«Є на Русі такі прізвища...»

Чи не сам Гоголь, весело блиснувши очима, сказав, що «на Русі є такі прізвища, що тільки плюнеш та перехрестишся, коли почуєш»? Численні «запорізькі» Вирвихвости разом з вуличними Нетудихатами й кривозубими бабами Хіврями належать до перлів вітчизняної антропонімії, яка насичена настільки колоритними власними іменами, що нам іноді навіть буває важко повірити в існування цілої родини Рябозадів або Дурноляпів. За визначенням, прізвище позбавлене будь-якої емоційності і має сприйматися нейтрально, однак коли ми чуємо про пана Теліпайла або пані Обіжисвіт, то, незважаючи на примхи ділового етикету, тихенько посміхаємося у вус. Веселі дарунки січового козацтва, як і іскристий гумор вуличного прізвиська, все ще серед нас.

Спробуйте-но уявити: перед вами рівними шеренгами проходить безштаньківський козачий загін, до складу якого входять: Тягнирядно, Задерихвіст, Підіпригора, Закривидорога, Вирвихвіст, Нездійминога, Жуйборода, Підкуймуха, Лупибатько, Неварикаша, Неїжпапа, Загубисундук, Неїжкаша, Неїжборщ і Несвятипаска. Ці чудові асоціативні прізвища мають яскраве емоційне забарвлення, чи не так? Вони налаштовують на певний лад і, мимоволі, притягують увагу слухача, пробуджуючи в його уяві цілий сніп образів. Авторство ж цих жартівливих прізвищ належало самим козакам. За правилами Січі, новоприбулі мали залишити свої прізвища за зовнішніми стінами і увійти в козацький світ із тим ім’ям, яке б найвдаліше їх характеризувало. Беручи до уваги таку предметність козацького життя, не слід дивуватися тому, що сьогодні одні з найстрокатіших власних імен належать нащадкам справжніх козаків. Але прізвищ із глибокими «коренями» й гумористичним відтінком залишилося небагато. Можливо, невеличкий рейд з етнографічним ухилом по українських селах й хуторах міг би допомогти вітчизняній антропоніміці, але сьогодні збирати власні імена будуть хіба що якісь великі романтики або ідейні мандрівники. Міста ж в цьому питанні й зовсім залишаються осторонь, адже для більшості городян ладне прізвище настільки ж важливе, наскільки й престижне. І українське законодавство тут допомагає: наші громадяни мають право змінювати й ім’я по батькові, і прізвище. Якщо вам не до вподоби навіть одна-єдина літера власного імені, то ви, звернувшись до відповідної служби, можете без великих перешкод змінити її на будь-яку іншу. Просто і невибагливо.

Звичайно, з одного боку це необхідно, але, з другого, подібною свободою ми свідомо вкорочуємо собі той іменний мотузочок, що в’ється протягом століть із праглибин нашої нації. Гадаю, що ніхто не заперечуватиме, якщо я скажу, що треба мати неабияку відвагу, аби носити прізвище Пропийсвіт, Гнилосир, Жидок, Вухоляп, Гнида, Гидота, Здохленко, Кривоглаз, Криворот, Шлюшкін, Підстрелений, Голозад, Облапенко, Дармоїд, Сіпало, Черв’як або Жаба-Слесарь. Великий уклін тим небагатьом людям, які залишили в своїх власних іменах цю крихту всеукраїнської історії, але переважна більшість наших громадян втікають від подібного «спадку» як від рогатого чорта і змінюють, знищують імена. Як тут не згадати Гоголя: «Выражается сильно русский народ. И если наградит кого словцом, то пойдет оно ему в род и потомство, утащит он его с собой и на службу, и в отставку, и в Петербург, и на край света. И как уж потом ни хитри и ни облагораживай свое прозвище, хоть заставь пишущих людишек выводить его за наемную плату от древнекняжеского рода, ничто не поможет: каркнет само за себя прозвище во все свое воронье горло и скажет ясно, откуда вылетела птица».

Але як, все ж таки, зародилися українські прізвища і кому належали перші з них? Дослідники вважають, що наша ономастика, а точніше її підрозділ — антропонімія, розвивалася по висхідній — спочатку йшли князі і привілейоване панство, тобто найбагатші і найвельможніші роди, потім власні імена перейшли на міське населення; за городянами перші родові прізвища закріпилися ще десь наприкінці XVI століття. «Масовості» цій справі додав Петро Могила, доручивши всім парафіяльним священикам у першій половині XVII століття вести метрики. Селяни в антропонімічній ієрархії зайняли передостанню сходинку; їх прізвища «розпочались» наприкінці XVIIІ століття. Останнім прошарком українського суспільства, який отримав право на власне прізвище, були, звичайно ж, кріпаки. Друга половина XIX століття майже зрівняла їх з панами. Але заможні люди не могли дозволити голоті наблизитись до себе, тому в 1888 році було видано указ, за яким шановані дворянські роди отримали право на подвійне прізвище. Через деякий час, правда, спробували впровадити і тричленні конструкції — Оболенський-Неледонський-Мелецький, але вони не прижилися і залишилися тільки в анналах історії.

