Джерела та наслідки псевдонаукової повені

Упродовж доби незалежності, а особливо за останнє десятиліття наука й освіта в Україні впали до такого посереднього рівня, що заяложена назва "третій світ" може вважатися незаслуженим компліментом. За таким показником якісної наукової продукції, як кількість статей у провідних міжнародних журналах, нас уже випередили навіть керовані ісламістами Туреччина та Іран. Хвиля викриття ректорського й міністерського плагіату вкотре продемонструвала, що політична та науково-адміністративна верстви, попри почеплені лискучі прикраси на кшталт кандидатських і докторських пластикових карток, не є елітою, якою вони марно намагаються виглядати перед народом та цивілізованими партнерами України.

Більшість осіб, котрі номінально вважаються науковцями в галузях соціально-гуманітарних наук, щиро здивувалися, коли їм наважилися сказати, що переписувати чужі тексти до власних статей - неприпустимо; що вони мають пропускати свої буцімто значущі твори через вузький фільтр визнаних у світі журналів та видавництв. Члени соціально-гуманітарної спільноти завжди без найменших докорів сумління цупили і продовжують цупити чужі слова, думки, ідеї, оскільки й досі не затямили, що наука - це створення нового знання. Необхідність публікуватися на Заході, конкуруючи із закордонними колегами, так званими науковцями навіть не усвідомлена. Недарма, як з'ясувалося під час розгляду скандальної справи (все ще) доктора наук Катерини Кириленко, їхні публікації містяться або в так званих "мурзілках", тобто нікчемних вітчизняних періодичних виданнях, або на фальшивих платних англомовних сайтах нібито реальних наукових журналів.

Отже, плагіат і продукування нікчемних публікацій, які не містять жодного нового наукового знання (такими аж ніяк не можна вважати погано перекладені та перекручені й непридатні для наших суспільно-політичних реалій міркування західних мислителів - раніше це були Маркс та Енгельс, тепер Гайдеггер, Хабермас і постмодерністська тусовка на чолі з Деррідою), є неодмінною ознакою діяльності багатьох діячів соціально-гуманітарного профілю, але, на жаль, не тільки їх. Що стосується плагіату, то його було викрито і в медицині. Виникає підозра, що такі прикрі явища можуть спостерігатися серед представників природничих і технічних наук. (Останні, зокрема, виробляють мізерну кількість винаходів, які варто захищати міжнародними патентами.) Певна річ, у цих галузях пізнавальної та практичної діяльності зазначена корупційна активність менш імовірна - через незатребуваність природознавців у коридорах влади. Але є один яскравий приклад, який свідчить, що здичавіння народу пробралося і у священний храм дослідження Природи. Йдеться про захист сумнозвісною сепаратисткою Нелею Штепою кандидатської дисертації у галузі фізико-математичних наук, яку вона вважає докторською. Тобто попит на фальшиві статті, дисертації, монографії породжує пропозицію. Занепад освіти відбувається паралельно з руйнацією науки, оскільки професори-плагіатори не здатні на кваліфіковане викладання і розмножують заразу. Адже навчати студентів сучасних наук і технологій здатні лише ті викладачі, котрі є активними провідниками наукового та технічного прогресу. Копирсання ділків у науковій сфері не обмежується плагіатом, на чому й варто зупинитися.

Ще одна хвороба нашого соціуму - написання дипломів, дисертацій, статей за гроші або під примусом для багатіїв і можновладців. Ну як може, скажімо, керівник Нацбанку, депутат Верховної Ради чи голова обласної держадміністрації написати дисертацію під час виконання службових обов'язків? А в нас таких спритників хоч греблю гати. Звісно, пишуть ці дисертації не Марки Аврелії, Сократи або царі Соломони. Пишуть не лише дрібні ділки або поневолені аспіранти, а й (за чималі гроші) грамотні, хоча й не зацікавлені в якості замовленого товару науковці, яких корумпована держава довела до зубожілого стану. Тому замовні дисертації зазвичай дуже недолугі, а часто-густо - вкрадені. Отже, плагіат тісно пов'язаний із явищем несамостійного виконання роботи. Одним із прикладів, недавно повідомленим у ЗМІ, є плагіат у дисертації Арсенія Яценюка, яку він нібито написав, перебуваючи на посаді головного банкіра країни. Навіщо знадобилася ця віньєтка, залишається тільки дивуватися. Таких прикладів можна навести багато. Але нас цікавлять не особи, а зловісне явище, що захлиснуло країну і зганьбило її не менше, ніж корупція в економічній сфері. До речі, залишився без жодної відповіді надрукований у "Дзеркалі тижня" після перемоги Революції Гідності заклик до осіб, котрі очолили державу, дати приклад "життя по-новому" іншим чиновникам-науковцям і відмовитися від дисертацій, що їх вони нібито "написали" й "захистили", перебуваючи на державних посадах.

