Червона стежка до успіху й влади із запахом занепаду

Плагіат існує з давніх давен так само, як з іще давніших часів існували крадіжки матеріальних цінностей. Наукові цінності стали красти тоді, коли з’явилася справжня наука, тобто десь у XVII столітті в Європі. Тоді ж обурені науковці почали боротися з цим явищем, і його, відтак, стали сприймати як аморальне та ганебне.

В Україні наука почала потроху розвиватися з XIX століття. Тому й плагіат і його несприйняття спільнотою поширилися у нас із тих часів. Але особливого розголосу вітчизняний плагіат і гучні справи про нього набули в останні роки. Проте сміливі та кмітливі дослідники, які вивчали його з практичної точки зору, попри шалений спротив правлячих кіл і керівного прошарку псевдонауковців, не зайнялися суто науковим дослідженням українського плагіату як суспільного явища. Ми хочемо принаймні частково заповнити цю лакуну.

У вузькому традиційному сенсі під плагіатом розуміють привласнення чужих наукових текстів, здобутків, результатів, досягнень. Саме така діяльність квітне в сучасній Україні, спотворюючи суспільне сприйняття науки та науковців, створюючи хибну картину науки як інституції, отруюючи молоде покоління хибними поглядами на наукову діяльність і характер освіти.

На примітивних крадіжках чужих текстів, де ставилися власні прізвища, спіймано десятки українських соціально-гуманітарних псевдодослідників. Було знайдено осередки плагіаторів, кубельця, де фальшиві поцуплені дисертації вироблялися й захищалися. А також фальшиві журнали-«мурзилки», де цей непотріб публікувався або де відбувалася імітація публікації. Ракова пухлина плагіату особливо вразила педагогіку, економіку та історію. В природознавстві це явище не поширилося (хоча існує й тут), бо наявність статей і ступенів із відповідних дисциплін не є настільки вигідною, як у соціальних науках, де дає змогу швидко дертися вгору щаблями кар’єрної драбини.

Існують інші, більш приховані, більш витончені, форми плагіату. Наприклад, ідейний, коли крадеться суспільно значуща ідея та видається за свою. В Україні яких тільки ідей не крали: і солідаризм, і лібертаріанство, навіть комунізм були насправді поцупленими, оскільки, скажімо, відомі комуністичні тези бездумно переписували, оформлювали як статті, а згодом як дисертації. Слова трохи змінювали та переставляли так, що іноді спотворювався весь зміст. Ці начотники становили суттєву частину соціогуманітарних псевдонауковців незалежної України та завели її на манівці.

А насправді вони щиро розуміли переписування чужих текстів як творення «науки», тобто як певного ритуального дійства на кшталт релігійного. Тому вони охоче переорієнтувалися з комунізму на православ’я, буркочучи релігійні тексти, не занурюючись у їхній зміст. Так плагіат зрісся із релігійним ханжеством у жахливу суміш. Потім ці соціально-релігійні діячі радісно зустрічали російські війська в Донбасі, бо їхні паперові безглузді доробки мали ідейне, а часто й текстове, походження зі Старої площі в Москві.

Очевидно, що соціальне коріння плагіату значною мірою виросло з неминучої необхідності плагіату для соціально-гуманітарних науковців радянської доби. Адже вільна думка, патріотична думка, оригінальна думка вважалися кроками за межі соціалістичного табору, оточеного колючим дротом псевдомарксистських забобонів. Краще було бубоніти нісенітниці, аніж вигадувати щось своє. Інакше можна було й до мордовського табору запросто потрапити. В більш вегетаріанські часи деяким довіреним особам дозволялося переспівувати доробки закордонних учених, але з обов’язковою згадкою про класиків марксизму, котрі були праві за визначенням.