Якщо розглядати кріпацькі прізвища, то джерел їх виникнення можна окреслити три: «панське», «батьківське» і «вуличне». Останнє, на мій погляд, не потребує пояснень, адже прізвища із вуличних прізвиськ, як і «запорізькі» власні імена, сяють у вітчизняній антропоніміці подібно до смарагдів і є найоригінальнішими за формою і змістом.

«Панське» походження імен пояснюється просто: колишнім кріпакам присвоювали прізвище їхнього пана. Можливо, саме тому в нас так багато «нащадків» великих землевласників і багатих підприємців. Відносно деяких прізвищ із подібного «спадку» дослідники навіть не приховують своєї посмішки і говорять про те, що цей нащадок славетного роду насправді був десь біля коней у панському дворі і що він сам, мовляв, настільки ж шляхетського роду, наскільки шляхтичем був його пращур — голопузий підпасок Омелько.

«Батьківські» власні імена були одними з найчисленніших серед колишніх кріпаків, і це не дивно, адже в той час такий спосіб «називання» був чи не найзручнішим: декілька питань, кілька рухів пером і в основу прізвища впліталось батьківське ім’я. І тоді множилися численні Василенки з Іваненками, як числа у геометричній прогресії.

Гамкало, Догадайло, Дригайло, Забігайло, Завертайло, Загинайло, Котирло, Лупало, Нападайло, Недбайло, Поїхало, Покотило, Прокапало, Почекайло, Пошивайло, Сіпало, Теліпайло, Хрумало, Цямкало — багата українська мова, широка українська душа... В утворенні переважної більшості українських прізвищ взяло участь понад п’ятдесят суфіксів, причому деякі з них створили майже самобутні власні імена. Але є в нас і короткі прізвища, які складаються лише із двох літер, наприклад, Че, Ус, Ех, Єм. Шкода, що правила не дозволяють перекладати власні імена, хоча зарубіжні аналоги антропонімів надзвичайно цікаві. Так, наш Коваль російською перекладатиметься як Кузнєцов, англійською — Сміт, німецькою — Шмідт, французькою — Лефевр, італійською — Ферере, а в грузинській звучатиме як Мчеделі.

Серед українських «професійних» антропонімів поряд з Ковалями є і Скринники з Веретенниками, і ювеліри — Золотарі, і Міняйли (мандрівні торговці), і Грабарі, і Прасолі (торговці рибою і сіллю), і паламарі з вузькою спеціалізацією — Заплюйсвічки. А ще є серед нас Майборода, Чудо, Безталанний, Валяйбаба, Давиборщ, Добрознай, Екало, Занудько, Кий, Убийвовк, Бананов, Дериведмідь, Засядьвовк, Нетреба, Чудеса, Побийвовк, Прощай, Шмаровоз, Якось, Пєночка, Невтриніс, Остробородько, Панібудьласка, Смакота, Попандопало, Серпокрил, Пробачай, Швайка, Чума, Непочатих і, навіть, Божа-Воля. До речі, останнє прізвище, попри своє цілісне ядро, належить до так званих штучних антропонімів, які дослідники не дуже полюбляють. Штучними мовознавці називають ті прізвища, що виникають штучно, наприклад, через шлюб або дослівний переклад, як от у випадку зі шведським послом кінця XV століття Крістером Львове, чиє власне ім’я писар переклав як «Костянтин Лютый Зверь».

…Українську антропоніміку не можна порівняти з жодною галуззю знань, як і не можна втиснути у вузькоребру дослідницьку рамку, обрамлену сухими термінами й метикуватими групами понять. Її самобутність вражає, а широкий спектр практичного матеріалу робить можливими найнесподіваніші відкриття. А що сказав там Гоголь про руські імена: «...плюнеш та перехрестишся»? Та ні-бо, мабуть, краще так: плюнеш та, весело зиркнувши очима, потай посміхнешся у змієватий вус — «що то за ймена...»

Редакція «ДТ» висловлює подяку за допомогу у підготовці матеріалу начальнику адресно-довідкового бюро Л.Т.Горьковець і науковому співробітнику Інституту української мови НАН України І.В.Єфименко