Але найнебезпечнішою тенденцією в українській науці є навіть не відверте злодійство, не кумівство, не роздача державних премій у галузі науки й техніки не за фахом та не за відповідні заслуги перед державою. Страшним недугом, який пронизує формально освічені верстви суспільства, є псевдонаука. Вже згадана Катерина Кириленко поцупила таку нісенітницю, що фізики аж заходилися від реготу. Але її дисертація отримала офіційне схвалення від провідних педагогічних університетів країни. Постає закономірне питання: хто й що там викладає, ментально калічачи майбутніх учителів? Ця маячня про лептони, яким притаманний розум, не має жодного наукового обґрунтування, є свідченням абсолютного незнання результатів і методів сучасної науки, повною вигадкою, натурфілософською відрижкою, дивною для європейської науки, але поширеною в "науці" країн-спадкоємиць СРСР. (До речі, мабуть, єдине, що було доволі пристойним в СРСР, - це природнича наука, але саме її знищують у найлютіший спосіб.) Такими ж псевдонауковими довільними конструкціями є анімістичні "живі" й "розумні" елементи природи в сумнозвісній концепції декана одного з природничих факультетів Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Сюди ж можна зарахувати "заряджання" води думкою, структуризацію води музикою тощо.

Спільним у цих спроб описати дійсність та вплинути на неї є відхід від наукового підходу, започаткованого великим англійським ученим Ньютоном на межі XVII та XVIII ст. нової ери. Полягає цей підхід у тому, що природні явища описуються лише теоріями, розробленими на основі набутого попереднього дослідного матеріалу. Ці теорії можуть бути перевірені на досліді або шляхом спостережень, сфери їхньої справедливості експериментально досліджені, а пропозиції на кшталт "мені так здається", чи "мені так хочеться", чи "ось я вигадав, а ви розбирайтеся" вважаються не вартими уваги.

Справді, однією важливою рисою теорій у царині природознавства, побудованих у межах наукового підходу, є розуміння їхньої неминучої обмеженості. Але це зовсім не означає, що можна висувати якісь чудернацькі припущення, котрі суперечать законам усіх наук одночасно, та ілюструвати свої буйні фантазії на прикладі родинних стосунків. Кожна з сучасних фундаментальних фізичних теорій використовує специфічні знакові моделі, котрі не є справедливими для будь-яких об'єктів. У процесі розробки теорій вони модифікуються, розгалужуються, сфера їх застосування зазвичай звужується, але інколи й розширюється. Проте жодна з фундаментальних теорій ніколи не осягає всього, та й не претендує на всеосяжність. Фізики завжди працювали над створенням єдиної картини світу, але аж ніяк не "теорії всього". Втім, розрекламовані російською жовтою пресою недолугі спроби розробити таку теорію мають очевидну підтримку російської держави. Складається жахливе враження, що й наших "об'єднувачів" підтримують на владному Олімпі.

Науковий підхід не був визнаний одразу й назавжди. Ще в суперечці з Ньютоном видатний німецький філософ Готфрід Ляйбніц припускав можливість висловлення гіпотез ad hoc без жодного обґрунтування. Але поступово серед наукової спільноти все стало на свої місця. Чи визнала науковий підхід єдиним можливим для опису дійсності пересічна публіка навіть освіченої Європи? Очевидно, що ні. Річ у тому, що з наукою сперечалися й досі сперечаються різні християнські гуманітарні течії, більшість яких вважає, у повній відповідності до Біблії, що Бог - всемогутній, а отже може впливати на події як забажає, нехтуючи законами природи, які були відкриті або будуть відкриті людством. Інші припускають, що після створення Всесвіту Бог не втручається у природний перебіг подій. Цікаво, що віруючий християнин Ньютон стосовно пізнання природи акцентував увагу на створенні Богом Всесвіту із певними законами буття та на даній ним можливості для людини пізнавати ці закони. Тому віруючі християни, які згодні з такою тезою, можуть зі спокійною душею займатися наукою й водночас відвідувати церковні служби. На жаль, це не стосується України, де такий підхід суперечить вірі в чудеса, прийнятій у більшості церков, що діють на наших теренях.

Таким чином, ми вже обговорили два підходи до пізнання дійсності, які співіснують і конкурують за мізки людей: науковий (є закони природи, незалежні від суб'єкта пізнання, але які цей суб'єкт може застосувати для пізнання природних об'єктів) та релігійний. Останній, у канонічному варіанті, означає, що все, врешті-решт, залежить від Бога, якому варто молитися, а тоді виникає можливість скорегувати дію законів природи, якщо молитва виявиться доброякісною. Але є ще й третій підхід, виокремлений видатним шотландським етнографом Джеймсом Джорджем Фрейзером наприкінці XIX ст. Цей найбільш давній підхід і зараз домінує серед первісних та занепалих суспільств, включно з Україною. Це магічний підхід.