На початку дев’яностих плагіат набув іще однієї «міжнаціональної» ознаки: він став ґрунтуватися на перекладі російських текстів, які після цього, осяяні прізвищами плагіаторів, ставали нібито їхніми власними. Російські оригінали, як правило, були студентськими рефератами або дипломними роботами. В Україні їх перекроювали на кандидатські й докторські, так би мовити, наслідуючи старшого брата. Ця практика триває й досі. Характерно, що російські оригінали часто-густо є незаконними запозиченнями з англомовних джерел. Вітчизняні плагіатори до цього не «опускаються» (чи не «піднімаються»?). Пошуки в англомовній літературі є для них занадто важкими, а самі тексти вони воліють передирати з інтерпретованих і наближених до совкових реалій статей або дисертацій. Таким чином, плагіат стає буцімто «тримовним», грає всіма фарбами людської ницості. Змішування мов за відсутності грамотності плагіаторів у царині будь-якої з них утруднює дослідникам-викривачам їхню важку суспільно-корисну працю. Але в разі успіху перед ними відкриваються широкі простори викривленого способу життя цілого прошарку суспільства, позбавленого здібностей і моралі, але жадібного до грошей і незаслужених почестей. Зважте також, що за цей плагіат, який визнають у нашій країні як науковий доробок, їх ставлять на посади, дають ордени, присвоюють різні ступені та почесні звання, обирають у члени державних академій. Воістину плагіат став червоною стежкою до успіху й влади, ніколи не набуваючи присмаку морального занепаду, а тим паче характеристик злочину, яким він є по суті.

Із радянського минулого до нинішньої України потрапила також практика плагіату інтелектуальної власності в галузі техніки, створеної на Заході. Адже всі наші великі заводи, починаючи з гігантів Маріуполя, Краматорська, Запоріжжя, Дніпра та інших міст, були або засновані західними інженерами, або закуплені на Заході. Те, що не вдавалося закупити, просто крали агенти КДБ. Освоювали їх уже тут, звикаючи до хибної поведінки та принижуючи здібності жителів України, які, певна річ, не поступаються громадянам європейських країн. Таким чином, гартувалася сталева воля до незаконних запозичень продукту чужої думки.

І тепер, коли КДБ уже не постачає матеріалу для копіювання, наші інженери звертаються до зразків минувшини. Тобто вони знов і знов переписують уже давно надруковані статті та монографії, байдуже, свої чи чужі (самоплагіат чи плагіат). Та й що їм робити, коли професор має 600 годин педагогічного навантаження та вимоги щось публікувати? Отже, міазми витоків наповнюють смердючу річку.

Плагіат став усеосяжним, а завдяки викриттю плагіату у відомих осіб, включно з академіками, отримав ознаки невід’ємної риси державного устрою. Але він є шкідливим не тільки сам по собі. В широкому сенсі ним просякнуто всю суспільну поведінку. Коли шахраї стають патентованими героями, справжня наука підлягає цькуванню та зневазі, бо суперечить моді та звичаєвому праву країни. Вплив плагіаторів перевертає суспільство з ніг на голову, знищуючи природний потяг молодих людей до творчої діяльності та жагу до справжньої освіти.

Знищення оригінального мислення в науці та освіті, в свою чергу, знекровлює економіку, обеззброює армію, упосліджує мистецьку та літературну творчість, викликає розлади, нехіть і розпач не тільки в наукових колективах, але й у окремих розвинутих людей. Унаслідок цього зростає еміграція найталановитіших, найздібніших, найкращих. Цей зловісний ланцюжок тягне всю Україну у прірву.

Країна як така вже не може навіть відтворити те, що знайдено та винайдено деінде. Ми стаємо бездумними споживачами із завищеною самооцінкою, що лише поглиблює катастрофічні тенденції.

Чи можна подолати плагіат у хворому суспільстві? Можна. Найпершою умовою є вимога назвати «кішку кішкою». Тобто якщо в.о. міністра пан Шкарлет є закоренілим плагіатором, то так про нього й треба говорити, а не годити й порошинки з лискучого костюмчика запопадливо та догідливо струшувати.

Другою вимогою є закриття всіх установ, усіх рад, усіх організацій, де плагіат став способом існування. Повного закриття, назавжди. Треба позбавити наукових ступенів усіх плагіаторів, їхніх «наукових керівників», опонентів із «захисту» дисертацій, їхніх посіпак, аби вони більше не псували науку, освіту та суспільну думку.

Нарешті, все це очищення має відбуватися під неухильним контролем з боку наших західних закордонних друзів. Самі ми вже не виліземо з глибокої калабані, куди нас зіштовхнула радянська історія, радянська традиція та безпринципність майже всіх осіб, дотичних до керування й контролю за якістю науково-освітянських процесів і виховання наступних генерацій дослідників.