Україні «Державну ключову лабораторію молекулярної і клітинної біології». Затим було оголошено конкурс проектів, до розгляду яких залучили Міжнародну експертну раду. З 23 запропонованих проектів було відібрано три. Однак коли надійдуть кошти на реалізацію пілотного проекту - невідомо, затримка - за формальною тендерною процедурою, яка не розрізняє підтримку дослідницького процесу і закупівлю меблів для офісу. Пояснити це міжнародним експертам неможливо, але така, на жаль, наша реальність…

- На погляд експертів Українського наукового клубу, якими мають бути наші першочергові пріоритети в науці?

- Користуючись базою даних Scopus, я підготувала наочні картинки, що відображають структуру всієї наукової сфери країни та співвідношення між науковими напрямами. Величина кульок відповідає процентному кумулятивному показнику фінансування та отриманому результату. Погляньмо, які сьогодні пріоритети у лідера в науці - США? Не фізика, не космічні проекти, а фундаментальна біологія і медицина. У провідній країні Європейського Союзу Німеччині - аналогічна ситуація. Польща, яка 20 років тому ухвалила стратегію збалансованого розвитку фундаментальних досліджень, також багато досягла у розвитку цих напрямів сучасної науки. На цьому тлі разюче вирізняється Україна, де ці кульки - фундаментальна біологія і медицина - просто мікроскопічні. То яку лабораторію треба відкривати першою? Куди насамперед спрямовувати кошти, на які наукові пріоритети? XXI століття поставило перед людською цивілізацією нові завдання. Життя на Землі, проблеми здоров’я та довкілля загалом цікавлять учених і людство сьогодні більше, ніж космічні польоти та позаземні цивілізації.

І насамкінець - ще один переконливий факт: за період 1997-2009 рр. Україна опустилася у світовому рейтингу наукової продукції в усіх галузях науки з 27-ї позиції на 43-ю. То які ще потрібні аргументи і переконання на користь створення ключових лабораторій і підтримки науки в Україні?

Об’єктивка DT.UA

ШУЛЬГА Наталія Іванівна, кандидат біологічних наук (спеціальність «молекулярна біологія»).

Народилася в м. Києві. Закінчила Київський національний університет ім. Т.Шевченка. Працювала в Інституті молекулярної біології і генетики НАН України, де захистила кандидатську дисертацію. 1992-2005 рр. - дослідницька робота в Рочестерському університеті (Нью-Йорк, США). У школі управління бізнесом Рочестерського університету прослухала спеціальний екзекутивний курс із підприємництва. У світовій біологічній науці відома своїми оригінальними дослідженнями механізмів ядерного транспорту. Після повернення в Україну обіймала посаду віце-президента зі стратегічного планування в Національному університеті «Києво-Могилянська академія». З 2007 р. - виконавчий директор ГО «Український науковий клуб».