Він ґрунтується на припущенні, що без будь-якого втручання Бога (богів), всупереч усім законам, які відкриті вченими або можуть бути відкриті, можна вплинути на перебіг подій, просто виконавши певний магічний ритуал. Наприклад, можна проштрикнути ляльку, яка символізує ворога, голкою, і тоді ворог швидко й неодмінно помре. Можна вохрою намалювати на стіні печери мамонта, проштрикнути його списом (також на стіні), і успіх чергового полювання забезпечено. Можна звернутися до "тонкої матерії", і експеримент пройде не так, як пишуть у підручниках, а так, як хочеться досліднику. А молитва над водою або музикування з використанням хорошої (з погляду зацікавленого суб'єкта) музики приведе до збільшення врожаю рослин, политих цією водою.

Псевдонауковий підхід знецінює будь-які реформи, включно з економічними та юридичними, викликає відразу не тільки до законів Ньютона або Ома, а й до законів держави. Успіх псевдонауковців обумовлений не лише тим, що так думали наші предки за царя Панька, в далекі часи юності людства. На це вказує мудрий Фрейзер. Він попереджає, що тверда кора наукових знань, яку створили передові вчені розвинених країн, є дуже тонкою, а під нею вирує магма магічного погляду на дійсність. Людству загрожують не лише виверження вулканів, зіткнення Землі з астероїдами або ядерна катастрофа. Щохвилини тендітний шар цивілізації може бути знищений вулканічним виявом людської дурості й неосвіченості. Насправді наука вже ставала жертвою нацистів, комуністів, ісламістів та православних мракобісів. Ніхто не знає, якою може бути наступна небезпека. В нашій країні псевдонаука поступово, але неухильно перемагає. Магічному впливу новітнього чаклунства піддаються цілі освітні заклади, інститути, університети. Єдиним оплотом боротьби з невіглаством та ретроградною вакханалією залишаються природознавці, переважно зосереджені в Національній академії наук України. Тому шахраї й демагоги саме з ними ведуть найзапекліші бої, залучаючи в союзники найуспішнішу зброю - скорочення бюджету. Водночас авторам псевдонаукових поглядів та рецензентам псевдонаукових праць із Національної академії педагогічних наук кошти на утримання збільшуються. Воно й зрозуміло, бо "своя своїх познаша".

Витісненню наукового світогляду зі свідомості народу сприяє й наша невтішна кадрово-адміністративна ситуація. Зокрема, вкрай низький рівень загальної наукової грамотності не в останню чергу визначається тим, що на керівних посадах головних педагогічних закладів, які готують майбутніх вчителів, перебувають не кваліфіковані та віддані своїй справі фахівці, а дипломовані знавці наукового комунізму й історичного матеріалізму, що згодом трансформувалися в запеклих пропагандистів іншого ненаукового світогляду - релігійного.

Процеси згортання наукової діяльності й поширення антинаукової активності не є повністю спонтанними. Їх, в умовах мовчазного безпринципного невтручання з боку керівництва НАНУ (адже неможливо відкрито виступати проти ненаукових підходів, одночасно отримуючи вищі церковні нагороди), очолює, корегує, стимулює, підтримує гарантує нинішній склад керівництва МОН. Певна річ, їхні попередники були в цьому сенсі не кращі, але соромилися відверто підтримувати псевдонауку та плагіат. Натомість пані Гриневич у справі Кириленко повністю стала на її бік і спонукала прийняти такі рішення міністерства, які унеможливили будь-яку боротьбу з плагіатом, не кажучи вже про злочинне (бо протизаконне) саботування роботи НАЗЯВО, де, згідно із законом, мав би бути майданчик для контролю суспільства над знахабнілими псевдонауковцями. Астрологи й гомеопати, чаклуни й різноманітні гуру в екзотичних машкарах не сходять із телевізійних екранів. І це також не випадково, бо телеканали належать олігархічним кланам, зацікавленим у перетворенні народу на тупе неосвічене бидло.

На жаль, в Україні не було й немає не лише власного Джорджа Вашингтона, а й Джона Локка або Адама Сміта. Саме тому в нас немає і вітчизняних Айзека Ньютона й Чарльза Дарвіна. Інакше кажучи, катастрофа в науковій гуманітарно-суспільній царині унеможливлює збереження розумової сфери в її останньому притулку - природничих науках. А це, своєю чергою, знищує всі державні інститути, вимиваючи з них рештки наукового світогляду і обеззброюючи народ перед зовнішньою агресією та іншими суспільними й природними викликами.